Дмитро ШУРОВ: «Артисти, аудиторія яких прикована до телевізора, завжди підтримуватимуть того, хто контролює ефір»

24 березня у Львівській філармонії відбудеться сольний концерт цього неординарного артиста. Раніше він виступав у Львові у складі груп «Океан Ельзи» і Esthetic Education. І ось вперше Шуров завітає у місто Лева із власним бендом «Pianoбой». Ця розмова журналіста «ВЗ» з Дмитром Шуровим — про витоки Революції гідності, творче життя після «Океану Ельзи» і мистецтво бути щасливим.

— Дмитре, ви підтримували Майдан з перших днів… Що особисто вас «покликало» прийти на протест найперший раз?

— Мене багато що притягувало до Майдану: віра людей у краще життя, сила духу і те, як вони цінують свободу. Свободу — у сенсі мати можливість бути самим собою, робити і говорити те, що вважаєш за потрібне. Але були й речі, які мене під час Революції гідності засмучували. Зокрема чимало з того, що відбувалося на сцені, усі ці неконструктивні промови політиків, які весь час «гуляли» у своїх популістських «трьох соснах». Дивувало, що на сцені Майдану практично не виступали російськомовні музиканти і спікери. Для такої країни, як Україна, з її історією, це дивно… Не можу позбутися відчуття, що цей народ ведуть не ті менеджери, яких він заслуговує. Але як з цим боротися? Не знаю…

— Виступ «Океану Ельзи» під час Революції гідності в «золотому» складі, до якого належите і ви, — це було проявом вашої громадянської позиції і водночас музичним експериментом…

— У моїй музичній кар’єрі це був один із тих рідкісних моментів, коли сам факт виступу був важливішим за музику.

— Цьогоріч «ОЕ» святкує своє 20-річчя. За яких обставин ви могли б повернутися у склад цієї групи?

— Та я ж недавно вже зіграв у складі «ОЕ» (усміхається)… Мені подобається те творче життя, яким живу зараз. Стараюся максимально реалізовувати себе як автор, музикант і композитор.

— Ви співпрацювали з Земфірою. І зараз часто буваєте у Росії. Теперішня ситуація продемонструвала колосальний розкол у тамтешньому творчому сере­довищі. Одні (а серед них чимало музикантів-рокерів) підтримують Україну, інші — співають дифірамби загарбницькій політиці Путіна. Чим зумовлений цей розкол? Чому б творчим людям просто не промовчати?..

— Цей розкол — віковий. Артисти, аудиторія яких навіки прикована до телевізора, завжди будуть підтримувати того, хто контролює ефір. Нові музиканти, аудиторія яких також велика, але зосереджена в Інтернеті, не бояться висловлювати свою думку. Навіть якщо вона не збігається з думкою більшості. На цих нових публічних людях будується нова, наразі паралельна реальність. Ця реальність потрохи витісняє стару. Як співає Ілля Лагутенко, «всем телепрограммам однажды приходит конец».

— Як сприймають і оцінюють ситуацію ті росіяни, з якими спілкуєтеся ви?

— Більшість із моїх знайомих російських акторів, режисерів і музикантів у змозі оцінити ситуацію тверезо. Чимало з них були на недавньому Марші миру у Москві. У Театрі «Современник», для вистави якого я пишу музику, поділяють мою точку зору.

— Ви співаєте переважно російською, хоча ваші пісні — про українські реалії. Вони — гостро соціальні, як-от композиція «Бандерлоги». А пісня «Родина» у світлі останніх подій зазвучала по-новому, стала одним із саундтреків Майдану. Чому не записуєте пісень українською?

— У моєму репертуарі є пісня на вірш українського поета і режисера Миколи Вінграновського «Я сiв не в той лiтак». Є інші напрацювання. У творчості себе не обмежую і спеціально не налаштовую. Коли з мене «полилися» тексти альбому «Не прекращай мечтать», я не розумів, звідки вони беруться. Здавалося, з повітря. Я особливо не вникав, якою вони мовою, у якій тональності. Просто фіксував емоції.

— Коли спостерігаєш за вами під час ваших виступів, складається враження, що ви наче входите у транс…

— Сцена — те місце, яке концентрує мої найкращі риси і дає вихід найщирішим емоціям. Щасливий, що можу використовувати мову музики. Водночас часто буває складно спілкуватися з людьми словами...

— За натурою ви — філософ та естет. А які люди вас оточують?

— Я, радше, імпровізатор (усміхається). Люблю момент, у якому перебуваю, і намагаюся отримувати задоволення від усього, що зі мною відбувається. Більшість людей, які мене оточують, розуміють, що таке щастя і наскільки воно швидкоплинне: раптово приходить і так само раптово йде.

— Яка музика грає у вашому плеєрі, в автомобілі?

— Доменіко Скарлатті, Nirvana, Джон Леннон, Нік Кейв, Massive Attack, St.Vincent, Stevie Wonder, AC/DC, «Кіно»...

— Вам, гадаю, не раз казали, що ви зовні схожі на Пушкіна… Які книги читаєте?

— Раніше таке казали частіше (усміхається). Тепер — рідше. Напевно, тому, що зголив бакенбарди і перестав носити пальто. Щодо книг… Останні півроку читаю тільки новини.

Довідка «ВЗ»

Дмитро Шуров народився 31 жовтня 1981 р. у Вінниці. Піаніст, поет, композитор, фронтмен групи «Pianoбой». У минулому — учасник «золотого» складу групи «Океан Ельзи», соратник російської співачки Земфіри (співпродюсер її альбому «Спасибо»), один із засновників групи Esthetic Education. У 2009 р. Дмитро взявся за написання опери для шоу російського модельєра Альони Ахмадулліної на Paris Fashion Week. Крім кількох десятків арій і п’єс, народилося чимало пісень, з яких музикант й вирішив зробити окремий проект — так створився «Pianoбой». У творчому доробку групи — два альбоми: «Простые вещи» (2012 р.) і «Не прекращай мечтать» (2013 р.). Дружина Дмитра Шурова — Ольга — стиліст і піар-менеджер групи «Pianoбой». Подружжя виховує сина Лева.