Мирослав СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «Не можу собі уявити художнього фільму про Революцію гідності»

Відомий український кінорежисер Мирослав Слабошпицький, короткометражні фільми якого з успіхом представляли Україну на майже сотні кінофестивалів по всьому світу, останні кілька років працює над дебютною повнометражною картиною «Плем’я». Про новий фільм, реалії, в яких існує українське кіно, і про те, чи буде екранізована Революція гідності, — у розмові Мирослава Слабошпицького з журналістом «ВЗ»

— Заінтригуйте кіноманів: чим їх дивуватиме «Плем’я»?

— «Плем’я» — історія про життя учнів випускного класу школи. Тема дорослішання. Це буде перший у світі повнометражний фільм, знятий без єдиного слова — виключно мовою жестів. Усі актори — непрофесійні. Кастинг тривав близько року: приїжджали глухі з усіх регіонів України, а також з Росії, Білорусі… Я розмовляв з директорами усіх українських спеціалізованих шкіл-інтернатів.кінор

— «Плем’я» — своєрідне продовження вашої короткометражки «Глухота», яка брала участь у конкурсній програмі «Берлінале»?

— Працюючи над «Глухотою», задумав зняти «повний метр» мовою жестів. Якщо фільм отримає міжнародний прокат, то не потребуватиме ні перекладу, ні субтитрів. Хоча глядача треба буде підготувати до перегляду такої експериментальної картини.

— Хто фінансує цей фільм і який його бюджет?

— Загальний бюджет — близько 14 мільйонів гривень. Половину цієї суми виділяє Державне агентство з питань кіно. Другу половину бюджету перекривають Фонд Рината Ахметова «Розвиток України», Фонд Губерта Белса Роттердамського міжнародного кінофестивалю, а також кошти, які вдалося залучити продюсеру фільму Валентину Васяновичу.

— У 2014 році на створення і дистрибуцію національних фільмів планують витратити близько 115,5 млн. грн., що на 31 млн. грн. менше, ніж торік...

— Якщо держава практично банкрут, то необов’язкові видатки будуть зменшуватися. Кіно до таких видатків і належить. Належне фінансування культури — це прерогатива розвинених країн. У таких країнах культура виконує ту ж функцію, що й релігія. З єдиною відмінністю — релігія існує поза державою. Якщо переймемо європейські цінності, то і в нас з часом до цього дійде. Хоча в останні роки в Україні нарешті почали знімати кіно: добре, погане, різне… У нашій сфері важлива кількість. Тоді народжуватимуться фільми-події. А собівартість виробництва кінокартини приблизно однакова що в Україні, що в будь-якій країні Європи.

— В Україні лише починає з’явля­-

тися мода ходити в кінотеатри на українське кіно — завдяки прем’єрам останнього часу: «ТойЩоПройшовКрізьВогонь», «Тіні незабутих предків», «Креденс»…

— Лідерами кінопрокату в Україні наразі є російські фільми «Адмірал» і «Сталінград». У світлі останніх подій це зовсім не смішно… Як на мене, цьому посприяла норма про україномовний дубляж. Англомовні фільми дублювали українською, а російськомовні лише субтитрували. Таким чином лідером касових зборів на території України ставало російське кіно — більш зрозуміле широким верствам населення. Виходить, дубляж насправді працював на фінансові інтереси Росії…

Щодо моди на українське кіно, то вона справді почала з’являтися. Здавалося б, «Люби українське! Купуй українське!» — банальна історія, але вона запрацювала. Переважно у молоді почала з’являтися звичка ходити на українські фільми, підтримуючи національного виробника. Звісно, касові збори і виробничі затрати наразі не порівнянні, але це вже добрий початок.

— «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького навіть ввійшли у трійку лідерів прокату за касовими зборами: за перший вікенд показу стрічка зібрала в українських кінотеатрах 251 тисячу доларів…

— У випадку з «Тінями…» режисер вгадав із жанром. Основна аудиторія фільмів жахів — тинейджери. Власне вони найбільше ходять до кінотеатрів. Успіх «Тіней незабутих предків» вкрай важливий — він підніме інтерес до сучасного українського кіно.

До слова, у Радянському Союзі не знімали фільмів жахів. І що цікаво, Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі найретельніше воювала саме з фільмами жахів. Сподіваюся, при новій владі такої комісії не буде. Хоча, якщо буде, не дуже здивуюся…

— Певний час ви працювали у Санкт-Петербурзі. У чому принципова різниця у підходах до підтримки кінематографа в Україні і Росії? Що ми програємо Росії інформаційну війну, не в останню чергу заслуга й російського кіно, яке фінансується стратегічно і щедро…

— Коли я у 2002-му приїхав працювати до Санкт-Петербурга, це місто було більш вільним, ніж стало вже через кілька років… Щодо тамтешнього кінематографа, то він стоїть на двох китах: у Росії традиційно добре ставлення до кіно і є на нього гроші. Там «на відмінно» засвоїли урок Володимира Леніна, який казав: «Пока народ безграмотен, важнейшими из искусств для нас являются кино и цирк». Хоча в Росії головний приціл — не так на кінематограф, як на телебачення, яке під абсолютним контролем. Водночас, мабуть, через свій вік Путін проспав Інтернет… До речі, після Помаранчевої революції велика кількість російських телевізійних фільмів та серіалів знімалися в Україні. І що цікаво — багато з них суто для українського ринку. У Росії цих фільмів не показували…

Загалом же реформа в російській кіноіндустрії зіграла з російським кіно злий жарт: був час, коли гроші від держави міг отримати будь-хто, хто захотів зняти фільм. А років з чотири тому гайки прикрутили — і тепер в Росії знімають, в основ­ному, нові версії старих фільмів, знятих ще за Сталіна для підняття бойового духу, — про кутузових-суворових… А кіно, яке жодним чином не стосується російських воєнних перемог, практично не має шансів отримати державне фінансування.

— Після Помаранчевої революції було знято не один фільм, присвячений подіям 2004 року: «Помаранчеве небо», «Ілюзія страху», «Orange Love»… Як гадаєте, Революція гідності, яку Україна переживає останні чотири місяці, отримає втілення на кіноекранах?

— Після Другої світової війни існував єврейський дискурс «А чи потрібне мистецтво після Освенцима?». Спробую спроектувати цей дискурс на теперішні події. Коли дивишся по телевізору новини про війну, наприклад, у Сирії, — це одне. А коли трупи складають біля МакДональдса, куди ти заходиш поїсти, — це зовсім інше… Це не просто теленовини, а жахлива реальність. За останні місяці ми пережили шок. Отримали новий, драматичний досвід.

Знаю, в часі Революції гідності у Києві працювало багато режисерів, знімальних груп. Думаю, ця робота виллється у документальні фільми. Бо не можу собі уявити художнього фільму про ці події. Кіно спрямоване на те, щоб викликати у глядача емоційну реакцію. А аналізуючи те, що відбулося на майдані Незалежності, на вулицях Грушевського та Інститутській, розумію, що жодне ігрове кіно не здатне викликати в нас, в українцях, сильніших переживань, ніж збурював екстрим, який всі мали змогу бачити під час протистояння…

— Ви щось знімали на Майдані?

— Хоча не раз був на Майдані — як турист. І знаєте, який один із головних висновків зробив після всього, що сталося? Треба негайно вступати у Всеукраїнське товариство мисливців та рибалок — щоб мати зброю. Коли я їздив на кінофестиваль у Локарно, мені там розповіли: у мирній країні Швейцарії кожен чоловік до 50 чи 55 років зобов’язаний зберігати вдома автоматичну зброю — щоб у разі загрози дати відсіч. Як на мене, Україні треба перейняти цей досвід — легалізувати зброю.

Довідка «ВЗ»

Мирослав Слабошпицький народився 17 жовтня 1974 р. у Києві, в сім’ї знаного українського письменника та літературознавця Михайла Слабош­пицького. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Член Європейської кіноакадемії. Дебютний короткометражний фільм «Інцидент» («Жах») брав участь у конкурсних програмах 27 фестивалів у 17 країнах світу. У 2009 р. короткометражка Мирослава Слабошпицького «Діагноз» потрапила у конкурс Берлінського кінофестивалю. Рівно через рік у конкурсній програмі «Берлінале» змагалася ще одна робота режисера — «Глухота». У 2012 р. фільм Слабошпицького «Ядерні відходи», знятий у рамках проекту «Україно, goodbye!», отримав «Срібного леопарда» на Міжнародному кінофестивалі в Локарно (Швейцарія). Також «Ядерні відходи» здобули Гран-прі Відкритого фестивалю кіно країн СНД та Балтії «Кіношок» і були удостоєні «Золотої медалі» на Міжнародному фестивалі у Белграді. Крім того, фільм «Ядерні відходи» був номінований на приз Європейської кіноакадемії у категорії «Найкращий короткометражний фільм».