Андрій ЄРМОЛЕНКО: «Якби Шевченко був нашим сучасником, то кидав би коктейлі Молотова»

Зараз Андрій став одним зі співзасновників мистецького осередку «Барбакан», який об’єднав художників і письменників з усієї України. Разом митці безперервно постачали активістам плакати, оголошення, а на додачу ще й встигали організовувати благодійні виставки та читання. Андрій стверджує, громадська арт-фортеця стала потужним фронтом і доклалася до перемоги народу.

- Андрію, всі сприймають вас як художника, але знаю, що ви змінили не одну роботу. Що остаточно сформувало ваші мистецькі погляди?

— Я багато чого пробував, займав­ся анімацією, малював мульт­фільми… Найбільше досвіду отримав від співпраці з виданням «Україн­ський тиждень». Пам’ятаю, як псевдоексперти говорили, що украї­номовний проект довго не протримається — тримається уже сьомий рік. Це вдячний ґрунт для будь-яких новацій. Мав змогу без жодної цензури втілювати свої задуми. Вони всі мають суспільно-політичне навантаження...

— Ви вважаєте себе художником-ілюстратором, ваш напрям — висвітлення наболілих суспільних тем?

— Не визнаю себе закріп­леним за жодним із напрямів. Швидше, мене, як і інших митців, до цих напрямів записують. Популярна байка про те, що представляю таке явище, як жлоб-арт. Насправді навіть особливо не цікавився цією течією. Формально я є членом угруповання вільних художників України «Воля або смерть». Туди приєднався з особистих міркувань — маю в тому творчому колективі добрих знайомих. А щодо уподобань, то захоплююсь українським бароко, можу себе назвати таким собі кітч-художником, люблю деталі, дрібниці, екстравагантність.

— Свіжим ракурсом стала серія дещо незвичних портретів Тараса Григоровича Шевченка. Кобзар-супермен, Кобзар-Елвіс Преслі вже полюбилися багатьом українцям. Як виник такий задум?

— Задум уперше виник, коли був ще малим. Тоді уявляв Шевченка в якихось різних ролях, іпостасях. Моя бабця розповідала, що в її селі на Сумщині, коли прийшли більшовики, розстрілювали тільки за те, що в хаті висіла ікона. І тоді модно стало вішати замість Христа Шевченка, вбирати його в рушник. Таке собі перенесення Бога на поета. Тепер задля розуміння Шевченкових творів його варто олюднити, зробити сучасним. Бо якщо його твори досі актуальні — це горе для України, значить, ми в тій самій темряві і нічого за двісті років не змінилось. Шевченко за життя любив різноманітні буфонади та перевтілення. Я бачу його в минулому таким собі франтом, денді, а яким би він зараз був, помилитися не можна — кидав би коктейлі Молотова, тримав би оборону на Грушевського. Багато людей думають, що мої роботи з серії про Шевченка — жарти або іронія, та це не так. Навіть класика потребує переосмислення.

— Серед усіх створених варіантів Шевченка у вас є улюб­лений?

— Для мене фаворитом є рок-н-рольник Шевченко-Преслі, «Король України». Цей образ найбільше перегукує­ться з реальним Шевченком, який, до речі, нерідко підписував свої твори як «Дармограй». Я, коли малював, робив експеримент. Пробував начитувати вірші Кобзаря на різні ритми, музику, так ось, більшість його поезій майже універсальна з погляду мелодики. При цьому в жодному разі не порівнюю Шевченка з Преслі — це просто деякі паралелі, акценти, що видалися мені цікавими.

— Вам не здає­ть­ся, що такий підхід — це вестернізація суто українського, для багатьох майже святого образу?

— А Шевченко сам тяжів до західного світу, тому це природно з мого боку — знаходити такі асоціації. Я малював його в образі супермена, бо вважаю, що Україні бракує зараз героя, якогось типізованого персонажа. Комікси, які породили героїв, — це ціла культура, стихія, яку ми, на жаль, тільки споживаємо, але не генеруємо. Серед інших картин у мене є Шевченко-Будда, Шевченко-даішник… Якоїсь­ цілеспрямованої вестернізації в цій серії точно нема, це певний карнавал, який я влаш­тував для Шевченка.

— Окрім Шевченка, на ваших картинах можна знайти таких персонажів, як гопник або повія… Ви їх малюєте із сарказмом чи це певний вид популяризації?

— Це втілення того, що бачу. Якщо постійно зустрічаю гопників, це — частина реалій. Я маю за правило не давати оцінок, а просто відображати. Війну проти «тітушок» виграли митці та журналісти. Я не популяризував його образу, а повідомляв суспільство про те, що такі люди серед нас. Те саме зробили й медійники, застосували прізвище Вадима, який попався на гарячому, і узагальнили певну групу людей. Аудиторія сама записала цей тип в антигерої, а Вадим, своєю чергою, вилікувався. Хто би міг подумати, що колись цей хлопака буде, як зараз, захищати від «тітушок» Білу Церкву.

— Ви на Майдані ще з листопада, можна сказати, живете там. Розкажіть, будь ласка, про Барбакан, чим він є для української революції?

— Від самого початку людям було важливо чути за собою не лише фізичну силу, а й підтримку інтелігенції. Місцем, де ця інтелігенція спілкувалася, став Барбакан. Не йдеться виключно про людей мистецтва: маю знайомих, які кожен день працювали над науковими статтями в різних галузях, а на ніч приходили до нас. Особливо цінним мені видається, що Барбакан знайшов для себе певну нішу й показав себе як гнучкий механізм. Сотники, бувало, просили нас виготовити прапори або щось пошити, а коли ставало особливо гаряче, ми і коктейлі Молотова підносили. Хотілося би модель Барбакану розширити до розмірів країни — щоб кожен добре зай­мався своєю справою.

— На Барбакані безліч митців зі Сходу. Якими вони бачать події Євромайдану?

— Мій знайомий зі Сходу каже, що теперішня революція — це бунт креативу проти безглуздя. Незважаючи на регіон, будь-яку творчу людину не влаштовує система, в якій тебе дурять, в якій ти живеш не по совісті й не можеш себе реалізувати. Об’єднавчий елемент настільки сильний, що питання Схід-Захід ніхто навіть не торкається. Зараз змін не підтримують люди або проплачені, або зомбовані. Вийшли ж не за Євросоюз і не за Митний, а за власну свободу

— Україна своєї свободи нарешті дочекається?

— Чекати не варто нічого, бо з очікуваннями приходить розпач. Треба вимагати. Мусимо вимагати, і тільки тоді з’явиться перспектива вийти із цієї багаторічної кризи. Треба вимагати прийняття Римського статуту, ухвалення люстрації. Своїм мовчанням можемо зрадити людей, які загинули, тому необхідно боротися, доки наші діти не заживуть у новій країні. Не хочу повторення 2004 року. Ми перейшли рубікон, пролилася кров, і я особисто, як українець, свідомо готовий до

війни.

Довідка «ВЗ»

Андрій Єрмоленко народився у Киє­ві, в родині науковців. Навчався в українській школі — №200, виріс в академмістечку, завершив Київський національний університет за фахом хімік-органік, розпочав роботу над кандидатською, та згодом зрозумів, що душа лежить до малювання. 2000-2004 рр. — головний дизайнер компанії «Lucky.net». 2004-2006 рр. — головний дизайнер журналу «Час.ua». 2006-2007 рр. — головний дизайнер журналу «Профіль». Арт-директор журналу «Український тиждень».