Андрій КОКОТЮХА: «Все це припиниться, коли «беркути», «тітушки» й силовики відчують, що їх реально можуть покарати»

Зараз такий час, що заради перемоги потрібно продовжувати об’єднуватися і триматися разом. Не можна здаватися, коли вже вдалося пройти такий кривавий шлях, а народ переконав усіх, що він не вступиться і стоятиме за свої ідеї до кінця. Про напади та жорстокість «Беркута», який не розуміє народу, надію скасування законів від 16 січня 2014 року та мовчазну реакцію влади журналіст «ВЗ» поспілкувалася з відомим письменником Андрієм Кокотюхою.

- Андрію, як ви оцінюєте ситуацію у країні?

— Як таку, що нарешті позбавляє людей всіх інших страхів, крім страху за долю країни, в якій живеш. Тут страх за власне життя все ж таки відходить на другий план. Люди перестають боятися, бо розуміють, що відбувається, і це вже добре. Проте є в цієї реальності й інший бік: байдужі залишилися, і їх чимало. Десятки мільйонів наших співгромадян навіть не знають, що в Києві, по суті, вже існує військовий стан. Навіть не всі кияни мають про це уявлення.

- В Україні революція, є карта повсталих областей. Як гадаєте, це допоможе припинити набіги «Беркута», «тітушок» та, врешті-решт, змінити владу?

— Ні, не допоможе. Приклад дуже простий: можна зібрати пікет у тисячу людей під стінами якогось суду, але невинного все одно засудять. Можна пікетувати райвідділ міліції з вимогою звільнити полонених, але в цей самий час полонених катують. Пікет робить садистів у погонах тільки злішими. Все це припиниться, коли “беркути”, “тітушки” й силовики відчують, що їх реально можуть покарати. Самооборона поки що не наділена правом проводити слідство та судити. Повстанці затримують «тітушок», здають в міліцію, а їх відпускають. А от проти повстанців, котрі зупиняють погромників, порушують кримінальні справи. Даси “беркуту” здачі — тебе посадять за спротив працівникові міліції. Все це, напевно, зміниться, коли зміниться влада. І тут нюанс: прикро визнати, але для її зміни потрібні певні гарантії злочинцям при владі.

- Людей залякують так званою інформаційною блокадою — відключенням телефонів, Інтернету, а хіба це ще більше не загострить ситуацію?

— Ми вже переконалися на власній шкурі — груба сила не діє. Вона зустрічає протидію, причому форми опору ірраціональні. Нас залякують бездарні люди. Сильні, грубі, жорстокі, цинічні, безжальні, безкарні, але все-таки бездарні, позбавлені креативу. Ось чому надзвичайний стан нічого не змінить. Пам’ятаю серпень 1991 року, три останні дні в СРСР. Введено надзвичайний стан — і що? В понеділок оголосили, а в четвер рано радянської влади вже не існувало. Щодо інформаційної блокади — вона є і без відключення телефонів та Інтернету. Згадані мною вище десятки мільйонів людей Інтернетом не користуються в принципі. Я б не применшував його значення, але й не перебільшував. Проривати блокаду треба не через мережу, а через звичні для мас засоби інформації: телебачення, друковану пресу, радіо. І ефективними будуть не опозиційні канали: щойно нашим будуть «Інтер» і «Перший Національний», ми переможемо швидше.

- Чому «Беркут» не чує закликів людей — «Міліція з народом»?

— Тому, що не розуміє народу. В «Беркуті» є садисти, вони люди з нереалізованою потребою в безкарному насильстві. Вони можуть бути з народом лише тоді, коли народ — по той бік колючого дроту. а «Беркут» охороняє цей концтабір. Дуже небезпечно й те, що «Беркут» — не з владою, не з Януковичем. Тепер «пацани» стоять самі за себе. Вони хочуть дати здачі, і напади на людей, побої та катування — реалізація цих бажань. Стояли б за Януковича чи своїх командирів — давно б розбіглися. Воно їм треба? А тут пішов процес, котрий у «пацанів» називається «мірятися пуцьками». А такого змагання ніхто не зупинить. Це — ідея фікс: замочити «народ».

- Зникають активісти Автомайдану, Майдану, людей б’ють, вбивають…Звідки така жорстокість та агресія у силовиків?

— Від безкарності. Кажу як людина, котра виросла на робітничій околиці серед таких ось потенційних “беркутів”: сильний, але розумний, силу інших визнає. Варто огризнутися раз, два, три — і тебе вже поважають і не чіпають. А якщо наділений грубою силою, але — дурний, нікчемний та жалюгідний, то завжди стає агресивнішим, коли йому чинять спротив. І поки його не знищити фізично, не заспокоїться. У щирість вибачень керівництва МВС я не вірю. Це — гестапо і НКВД в одному флаконі. А чи ви знаєте з історії факти щирого каяття ката? Отож. Вони не вибачилися ані за смерть Ігоря Індила, ані за Врадіївку, ані за сотні, якщо не тисячі скалічених українців, проти яких фабрикуються справи від березня 2010 року. А то й раніше — скільки невин­них було засуджено за злочини «пологівського маніяка»? За помилки здатен вибачитися лише професіонал. Некомпетентні люди шукають винних.

- Як ви вважаєте, опозиційні лідери зможуть знайти вихід, чи народу потрібно надіятися лише на себе?

— Народу завжди треба надіятися на себе, що й робиться від 1 грудня 2013 року. А тим, хто хоче стати лідером політичним, не треба покладатися на покірних бюджетників та куплених «тітушок». Бо це ще не народ. Народ виходить не за лідера, а за ідею. Якщо політик підтримає таку ідею і робить все для її втілення — буде лідером. І то не надовго, бо владу треба частіше міняти.

- В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що «Партiю регiонiв чекає доля КПРС, але значно швидше». Можна вважати, що ваш прогноз збувся?

— Мій прогноз — наслідок того, що половину життя я прожив у радянській Україні. КПРС застосовувала політику батога й пряника. Регіонали все брутально забирають. КПРС створювала хоча б імітацію правосуддя і не мала у своєму арсеналі ескадронів смерті у вигляді «тітушок». Регіонали від самого початку взяли курс на силовий варіант. Українці це вже проходили, і нам таке не подобається. КПРС керували люди зі справжньою вищою освітою. У регіо­нах керівники та рядові партійці — люди малограмотні, некультурні, не цікаві самі собі, бездарні та некреативні. Тому вони приречені, розпад уже почався.

- Ви не лише письменник, а й журналіст, отож з позиції журналіста скажіть, чому стріляють у працівників ЗМІ?

— Народу можна сказати, що стріляє не «Беркут», а снайпери НАТО. Багато хто вірить. Європі смішно, Америці противно. Але безкарність та недалекоглядність — це ставка на грубу силу в руках ідіотів, що просто робить тих, хто її застосовує, байдужими до думки народу та світу. До речі, багато хто вірить, що за всім цим стоять американські спецслужби, а Кличко — агент ЦРУ. Тут варто повернутися до теми інформаційної блокади.

- Коли починався Майдан, чи могли люди передбачити такий кривавий розвиток подій?

— Якщо підняти інформацію починаючи від 1 грудня, то можна побачити, що прогнози прямих сутичок із владою звучали постійно. Люди не вірили у Вра­діївку. Після тієї трагедії повторення її в масштабах країни було справою часу, бо висновків чинна влада не зробила.

- Діячі культури, і не лише в Україні, а й за її межами, активно підтримують події на Майдані, закликають до мирного розв’язання проблем. Чому влада не реагує, відмовчується та вперто тримається за крісла?

— Тому, що свято переконана — народ цього разу зібрала та вивела на Майдан опозиція. І варто кулуарно домовитися з опозиціонерами, як усі розійдуться. Не той випадок. Народ усе дістало, а влада досі не розуміє цього. Як це так — раби повстали? Чого їм не вистачало? Для чого їм громадянські права та свободи? Владне крісло — джерело збагачення. Позбувшись його, не матимеш грошей. Все дуже просто. Те, що до влади політика делегують люди, всім ще доведеться усвідомити.

- У вас, як у письменника, не виникало бажання фіксувати всі події, що зараз відбуваються, адже на барикадах твориться історія?

— Звісно, що я фіксую. І як письменник, і як журналіст, і як драматург. Книга неод­мінно буде.

Довідка «ВЗ»

Андрій Кокотюха народився 17 листопада 1970 року у м. Ніжині, в родині зварювальника і медичної сестри. Перший художній твір написав у віці семи років. Мріяв стати бібліотекарем. Працював складальником меб­лів, різноробом та муляром на будівництві. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім Т. Шевченка. У 1991 році написав повість «Шлюбні ігрища жаб», яка вийшла окремою книжкою в 1996 році. У 1993 році був одним із засновників Творчої асоціації «500». Багато книг Андрія Кокотюхи побачили світ від 1999 року. Спів­працює з газетами, журналами і телеканалами.