Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Ігор ПОМЕРАНЦЕВ: «В Україні більшість населення не ідентифікує себе українцями»

Ігор Померанцев – людина, яка знається на винах, літературі, кіно, музиці… Його історична пам’ять терпка, поетична мова – гостра, погляд на життя – філософський. Під час розмови з кореспондентом “ВЗ” Ігор Якович згадував, аналізував та мріяв про своє, чуже та спільне.

- Пане Ігоре, ви не раз казали, що ваша творчість зіт­кана з дитячих спогадів. Які найяскравіші враження дитинства?

— Дитинство я провів на Забайкаллі — мій батько був військовим журналістом. Це чи­тинське дитинство, коли нав­коло — велика снігова пляма. Не пам’ятаю тогочасного літа або весни — лише суцільну зиму. На думку спадає епізод, як мені дворові хлопчиська дали лизнути магніт. Своєрідний експеримент старших садистів над меншим товаришем. Пам’ятаю свій розпач, жах, кров на снігу… Це щодо больової точки. Також пригадую смерть Сталіна. Батько повернувся з роботи і знайшов маму у сльозах. Тоді я уперше почув від нього грубість: «Дура, — сказав, — диктатор помер!». Це було щепленням, адже батьківські слова в мені згодом відгукнулися. У цю хвилину сформувалося моє ставлення до влади.

Далі були Чернівці. Батько мав хворе серце, і ми з родиною переїхали до родичів. Це місто здавалось абсолютно іншим. Жили на вулиці Федьковича, у справжній австрійській віллі. Життя кучне, комунальне — дванадцятеро в тій віллі вміщалися. Але саме там я вперше дізнався про зв’язок дитини із виноградом, яблуками. Ми зводили курені, бавилися — це було справжнє незалежне дитинство. Інший масштаб життя був: усе навколо велике, а ти — маленький. Як не дивно, те, що я зараз пишу про вино, мабуть, заслуга дитинства.

- Розкажіть про «відправну точку», коли стало зрозуміло, що ви пов’яжете життя зі словом...

— Я все-таки виріс не в родині шевця. Батько постійно писав, це було нормою. Коли приходив з редакції, зазвичай працював. Пам’ятаю його спину, як він сидить за письмовим столом. Спочатку було чорнило, знаю добре цей запах. Пізніше з’явилася машинка, і я впізнаю неквапливу ходу клавіш. Творчість — наша родинна справа. Коли батькові подобались його фейлетони, він читав уголос — таке собі перше випробування текстів на близьких. І я, маленький, усе це мусив слухати, хоча те, про що він писав, зовсім тоді не хвилювало. Я нікого не здивував, коли у тринадцять років накидав перші вірші. Покликання давало знати про себе поштовхами. Батько колекціонував книги, їх було безліч, до того ж дуже старих. Я уперше читав Достоєвського в дореволюційних виданнях. Окрім цього, пам’ятаю книги з філософії: Спенсер, Гоббс — це були серйозні праці. Просиджував у бібліотеці, тож знаю відчуття, коли в руках «мушкетери», і не витримуєш уже — так хочеться поринути в цей світ, стати п’ятим. Стосунки з книгами завжди були інтимними.

- Хто був вашим кумиром у зрілості, хто надихав на творчість?

— Книги. З роками я зрозумів, що моя прив’язаність до них мала ще одну причину. Це був юнацький інстинкт — аркуші не брехали. Як виявилося, нас обманювали вчителі, відмовчувалися батьки, і тільки книги нас не зрадили. Тому річ не в конкретних фігурах. Траплялися випадки, коли мама додому приводила гостей — своїх давніх знайомих, репресованих за політичні погляди. Крізь зачинені двері я чув уривки розмов, а потім вона вибігала — вся у сльозах. Завдяки окремим ситуаціям вчився мислити. Проте, на відміну від видатних дисидентів, я ріс паралельно зі звичайними дітьми, жодних політичних симпатій не мав. Якщо носив краватку, то не надавав цьому жодного бунтарського значення. Ідеологія не відігравала ролі. Моєю зоною були кіно, музика, література. Я не обирав цього шляху, шлях сам мене вибрав. Стосовно поглядів. Пам’ятаю лекцію на Буковині, коли в аудиторії сиділо близько 80-ти гуцулів, ну і таких, як я, імперсько-колоніальних, близько десятка. Доцент запитав, якою мовою викладати, і всі ті дев’ять (я мовчав) закричали: «Російською, російською!». Тоді я зрозумів: щось не так. У державі, що декларує дружбу народів, так бути не мало б.

- Окрім спогадів, у ваших текстах багато елементів сновидінь. Справді описуєте те, що вам сниться, чи це літературний прийом?

— Сни я найчастіше забуваю, навіть коли це щось інтенсивне. Психологи вбачають у них продукт минулого. Є знахарки, які ворожать, розшифровують, говорять нам про майбутнє. Я вірю, що сни розповідають про вже прожите. Мені тому й нудно слухати людей, що розповідають власні сновидіння. Їм, ясна річ, важливо, але чому це має бути цікаво мені? Існують два типи мислення: раціо, тобто наукове мислення, яке домінує. Ти будуєш ланцюжок, розвиваєш думку, доходиш висновків… А є люди, у яких переважає асоціація. Я належу до таких. Ці люди вдало поєднують два поняття, знаходять образи. Коли збігаються, труться в нашому уявленні певні явища, предмети, — це і є народження образу. Можливо, про вино й пишу, бо мені притаманне асоціативне мислення. Доводиться постійно порівнювати з чимось: оце — запах фіалки, а тут — присмак смоли. Подібні дива багатші, ніж сни.

- Чому так часто вдаєтеся до експериментів з літературними жанрами?

— Подорожую жанрами, бо не сприймаю звички. Коли звик, вже нецікаво. Усе, здається, чудово доти, доки у творчості не почнуться повтори. Рука звикає писати, і себе треба зупинити, вщипнути, піддати ризику. Тоді йдеш в інший жанр, залишаєшся без опори. Так я залишив риму. Рима — риса дитяча, риса письменників з інфантильними побоюваннями. Поет має залишатися наодинці з думками та папером. Письменник, по-перше, працює з мовою (своїм матеріалом), а по-друге, заломлює реальність. Є в поезії таємні вороги, наприклад, щирість. Це коли вважаєш, що твої почуття цікаві не тільки тобі. Про це треба забути. От ми і повертаємось на кухню, на виробництво, яке потребує крайнього зосередження. Площина мови дуже продуктивна. У тій самій граматиці багато нюансів. Я вважаю, що відсутність у мові такого часу, як «минулий у минулому» (Past Perfect), спричиняє українцям і росіянам безліч історичних проблем, адже їхня свідомість несправедливо усічена. Це класичний часовий вимір, що інші мови успадкували від латини. Людина, яка не думає категорією минулого у минулому, не бачить відрізаного часового шматка. Тому минуле постійно тисне, чіпляє, не відпускає.

- Чи існує місце та час, у яких ви хотіли б жити або хоча б побувати?

— Моя мотивація, в першу чергу, поетична. Є люди, з якими хотілося б зустрітися, обмінятися віршами. А ще я «винний» письменник, тому переживаю колосальну цікавість до стародавніх напоїв. Хотілося б дуже скуштувати, до прикладу, бордоських вин XVIII століття. Я майже впевнений, що нинішні вина смачніші, але хотів би переконатися. Річ не в епохах, моя цікавість професійна.

- Яким має бути читач або слухач, вихований на вашій творчості?

Усвідомлюю, що я не популярний письменник. Це як у музиці. Існують симфонічні оркестри або класики, яких ми любимо. Бальзак — це симфонічний оркестр. А я належу, швидше, до камерних письменників. Небагато поціновувачів у такої музики. Але вони існують. Я хотів би, аби мій читач був настроє­ний на одну частоту зі мною, аби він був близьким мені й залишався читачем — не творцем. Хочеться бути проекцією своїх читачів. Не всім же бути симфонічним оркестром!

- Яке запитання має ставити собі людина, що не може визначитися з національною самосвідомістю? Чи це справа душі?

— Головне — залишити людині вибір. Є такі, що не мислять національно і не мають державної рефлексії. Більшість живе механічно. Стосовно тих, для кого важлива ідеологія, я наведу приклад. Коли починалася держава Ізраїль, мізерний відсоток володів мовою — лише справжні сіоністи. Було вирішено зробити іврит державною, і мову вивчила вся країна. Це означає, що було сильне магнітне поле, більшість ізраїльтян хотіли мати свою державу. Має бути наскрізна ідея, стрижень. Причому не йдеться про кров людини або її етнічну належність. Украї­нець — це людина, що живе в Україні та вважає себе частиною держави. У цьому сенсі Ізраїль — добрий приклад. В Україні більшість населення не ідентифікує себе українцями. У російській Думі є корупціонери, реакціонери, але нікому навіть на думку не спаде заперечувати факт існування держави, стати ворогом народу. Це риса молодої нації. Треба просто бути свідомим того, де і чому ми живемо.

- Хто з українських літературних діячів найбільше вам імпонує?

— Я — немолода людина, тому знаю багато письменників. Це питання етики. Адже всіх я назвати не зможу, когось обов’язково ображу. Читаю вірші поряд з різними поетами, маю дружні стосунки з літераторами, яких можна сміливо назвати сучасними класиками. Окрім хороших текстів, вони змінюють оптику своїх співвітчизників. Наприклад, Юрій Андрухович. Він змінив національну оптику та образ українського поета. Це більше не жертва, яку треба вислати чорт знає куди, мучити, катувати. Таким був образ від Шевченка й до Стуса. Прийшов молодий Андрухович і сказав, що поет — весела людина, творчість — це кайф, можна бути актором. Він запропонував щось нове. Це справді сильний жест і риса справжнього класика.

Довідка «ВЗ»

Ігор Померанцев — письменник, правозахисник, радянський дисидент. Народився в Саратові. У Чернівцях закінчив школу і факультет романо-германської філології. Вчителював у карпатському селі, працював у Києві в патентному бюро. В 1976 році був заарештований КДБ і звинувачений у володінні і розповсюдженні «антирадянської» політичної літератури, слуханні «ворожих голосів» і підтриманні контактів з іноземцями. В 1978-му був змушений емігрувати з СРСР разом з жінкою і 10-місячним сином — спочатку у ФРН, а згодом у Великобританію. Відтоді живе у Західній Європі (Англія, Німеччина, Чехія). Працює радіожурналістом на Бі-бі-сі, «Радіо Свобода». На початку своєї літературної кар’єри — поет, потім — радіожурналіст, автор радіоп’єс. Рідною мовою вважає російську, але саме українській дякує за відчуття коріння. Автор низки прозових і ліричних збірок: «Альбы и серенады», «Стихи разных дней», «Красное сухое», «Homo Eroticus» та інші.