Юрій МАКАРОВ: “Не уявляю, що би робив на нинішньому «1+1»

Популярність він здобув під час роботи на телеканалі “1+1”. Проте наголошує, що відколи пішов з «1+1», подорослішав. Добрим уроком називає працю на “ТВі”, який залишив під час бунту на каналі. Про причини звільнення з ТВі, плюси та мінуси української журналістики, суспільне інтернет-телебачення та дружину Юрій Макаров відверто розповів кореспонденту “ВЗ”.

— Пане Юрію, ви здобули популярність за період роботи на “1+1”. Не сумуєте за тими часами?

— Кожній людині властиво сумувати за яскравими часами. Ми робили один з найяскравіших проектів у історії незалежної України, у нас було відчуття не лише популярності, а, головне, осмисленості й потрібності. У нас була чудова команда людей, які потім у іншій конфігурації вже не були такими ефективними. Але це може здатися дивним і нещирим: я особисто радий, що мій успіх — принаймні у такому вигляді ? позаду. Людина, яка осідлала хвилю успіху, здебільшого втрачає критичність щодо себе самої, перебуває в полоні випадкових вражень і випадкових стосунків, якщо не має власної довготривалої стратегії, а в мене такої стратегії не було й немає. Відколи залишив «1+1», подорослішав, хай як дивно це звучить у моєму віці.

— У вас є досвід роботи на «1+1» за часів темників. Але навіть у 2004-2005 роках ви виходили в ефір у помаранчевій краватці.

— Не наполягав би на тому, що такий принциповий. Неодноразово доводилося йти на різні компроміси. Останнім часом — рідше, бо обрав відносно зручну позицію дауншифтера, але все одно трапляється. На «Плюсах» мій кабінет був поруч із кабінетом Слави Піховшека. Ми досі вітаємося, коли випадково бачимося, мені його щиро шкода: він сам собі обрав «темний бік сили» й не виглядає щасливим. Я знав, що діється у редакції новин на каналі, але не міг грюкнути дверима, бо був пов’язаний неформальними зобов’язаннями і стосунками з моїм товаришем і тодішнім начальником Олександром Роднянським. А, по-друге, вважав, що можу робити щось корисне з цього майданчика. Проте якби «темники» бодай один раз стосувалися б мене особисто, я б не вагався. А потім, коли Роднянський поїхав до Москви, стало зрозуміло, що проект вичерпався. Не уявляю, що би я робив на нинішньому «1+1»…

— Ви казали, що вас часто називали Миколою Вереснем. Зараз таких плутанин не буває?

— Буває досі, востаннє — буквально кілька днів тому. Просто зараз рідше впізнають. А якщо впізнають, то знову-таки зрозуміло, що людина не може згадати, як мене звати. Зовнішній бік популярності — автографи, прохання сфотографуватися поруч мене ніколи не приваблював. Звісно, майже кожна людина хоче подобатися, але за певною межею це вже ознака слабкості, інфантильності.

— З 2011 по 2013 ви працювали на каналі «ТВі», де були ведучим телепроектів «Цивілізація» та «Цивілізація 2.0». Але коли на каналі почалась внутрішня революція, звільнились. Пояснювали це солідарністю із колегами. Але деякі із ваших колег, які вели неполітичні проекти, як наприклад Марічка Бурмака, залишились працювати. Ви не бачили для себе можливості залишитись?

— Коли працюєте на телеканалі, стаєте невід’ємною частиною бренду. Цей бренд може бути нейтральним (наприклад: «ми хочемо реготати, життя прекрасне й дедалі покращується, приєднуйтеся!»), а може — гостро соціальним. Бренд ТВі був визначеним: «говоримо правду, не брешемо, розповідаємо все так, як воно є». Коли у тебе на очах відбувається банальна крадіжка, одна з тих, про які напередодні ввечері о 22-й розповідав Артем Шевченко, а зранку об 11-й він каже, що все нормально й законно, розумієш, що бренд зруйновано, й ти, якщо вийдеш в ефір, візьмеш на себе частину тягаря цієї брехні. Не засуджую тих, хто прийшли на канал після нас: вони не бачили навалу тих тітушок у коридорах, вони не були свідками того, як директора не пускають у свій кабінет, вони не спостерігали, як бігають очі у нового лялькового «власника»… Але ж я бачив! Ходив на мітинги на захист ТВі, там на сцені стояв! Мої сусіди передавали по 200 гривень готівкою зі своєї пенсії в 1000 гривень, коли канал оголосив збирання коштів! Якби залишився, це зруйнувало б мою самоповагу, а без цього в професії нема чого робити.

— Чим не підійшла новому керівництву “ТВі” екс-гендиректор Наталія Катеринчук?

— Не близько знайомий з Наталією. Коли вона стала генеральним, не намагався зблизитися, бо з певного часу розумію, що близькі стосунки з начальством означають певний тип залежності. Але знаю, що у пані Катеринчук є моральні якості, які не дозволили б їй «кинути» власника. Все, що вона робила як директор, свідчило про те, що уявлення про біле й чорне, прийнятне й неприйнятне для неї на першому місці. Тому її банально обійшли.

— У мережі Фейсбук ви писали, що повідомлення про зміну керівництва “ТВі” з’явилось на сайті до офіційної заяви перед колективом новопризначеного гендиректора Артема Шевченка.

— Так, повідомлення на сайті ТВі з’явилося між дев’ятою й десятою ранку, а команду зібрали в ньюзрумі десь о 12-й. Вочевидь, Артемові зробили пропозицію, від якої він не міг відмовитися. Це питання залежностей, про які я говорив. Артем був «людиною Княжицького», а вся ця операція відбулася за безпосередньої участі пана Княжицького, хай як прикро. Але ж бачите, Артем уже не директор, причому він про це дізнався останнім, у кращих традиціях. Що далі буде з каналом, мені вже нецікаво. Хоча страшенно шкода, що таку потужну історію зруйнували заради особистих меркантильних інтересів.

— Ви також зазначали, що “захоплення “ТВі” відбувалось в найгірших донецьких традиціях”. Що ви мали на увазі?

— Тітушок. Тоді ще цього поняття не було, але самі вони були як явище останніх двадцять два роки. Їх нагнали можливо два десятки, а офіс каналу невеличкий, там було не пропхатися. А потім прийшов Альтман і почав брехати й плутатися. Було зрозуміло, що ані грошей у нього немає, ані уявлення про те, навіщо він тут. Потім, коли з’явився в пресі його покаянний виступ на суді в Лондоні, це тільки підтвердилося.

— Ваші колеги, що пішли з “ТВі” неодноразово вели мову про створення суспільного інтернет—телебачення. Чи є вже конкретні напрацювання у цьому напрямку?

— Сподіваюся що цей проект стартує з осені. Ніякої альтернативи інтернет-телебаченню не бачу. Але це має бути щось зовсім не схоже на традиційне телебачення. Таке, що б використовувало усі можливості Мережі.

— Пане Юрію, ви підкорюєте жіночу глядацьку аудиторію своїм теплим тембром голосу. Виробляли його роками чи це дар від природи? Наскільки тембр голосу важливий для тележурналіста?

— Якщо й працював над тембром, то тільки у тому сенсі, щоби не прислухатися до себе весь час, не милуватися своїм голосом, як це відбувається мимоволі в акторів. Це жахливо… А тембр — це мабуть від мами, вона була камерною співачкою.

— Останнім часом телебачення гостро критикують. Окрім примітивної розважалівки та криміналу нічого більше не показують. Тематичних передач про культуру, медицину, дитячий світ... практично не продукує жоден канал. До чого, на вашу думку, доведе така тенденція?

— Вже довела. Серед моїх друзів практично у жодного немає телевізора. Якщо треба щось подивитися, вони вмикають комп’ютер, але це зовсім інший тип комунікації. Мій добрий знайомий Константін Ернст з російського «Пєрвого» ще торік стверджував, що у Москві аудиторія телебачення щороку зменшується на 5-7 %. Люди йдуть в інтернет. У нас відбувається те саме, можливо, не з такою швидкістю. У будь-якій розвиненій країні це мало б привести до радикальних реформ галузі, бо втрачається шар аудиторії, найбільш привабливий для рекламодавця. У нас же ж, оскільки телебачення вже давно не прибутковий бізнес, а витратна пропаганда, це не має значення.

— У чому бачите плюси та мінуси української журналістики?

— Почну з мінусів. Українська журналістика вторинна й поверхнева. Вона не пропонує повноцінних історій. Можливо, це не її провина, а біда, бо репортер має щомісяця написати певну кількість знаків, йому ніколи копати до дна, якщо він присвятить себе глибокій розробці теми, то не принесе додому навіть тієї жалюгідної платні, яку отримує сьогодні. І таке ставлення вже виробило цілу традицію, школу, звичку. Навіщо смикатися? Краще напишу про ґвалтівника-педофіла й про переїзд Тіни Кароль до Москви. А це призводить до того, що в суспільстві зникає попит на змістовну журналістику. Кажу про це зранку до вечора: забудьте байку, що попит диктує пропозицію! Ринок треба формувати. Якби Стів Джобс не винайшов смартфон, ніхто б не підозрював, що це потрібно.

— Знаємо багато прикладів журналістів, які йдуть у політику. Ви такого варіанту для себе не розглядаєте?

— Боронь Боже! Бачив журналістів, які пішли в політику. Або політика їх висмоктує й перетравлює, або вони рано чи пізно звідти тікають із шаленими внутрішніми втратами. Збагнув це давно, тому кілька разів відмовлявся від спокусливих запрошень. І не шкодую. Хоча, можливо, в побутовому плані було б легше. Принаймні не довелося б досі винаймати квартиру.

— Ви завжди тепло відгукуєтесь про свою дружину Світлану Фесенко, яка теж є журналістом. У одному з інтерв'ю ви казали: “не пам’ятаю, щоб ми не те що полаялися, а просто посперечалися через якісь побутові дрібнички...”. Ваші ідеальні стосунки ґрунтуються на спільних інтересах?

— Світлана — більше художник, ніж журналіст. Пік її репортерської кар’єри припав на «ПіК» Сашка Кривенка. Більше таких видань немає. А художник вона, наскільки мені дозволяє судити досвід, смак і освіта, класний. Представникам цього цеху важко, відколи київські «еліти» суттєво змінили свій персональний склад. Купувати картини нема кому, вони краще новий унітаз зі стразами придбають. Але оскільки Світлана закінчувала Академію як графік, знайшла себе у книжковій ілюстрації. Щойно у «Видавництві Старого Лева» вийшов «Дідо-всевидо» Сашка Гавроша з її картинками, ось-ось з’явиться «Лис Микита» Івана Франка, класичний текст, який давно не перевидавався. Мені страшенно подобається те, що вона робить.

— Окрім журналіста, публіциста, активно виступаєте у ролі письменника. Нещодавно їздили у Карпати на школу молодих авторів, аби поділитись власним досвідом. Що для вас означає письменництво?

— Починалося як хобі, забавка. А тепер це серйозно для мене. Принаймні сподіваюся, що остання книжка «За чверть десята», яку представлятиму у вересні на Форумі у Львові, не залишиться непоміченою. Це класична «міська» повість з елементами фантастики. Ідеться про «маленьку» літню людину, яка розгубилася в нинішній Україні через свою безсилість. І тепер вона намагається помститися за своє роздратування, образи, обурення — хаотично, безконтрольно. Врешті-решт вирішує вбити президента… Чим закінчиться, не розповідатиму, самі прочитаєте!

Довідка “ВЗ”

Юрій Макаров народився 24 квітня 1955 р. у Софії, столиці Болгарії у родині емігрантів. Батько — хімік, політв'язень у 1973-1978 р.р. Мати — камерна співачка. У 1977 р. закінчив Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, факультет романо-германської філології. 1980-1987 рр. — оглядач промислово-економічної редакції, Радіо-телеграфне агентство України (РАТАУ). 1987-1993 рр. — редактор, режисер, студія «Київнаукфільм», студія «Четвер». 1994-1995 — заступник головного редактора газети «Контракт». З 1995 р. працював на “1+1»: ведучий програми «Телеманія», автор-ведучий програм «Сніданок з 1+1», «Спецпроект Юрія Макарова», «Імперія кіно», «Документ», з 1998 — головний редактор телекомпанії. У 2008-2010 рр. — ведучий програми «Культурний фронт»працював на Першому національному каналі. Восени 2007 р. очолив журнал «Український тиждень», залишив посаду шеф-редактора у вересні 2009. З 2011 по 2013 працював на каналі «ТВі», ведучий програм «Цивілізація» та «Цивілізація 2.0». У 1999 р. обраний дійсним членом Телевізійної академії України. З-під пера Макарова вийшли книги «Культурний шар», «Листи до незнайомки», «Геній місця», “Секс і місто Київ”... Зняв фільми «Дрібниці», «Сходи до неба», «Споконвіку було слово», «Мій Шевченко»... Одружений з художником та журналістом Світланою Фесенко. Виховує дочку Марію. Володіє англійською, французькою, болгарською мовами.