Катерина СТЕПАНКОВА: «Життя актора не ділиться на театр і дім»

Родина Роговцевої-Степанкових для мене уособлює Київ. Життя в їхній квартирі із дверима, які ніколи не зачиняються, двомовне, але україноцентричне. У цьому домі вміють пам’ятати, берегти і шанувати своє минуле, а головними цінностями вважають сім’ю і культуру. В цій талановитій творчій родині Катерина Степанкова, донька знаменитих акторів Костя Степанкова та Ади Роговцевої, здається, є тією людиною, яка все це тримає під своїм режисерським контролем (Катерина має дві професії — актора і режисера).

Їй ВЛАСТИВО БУТИ максимально самовідданою у всьому: вихованні дітей — 22-річного Олексія та 2-річного Матвія, грі в театрі (Катерина грала в Театрі Романа Віктюка), роботі над виставами (у столичних театрі драми і комедії на Лівому березі та «Сузір’ї») чи ось зовсім нещодавно — редагуванні книги спогадів матері «Свідоцтво про життя». Так само максимально відверта і щира Катерина Степанкова у спілкуванні. Власне це навіть не інтерв’ю, а спроба щоденника, вперше відкритого авторкою за останні важкі роки…

Перше, що пам’ятаю з дитинства, — руки брата.Кості не стало менш як рік тому, через те, можливо, нині я пригадую саме його. На десять років старший за мене брат, мабуть, і був зі мною постійно поруч протягом перших років мого життя. Він називав для мене світ. У хаті були папуги, черепахи, коти — і всі вони теж приходили до мене з його рук.

У нас із братом було два абсолютно різні дитинства.Костя народився, коли мамі було 24 роки, а батькові — 33. Батько казав, що все, що він до того часу зіграв у кіно, можна було звести до 7 хвилин присутності на екрані. Мама теж тільки починала. Тому Костя народився не в сім’ї відомих акторів, як випало мені. Але йому було важче, бо він знав, як змінюється ставлення людей — спочатку як до звичайної дитини, а потім як до сина видатних акторів. Підліток-максималіст, він дивився на це із подивом і великим сарказмом. Це підірвало його довіру до багатьох речей і людей.

Коли я була в першому-третьому класах,я була донькою Степанкова — видатного українського актора. Донькою Роговцевої мене почали називати пізніше.

Навіть не знаю, коли я була дорослішою,— нині чи в підлітковому віці. В родині ніколи з нами не спілкувалися як із дітьми. Діти акторів, яких залучають до роботи, змалку знають, що таке дисципліна: ти маєш виходити в точний момент, робити те, що вимагає режиссер.

Я була відмінницею.Але рано почала курити. І робила це вдома, тому що не могла собі дозволити робити це там, де могли впізнати доньку відомих батьків.

У нашій сім’ї ми мали доступ до якоїсь особливої свободи, якої не мали в той час навіть багато дорослих. Після школи ми із братом заходили в театр до мами і чекали, коли завершаться її репетиції. Це був особливий світ, в якому не діяли закони совдепу. Те ж саме було на кіностудії, де працював батько. На зйомках були коні, зброя, там вивчали діалекти, пісні, поринали в інші епохи. Але до цього більше був залучений брат.

Багато в чому підпорядковую своє життя маминому. Моя мама все життя працювала, була своєю працею потрібна людям, завжди віддавала і нічого не залишала собі. Я відчуваю необхідність «послужити» їй і як людині, і як особистості. Тим паче, що так і годиться чинити дорослим дітям. Тільки в нас це має специфічні творчі форми.

Я завжди із кимось рахуюся.Може, тому, що я найменша в сім’ї, а може, я просто вмію бути одночасно й егоїсткою, яка оберігає свій світ, і при цьому цілком віддаватися своїм рідним. У фільмі «Френсіс» акторка Джессіка Ланж вустами своєї героїні каже: «Навколо мене завжди були люди, і я не могла ні повернутися, ні простягнути руку, щоб не зачепити когось». Це про мене.

Мама — світ, батько — світ, брат — теж світ.Це була не хата, а космос. І нам було б там тяжко рухатися, якби ми не навчилися поважати орбіти одне одного. Мені ж серед них легше було розсипатися — «зірковим пилом». Я відстоювала своє право на фах: «Дозвольте мені закінчити інститут, ви ж тут усі з вищою освітою!».

Коли мова зайшла про мамину бенефісну виставу до її 60-річчя, Роман Григорович Віктюк запропонував: «Катька завершує інститут, добре, щоб ви грали вдвох і щоб ви були суперницями». Це було доречно для антрепризної вистави, додатковий рекламний хід. Зробили тоді «Бульвар Сансет» і десять років їздили з ним світом.

Мене виховали так:якщо тебе не хочуть, напрошуватися не можна. І коли в Києві мене ніхто не покликав у театр, я пішла за Віктюком у Москву.

Віктюк — геній. За все, що знаю про театр, дякую йому.Я не була в нього найулюбленішою акторкою, просто трошки потрібною протягом 15-ти років.

Наш спільний з мамою сьогоднішній світпочався під час роботи в «Сансеті». Ми стали товаришами. Навіть коли їздили з різними виставами, в нас завжди одна до одної були одні й ті ж запитання: як годують, скільки їхали, чим переїжджали, чи усміхаються місцеві продюсери... Якщо усміхаються, — значить, продано всі квитки. Тепер ми вміємо читати і питання, і відповіді з очей. Ми навчилися вчасно поставити під руку чашку з чаєм чи подати шмат хліба, не припиняю-чи напруженої роботи.

Іноді ми з Адою дуже безжалісні одна до одної.Особливо зараз, коли вона писала книгу спогадів, а я їх перенабирала і редагувала. Я їй постійно казала: не пиши, як ти ставилася до цього тоді, ні, скажи, як ти сприймаєш це нині — після тієї біди, що спалила серце (1 липня минулого року від важкої хвороби помер Костянтин Степанков-молодший. — Ред.).

Нещодавно з чоловіком натрапили на якийсь фільм, в якому грав мій батько. Я посадила маленького Матвія біля телевізора і дід співав Матвієві колискову. Гірко, але таке з нами трапляється.

Нині дуже сумно дивитися старі фільми.Найгірше тодішнє кіно іноді краще за те, що роблять нині.

Коли дивлюся фільми, в яких грає мама, захоплююся дуже красивою жінкою і дуже професійною актрисою.

Народження другого сина мені далося нелегко.На це пішло чотири роки. Нині над дитиною більше трусишся. Не хочеш його зайвих сліз.

Старшого сина Олексія я жорсткіше знайомила зі світом.Коли йому був рік, я поставила перед ним свічку і дочекалася, доки він простягне до неї руку. Він обпікся, я його полікувала і втішила. Не впевнена, що зможу так чинити з Матвієм.

Я категорично не феміністка. Боже збав! Не мислю світу без чоловіків. І ніколи б у житті не займалася режисерською роботою, якби як акторка знайшла свого режисера. Режисура — абсолютно чоловіча професія. Щеплення цього фаху для жінки шкідливе.

Шлюб — це, передовсім, повага і товариські стосунки.Чоловік — це саме той, із ким не страшно і не нудно йти в бій чи розвідку.

Не маю мрії.Боюсь крокодилів за рогом. Останній крокодил найстрашніший — Костина хвороба і смерть. Тому нині в мене мрій немає. Лише молитва за рідних — щоби вони були живі й здорові. І вперше в житті я почала молитися за себе. Дуже маленький менший син, хочу подовше побути з ним, захистити.

Я не розумію, чому Бог забирає дорогих нам людей.Не розумію, бо я дуже дисциплінована людина. Знаю, що треба робити так і так, щоб було ось так. Щодня я знаходжу нові провини перед братом, які ніяк вже не розв’яжу. Не попрошу в нього пробачення, яке б він ніколи не прийняв. Він би розсміявся, бо був різкою та іронічною людиною. Але більше не засміється.

Багато років уже не веду щоденник.На жаль, бо ж я абсолютно щоденникова людина. Мабуть, тому, що останні роки було дуже боляче.

Письменником мені було б стати важко.Я пишу документально, але я людина епічна. Оповідання не люблю навіть читати. Мені треба, щоб твір був таким, як «Сага про Форсайтів». Ось зараз я з усіма познайомлюся, а потім почнуться якісь трансформації. Але це такий непідйомний труд. Я розумію, за що Голсуорсі отримав Нобелівську. Це складніше за режисуру. Це як створити світ і керувати ним!

Не почуваюся реалізованою людиною.Я можу дуже багато і важко працювати, виснажувати себе. Не боюся цього, навіть люблю. Але в нашому фаху потрібно, щоб тебе вибрали. Мене не вибрали. Але для того, щоби бути обраною, я нічого й не робила. Окрім як чесно працювала.

Може, я не дуже обдарована, може, низького зросту, хоча мама на два сантиметри нижча. Може, надто чорна. Бо в молодості, коли пробувалася одночасно в єврейську й українську картини, мені сказали на українській картині, що в мене типове татарське обличчя, а на єврейській — типове українське. До того ж я ніколи не ходила на кастинги. Покликав мене Криштофович на проби — я прийшла, відпрацювала, затвердили, знялась.

Життя актора не ділиться на театр і дім.Тільки повага до близьких може тебе врівноважувати. Коли мій старший син приходить додому після чотирнадцяти годин, які він відпрацював як інженер камери чи асистент оператора, йому не дуже цікаві наші акторські чи режисерські пошуки. Він потребує присутності рідних людей і родинних розмов.

Дуже рідко мені хочеться бути на місці актриси у фільмах, які я нині час від часу дивлюся. Винятки є, але мало.

Я вчилася режисури кіно, а займаю-ся театром.У мене вже два роки лежить кіносценарій за одним з оповідань Марії Матіос. Сподіваюсь, що не пролежить ще два. Та чи наважусь? Не люблю процесу кіно — виснажливо, безрадісно. В театрі кожна репетиція для мене свято. А в кіно кожен знімальний день як криза під час грипу.

Звична київська театральна двомовністьнині обертається для мене на власне горе. Російськомовний продукт має більший потенційний ринок. Коли б не ставилася під сумнів державна мова — категорично єдина, — мені не було б прик-ро, що я працюю з російськомовними акторами чи матеріалом. Я була б вільна навіть від самої думки про те, якою мовою працюю. Але зараз робити в Україні будь-що не українське я вважаю для себе злочином. А робити доводиться.

Довідка «ВЗ»

Катерина Степанкова народилася 21 березня 1972 року в Києві. Батьки — актори Костянтин Степанков і Ада Роговцева. До народження старшого сина Олексія навчалася на українській філології Київського національного університету імені Т. Шевченка. Згодом закінчила Київський національний університет кіно, театру і телебачення імені І. Карпенка-Карого та Вищі режисерські курси в Москві (майстерня Петра Тодоровського). Перший вихід на сцену — у ролі 9-річної Лесі Українки, коли їй було 5 років. З 1998 року в шлюбі з актором і хореографом Олексієм Скляренком. Тоді ж почала працювати в Театрі Романа Віктюка. Грала у виставах «Пробудження весни», «Механічний апельсин», «Займімось сексом», «Нетутешній сад. Рудольф Нурієв». В антрепризах Києва і Москви була задіяна у виставах «Бульвар Сансет», «Варшавська мелодія-2», «Кармен», «Якість зірки».

Знялася в серіалі В’ячеслава Криштофовича «Під дахами великого міста». Як режисер-постановник у Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі поставила вистави «Рожевий міст», «Вася має зателефонувати» (в обох грає Ада Роговцева) та «Обман довжиною в життя». Нині працює режисером театру «Сузір’я», де раніше поставила виставу «Будьте як удома» (в головній ролі — Ада Роговцева). 2011-го народила сина Матвія.