Юрій АНДРУХОВИЧ: «Країна завмерла в очікуванні слушного революційного моменту»

Культовий український письменник видав поетичну збірку “Листи в Україну”, що увійшла у серію з войовничою назвою УПА (Українська поетична антологія). Настрій у Юрія Андруховича не менш бойовий — автор з нетерпінням чекає, коли Україна дозріє до революційного моменту...


— На вашу думку, сучасна молодь здатна на протест?

— Безумовно, так. Але протест має різні форми. Мене в сьогоднішній Україні передусім цікавлять масові політичні протести. З ними поки що все йде не найкращим чином. Зокрема й тому, що молодь, тобто перш за все студентство, ще не налаштувалася на «хвилю». У цих словах знову є деяка неточність: насправді серед студентів є багато активістів, сміливих і тямущих молодих людей. Але вони поки що одиниці на загальному тлі. Штука ж у тому, щоб на протести молодь вийшла масово, цілими університетами. А загальне тло ще не визріло. Пам’ятаю, як воно протягом лічених днів визріло восени 2004-го. Сподіваюся подібного ефекту у відносно недалекому майбутньому. Зовнішні обставини сприятимуть, я впевнений.

— Більшість ваших колег неохоче стежать за політичним життям в країні, зосереджуючись виключно на мистецтві. Що спонукає вас активно висловлювати свої погляди?

— Висловлююся, коли мене запитують. Сам ніяких заяв не роблю. Але до мене періодично звертаються журналісти, і тоді кажу те, що думаю. Моє різке несприйняття політичної ситуації в нашій країні насправді має суто естетичне підґрунтя: мені не подобається ця потворність. Висловлююся таким чином, щоб цю потворність ясніше відчули й побачили інші. Бо є мільйони людей, для яких ця потворність стала нормою, вони і думати не хочуть про те, що може бути інше життя, справедливіше. І те, що я висловлюю, може ними — не мільйонами, звісно, але все-таки — струсонути. Можливо, це спонукає їх одного прекрасного дня активно проти потворності виступити. Ось така утопія.

— В одному з інтерв’ю ви прогнозували, що рано чи пізно “українці повинні вийти проти влади”. Чи не втомилась країна від революцій?

— Ні, вона втомилася від застою. А застій — це деградація. Як ми могли втомитися від революцій, коли їх у нас було лише дві, та й ті «недо»? У 1989 — 1991 роках наша революція не встигла набрати обертів, як розвалився Союз, і вона стала начебто неактуальною. У 2004-му вона заповідалася на справжню і зрілу, але її спустили на гальмах ті, котрим вона нібито принесла перемогу, тобто владу. Ні, країна не втомилася, а завмерла в очікуванні слушного революційного моменту!

— Ви критикували попередню владу, критикуєте й теперішню. Не боїтесь отримати репутацію “противсіхівця”?

— Та чого ж боятися — мені цю репутацію давно навісили. Несправедливо, але хай би всі несправедливості обмежувалися такими. Так, я критикував і критикуватиму будь-яку владу, бо влада на те є, щоб її критикувати. Влада — це особливий привілей, за який треба платити. Зокрема й тим, що тебе нещадно критикують. І головне — завжди мають за що. Влада розбещує, її необхідно обмежувати, ставити їй червоні прапорці. Влада тільки тоді може діяти в інтересах суспільства, коли стає своєрідним хлопчиком для биття. Я справді критикував попередню владу, але радше як своїх, котрі розчаровують. Теперішніх натомість не те що критикую — нападаю на них як на чужих, котрі захопили і зігнули в баранячий ріг донедавна ще вільну країну. Проте сила їхня в тому, що на таких, як я, вони не зважають — нападай на них чи не нападай, їм однаково. Хіба що під Межигір’ям станеш — тоді звернуть увагу... Й віддадуть під суд.

— Письменник — вічний бунтар і потребує постійного протистояння? Наскільки політична ситуація впливає на митця?

— Не можна узагальнювати. На одних митців політика впливає сильніше, на інших майже не впливає. Це залежить від — назовімо це так — соціального інстинкту. Чи соціального темпераменту.

Я найкраще пишу, коли навколо мене все гаразд. Але не можу сидіти склавши руки в очікуванні цього. Бо «все гаразд» у нашому житті буває рідко. Так можна взагалі нічого не написати. Щодо бунтарства, то так, тут якраз узагальнити можна. Без бунту, протесту людини немає. Опір злу є категоричним виявом людського в людині. Мистецтво також є категоричним виявом людського в людині. Опір і мистецтво взаємно доповнювані.

— У вас вийшла збірка вибраної поезії “Листи в Україну”. Можливо, варто чекати й нового прозового твору?

— Чекати варто, але, мабуть, не цього року. Я цього року багато перекладав — зробив для Черкаського драмтеатру «Дванадцяту ніч» Шекспіра, щойно завершив складну у мовному плані «Прогулянку» великого швейцарського письменника Роберта Вальзера, у нас фактично невідомого. Закінчив Вальзера, віддихався — і роззирнувся навколо себе. З’явився простір. Можна думати над чимось новим і своїм. Напишу зо п’ять оповідань для своєї майбутньої книжки про негідників та нечестивців. А там і роман визріє.

— Вірші з “Листів” писались на початку 90-х, але багато з них залишаються політично актуальними. Чому так відбувається?

— Свідчити це може тільки про одне: Україна була і залишається частиною «совка». Ми начебто вже 22 роки як його позбулись, а насправді він нікуди не подівся, ми в ньому. За теперішньої влади це особливо відчутно, хоч і “папєрєднікі” їхні не надто нас від нього визволяли, але ось ці теперішні — то просто гаплик. Суміш бандита з чекістом — це і є сутність совка, його квінтесенція.

— Які культурно-мистецькі події плануєте відвідати? У яких проектах братимете участь найближчим часом?

— Щодо моїх власних проектів, то їх поки що два — Werwolf Sutra зі швейцарськими музикантами Верою Капеллер і Петером-Конрадіном Цумтором, це мої вірші, які ми поклали на музику. Вера — геніальна піаністка, а Петер-Конрадін барабанщик. Маємо надію показати це у Львові під час Форуму видавців. Тим часом готуємо для АртПоля (липневий фестиваль в Унежі над Дністром) літературно-музично-візуальний перформенс «Альберт» за моїм оповіданням. Тут маю щастя співпрацювати з двома іншими чудовими митцями, до речі, львів’янами — Уляною Горбачевською та Марком Токарем.

Довідка «ВЗ»

Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 р. в Івано-Франківську. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові та Вищі літературні курси при Літінституті ім. Горького. Разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу «Бу-Ба-Бу». З 1991 р. — співредактор літературно-мистецького журналу “Четвер”. Автор поетичних збірок “Небо і площі” (1985), “Середмістя” (1989), “Екзотичні птахи і рослини” (1991), “Екзотичні птахи і рослини з додатком “Індія” (1997, 2002), “Пісні для мертвого півня” (2004), “Листи в Україну” (2013). У центрі прозового доробку — романи “Рекреації” (1992), “Московіада” (1993), “Перверзія” (1996), “Дванадцять обручів” (2003), “Таємниця” (2007). Есеїстика Андруховича видана двома збірками — “Дезорієнтація на місцевості” (1999) та “Диявол ховається в сирі” (2006). У 2011 р. вийшли мемуари — «Лексикон інтимних міст» (2011). Серед нагород — премія ім. Гердера (Гамбурґ, Німеччина, 2000), Спеціальна премія миру ім. Еріха-Марії Ремарка (Оснабрюк, Німеччина, 2005), Ляйпцизька книжкова премія до європейського порозуміння (2006) та Літературна премія Центральної Європи “Анґелус” (Вроцлав, Польща, 2006). Твори перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, чеською мовами й есперанто. Вірші поклали на музику гурти «Мертвий півень», «Плач Єремії», Sіґал Sпожив Sпілка, Знову за старе”.