Наталка ДОЛЯК: «Кохання — це захворювання, це сила, яка не будує, а руйнує»

Вінничанка Наталка Доляк — харизматична та творча особистість. Непроста доля біженки та гастарбайтерки загартували її тіло та душу.

Актриса за освітою, вона вже встигла спробувати на собі роль журналіста, режисера, кіносценариста... А віднедавна — і письменника. На конкурсі “Коронація слова-2012” вона виборола відразу три нагороди. Про шлях до письменництва, особисту сімейну драму та майбутні твори кореспонденту “ВЗ” розповіла Наталка Доляк.

- Пані Наталіє, у вас широке коло зацікавлень — акторство, режисура, журналістика, письменництво...

— Все життя мене кидало у різні сфери діяльності. Не противилась долі. Куди вона мене засилала, туди йшла. Довгий час їздила по світу. Далі працювала у театрі, потім пішла у журналістику. За цей час в голові назбиралось багато інформації, життєвих історій, тож почала викладати їх на папір.

- Яким був ваш перший твір?

— Спершу написала невеличку новелу про свою юність “Візерунки раннього диско”. Виставила її в Інтернеті на сайті Гоголівської академії. Вирішила, якщо хтось відгукнеться позитивно на мою розповідь, писатиму далі. А якщо ні — назавжди закину письменництво. Через два тижні отримала розгорнуту рецензію від письменника Олеся Бережного під заголовком “Це диско повинно грати далі”. Це дало стимул до подальшої роботи.

- Здебільшого ваші твори розповідають про нелегку долю заробітчанина.

— Пройшла через заробітчанство. Ця тема надзвичайно близька мені і болить досі. Друзі-письменники, прочитавши мої новели про заробітчанство, порадили писати романи на цю тему. Мовляв, мені є що сказати читачам. Написала роман «Гастарбайтерки, або Берлінський джайв» і надіслала його на літературний конкурс «Коронація слова». Два роки конкурсна комісія не помічала мого роману і лише на третій рік відзначили його.

- Ви наполегливо йшли до перемоги...

— Не мала іншого вибору. Рукопис був, а видавати його ніхто не брався. Адже видавництва не беруть твори від невідомих письменників. Тому надіялась на допомогу “Коронації”. І не прогадала. Минулого року отримала друге місце в номінації «Кіносценарії» за твір «Біженка» та одразу четверте й десяте у королівській номінації «Романи» за рукописи «Гастарбайтерки, або Берлінський джайв» і «Реф’юджі».

- Ви дуже відверті у своїх творах. Ледь не до найменших деталей описуєте свою долю.

— Мій перший твір описав моє соціальне і сексуальне становлення. Відверто розповіла про своїх партнерів. Для мене не існує табу. Хочу бути щирою з читачем. Роман “Гастарбайтерки” не можна назвати автобіографічним. Там розповідаю про трьох героїнь. Але у кожній із них є частинка моєї життєвої історії. А ось «Реф’юджі» — автобіографічна проза. Це розповідь про біженку. У 1991 році я була біженкою. Доньку Женю народила у Фінляндії. Через непорозуміння з чоловіком повинна була втікати з донькою. Це тривожна історія. Але видавництво зволікає з її друком. Видавництво хоче заробити на авторові. Це нормально. Тому перш ніж взятись за друк «Реф’юджі», чекаємо реакції читачів на мій перший роман. Але я нікуди не поспішаю, працюю над новими романами, кіносценаріями.

- Ваш кіносценарій «Біженка» здобув статуетку на “Коронації слова”. Де навчились писати твори у цьому жанрі?

— Величезною несподіванкою для мене стало відзначення мого кіносценарію на такому високому рівні. Адже це був мій дебют у цьому жанрі. Не мала поняття, як пишуться кіносценарії. Знала, як пишуться п’єси, адже працювала у театрі. Але кіносценарії — це зовсім інша форма твору. В Інтернеті знайшла зразки кіносценаріїв. Користуючись схемою, на основі роману «Реф’юджі», написала кіносценарій «Біженка». Не сподівалась на високі відзнаки. Хотіла перевірити себе як кіносценариста. Коли «Біженка» здобула статуетку на “Коронації”, до мене підходили кіносценаристи і вітали з перемогою. Вони не могли повірити, що це мій дебютний твір у цьому жанрі. Наголошували, що він написаний на високому професійному рівні. Запитували, де навчалась сценарної майстерності.

- Сценарій є, а як щодо зйомок кіно, не було жодних пропозицій?

— Це високобюджетний проект. За підрахунками фахівців, для реалізації фільму «Біженка» потрібно не менше семи мільйонів гривень. Адже сюжет охоплює чималий відрізок часу, частину зйомок слід проводити за кордоном. Оскільки українське кіно практично не знімається, сподіватись на чиюсь підтримку марно. Вирішила сама взятись за цю справу. Спершу попрацюю над короткометражками. Буду і сценаристом, і режисером. З однодумцями із вінницької телестудії своїми силами знімаємо короткометражне кіно “Віхола”. Не прагнемо заявити про себе, хочемо навчитись знімати, аби у майбутньому взятись за реалізацію масштабніших кінопроектів.

- Короткометражка “Віхола” теж охоплює тему заробітчанства?

— “Віхола” розповідає про українку, яка збирається їхати за кордон, але не має на кого залишити свою собачку. Короткометражка буде максимум на п’ятнадцять хвилин. Хочу зробити її динамічною. Прагну відрізатись від теми заробітчанства. Пишу зараз детективи. Також працюю над сімейною сагою, це гумористичний роман. Але навіть у цих творах проскакують моменти про заробітчанство, емігрантство. Ця тема не відпустила мене остаточно. Зрештою, вона цікава значній кількості українців, які є за кордоном чи планують їхати туди.

- Пишете жіночі романи. Але у ваших творах дуже мало місця відведено романтичному блоку. Чому так?

— Вважаю, що у наш час жінка не живе лиш романтикою. На її плечі звалено усе. Вона змушена багато працювати, виконувати жіночі та чоловічі обов’язки. Кохання у її душі займає маленьку місцинку. Таке життя. А я — письменниця-реалістка, не вмію домальовувати рожевими барвами дійсність.

- Відчувається, що на ваше перо вплинула особиста життєва драма...

— Маєте рацію. Є така фраза російською мовою: «Пишем как дышим». Це про мене. Пишу лише про те, що знаю, що відчуваю, у що вірю. Не вірю в рушійну силу кохання. Для мене кохання — це захворювання, це сила, яка не будує, а руйнує. Коли закохуюсь, перетворююсь на гарбуза (сміється. — І. К.). Стаю тупою, втрачаю себе, підкоряюсь чужій волі, не сплю ночами, що погано впливає на мою психіку. Не люблю цього стану. Дякувати Богу, у мене кохання швидко минає. Навчилась ним керувати. Моя товаришка, колега-письменниця Дара Корній, завжди мені наголошує, що моє ставлення до романтики зміниться, коли знайду справжнє кохання. Але я не хочу, аби воно приходило. У мене були чоловіки, яких кохала. Але щоразу кохання рвало мене на шматки. Чудово себе почуваю без стану закоханості. Визнаю кохання, любов лише в одній іпостасі — “батьки-діти”.

- Ви — щаслива жінка?

— Я — абсолютно щаслива жінка. У мене є двоє чудових дітей. Віддаю любов дітям, своїм батькам і приймаю їхні почуття. Не знаю, як можна віддавати частинку себе людям, які не зв’язані з тобою кров’ю. Це моя позиція. На моє світосприйняття вплинуло нещасливе перше кохання. Важко переживала розлучення з чоловіком, адже ми довгий час були разом, у нас підростала донька. Як біженці жили у Фінляндії два роки. Але кохання закінчилось тим, що я ледь не втратила дитину. Детальніше про трагічну історію мого життя можна почитати у “Біженці”. У цьому творі чимало українок побачать себе. Це історія про жінок, які розчиняються у своїх чоловіках, втрачають себе. Адже чоловік — Бог у сім’ї. Згодом жінки розуміють свою другосортність і стають дибки, але вже пізно, боротьба за свої права перетворюється на війну. Мені подобаються сучасні жінки, які відразу заявляють про свої права і не бояться відстоювати їх.

- А у вас є ідеали серед чоловіків?

— Так, це мій батько. Він ніколи не принижував жінку, а поважав та розумів її. Брав на себе левову частку обов’язків у сім’ї. Зараз таких чоловіків немає. Тому на даному етапі не розумію сенсу інституту шлюбу. Раніше, коли жінка була незахищеною і чоловік заробляв гроші, годував сім’ю, сенс у шлюбі був. А зараз жінка сама заробляє на життя, вона забезпечена і успішна. Шлюб потрібен сім’ям із релігійним світобаченням. А решті — для чого? Почуваю себе вільною без шлюбних обов’язків.

- Донька розділяє ваші погляди щодо кохання?

— Ні, вона — юна, її полонила хвиля романтики. Теж була такою у її віці, тому розумію її. У нас з донькою чудові стосунки. Ми — перш за все подруги.

- А донька підтримує стосунки з батьком?

— Практично ні. Він живе за кордоном. Але це не основна причина їхнього непорозуміння. У них схожі непрості характери, тому їм важко знайти точки дотику.

- У вас ще підростає син.

— Лесик у мене від другого чоловіка. Йому вісім років. З другим чоловіком не була у шлюбі. Попри те, що ми уже не разом, підтримуємо дружні стосунки, разом виховуємо сина.

- Рідкісне ім’я Лесик...

— Коли була вагітна, до мене уві сні прийшов театральний гуру Лесь Курбас і попросив назвати сина його іменем. Пообіцяла йому, якщо народиться син, назву Лесем, якщо дівчинка — Лесею. Адже на той час ще не знала, кого ношу під серцем. Народився син, якого назвала на честь Леся Курбаса. Для Вінниці це дуже незвичне ім’я. Коли записувала сина у вінницькому РАГСі, працівниці радили записати його Олексієм. Як, мовляв, хлопця будуть кликати в дитсадку, школі. Але я наполягла на своєму. Чому закордонними Робертом чи Родрігесом можна називати, а українським ні. Коли Лесь пішов у садочок і почав розмовляти українською, виховательки перепитували, чи він, бува, не з Західної України...

- Спілкуєтесь вдома українською мовою?

— І українською, і російською, і суржиком. Але пишу виключно українською мовою. Це для мене принципове питання. Видавці переконували писати російською, аби збільшити коло читачів. Згідна на переклад моїх творів. Але не хочу видаватись у Росії. На російському ринку потрібно писати для росіян. Переконана, що мої твори на тему заробітчанства не будуть зрозумілі російському читачу. Ми ментально різні. Одна з росіянок запитала мене, невже мій роман “Гастарбайтерки” про таджиків у Росії?.. Пишу про простих українців, а їхні проблеми чужі росіянам.

- Читала, що вас, як письменника, цікавлять теми пластичної хірургії та сурогатного материнства...

— Людською свідомістю у сучасному суспільстві керують засоби масової інформації, використовуючи двадцять п’ятий кадр. Мене, як матір, це особливо хвилює. Адже моя донька, у свої двадцять з лишком років, переймається своєю вагою, придивляється, чи з’являються у неї зморшки. Мене у її віці ці теми не цікавили. У той час нам з екранів не нав’язували таких проблем. Зараз з глянців на нас дивляться не жінки, а ляльки. І кожна пересічна жінка хоче досягти такого ідеалу, підставляючи своє тіло під ніж хірургів. Наліплює вії, нігті. Це нечесно. Таким чином жінка руйнує свою первинну красу. Людина неповторна своїми вадами. В Голлівуді уже це зрозуміли. І коли ставлять зуби, один зубчик направляють кривенько, аби мати природний вигляд. Але ми до цього ще не дійшли, і ще не скоро дійдемо. Це нормально, що з віком у жінки з’являються зморшки. Я пишаюсь кожною своєю зморшкою. Жартома кажу, що це звивини мого мозку, які виходять назовні. А тема сурогатного материнства цікавить своєю двозначністю — можна чи не можна, потрібно чи ні.

Довідка «ВЗ»

Наталія Доляк народилася 4 листопада 1967 р. Закінчила Харківський інститут мистецтв ім. Івана Котляревського. Працювала в Театрі ляльок. На даний момент працює журналісткою на вінницькому телебаченні. Дипломантка Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова»’2011 у номінації «П’єса для експериментальної та камерної сцени». Дипломантка Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова»’2012 у номінації «Романи» за твори «Гастарбайтерки, або Берлінський джайв» і «Реф’юджі». Лауреат Другої премії Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова»’2012 у номінації «Кіносценарії» за сценарій «Біженка». Незаміжня. Мати двох дітей.