Сергій ЄРМАКОВ: «Цей собачий світ зробив із жінок солдатів – у брюках, взутті без підборів, з короткими стрижками…»

Його розкішні вечірні та коктейльні сукні, більшість з яких ручної роботи і створені в єдиному екземплярі, залюбки носять як закордонні модниці, так і українські світські левиці: Ольга Сумська, Світлана Вольнова, Олександра Кужель, Маша Єфросиніна, Лілія Подкопаєва, Ірина Білик... Сам Єрмаков має слабкість — присвячувати сукні яскравим дамам зі світу шоу-бізнесу. Одна із найзнаменитіших його муз — Мадонна. Український дизайнер мріяв подарувати поп-діві одну зі своїх суконь, створену спеціально для неї. Кілька місяців тому для цього випала найкраща нагода.

«Мадонна нікого до себе не підпускає»

— Сергію, коли Мадонна приїжджала до Києва зі своїм шоу, ви врешті-решт передали їй свою сукню…

— Я з цього приводу жартую: якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори. Так і Мадонна приїхала до Києва (сміється. — Г. Г.). І було б смішно, якби я не передав їй своєї сукні. Історія з цією сукнею тягнулася три роки — відколи Гілларі Клінтон запросила мене до Америки провести показ для її благодійного фонду. Тоді Клінтон сказала, що покличе на показ Мадонну. Я пошив сукню. А мене обманули... Потім з тією сукнею три роки возився як дурень зі ступою… Ця сукня була не лише моїм творінням. На корсеті, який слугував полотном, художник Павло Крисоченко олією намалював портрет Мадонни. Це було непросте завдання: жіноча фігура має випуклості — груди, тож треба було так намалювати, щоб не спотворити обличчя. Коли сукня на манекені стояла у моєму кабінеті, Мадонна з полотна дивилася тобі прямісінько в очі — як Джоконда, з будь-якої точки.

— Але вам не вдалося передати сукню Мадонні особисто…

— Не вдалося… Мадонна — закрита, нікого до себе не підпускає. Та коли отримала мій подарунок, через свого менеджера передала мені, що сукня — шикарна, хоч і дещо завелика. Співачка одразу приміряла її. Зрештою, це ж не зовсім сукня, а радше арт-об’єкт, який повинен стояти на манекені і бути таким собі портретом.

— Вам шкода, що так і не мали нагоди поспілкуватися з вашою музою Мадонною? Адже ви так мріяли про цю зустріч…

— Не відбулася наша зустріч — значить, так розпорядився Господь. Може, не час. А може, ця зустріч розчарувала б мене… Волію не засмучуватися через такі «нездійснені мрії». Зрештою, я давно мрію не про таке. Так, мені важливо, хто саме носитиме мої сукні. Але мрію насправді про більш потрібні мені речі: хотілося б бути здоровим, щоб здоровими були мої рідні. Мрію, щоб усі мої працівники мали роботу. На минуле Різдво у Київській опері я брав участь у проекті, який Православна церква організувала для дітей-сиріт. Хіба можна порівняти подаровану Мадонні сукню з радістю в очах цих діток? Хотілося б, щоб сироти завжди усміхалися. Ось що головне! А сукня для Мадонни, Білик чи ще когось із зірок… Це статусні речі, але далеко не мрія.

«Мусив навчитися заробляти. Інакше жив би на 800 гривень пенсії»

— Як гадаєте, якби недуга не забрала у вас можливості бачити, ваша кар’єра склалася б по-іншому?

— Якби я добре бачив, мені було б набагато легше і працювати, і подорожувати. Я хотів вчитися у Парижі. І, цілком ймовірно, якби мав добрий зір, залишився б жити у столиці Франції. Але у той момент, коли мене прийняли до Школи моди, я втратив здатність бачити… Але, врешті-решт, і незрячим отримав запрошення на паризькі покази от кутюр.

— Ви залишилися жити і творити в Україні…

— Для мене взірці патріотизму — Джанні Версаче і Йод-жі Ямамото, які зуміли увесь світ одягнути у речі з національним колоритом їхніх країн. Для мене важливо бути не просто українським дизайнером, а дизайнером з України, який пропагує одяг, типовий для наших прекрасних жінок. А весь світ визнав, що українки — найрозкішніші. Я — не проти вишиванок. Але їх треба подати у світі моди так, щоб цей одяг, український продукт, захотіли носити навіть у Токіо.

— Часто люди з фізичними вадами — набагато сильніші та цілеспрямованіші за здорових. Згадаймо хоча б українських паралімпійців!

— Захоплююся нашими паралімпійцями. Якось до мого ательє приїхала на інвалідному візку спортсменка, яка завоювала золоту медаль. Чоловік заніс її до мене в кабінет на руках. Я шив для цієї жінки весільну сукню. І ця робота була мені такою приємною! Я — людина сентиментальна, радість за успіхи таких людей викликає у мене сльози. Пишаюся ними. Ці люди не просто не поставили на собі хрест, а зуміли стати гордістю нації.

— Чому люди з обмеженими фізичними можливостями стають сильнішими за здорових?

— Розповім про себе. У мене не було виходу — мусив будь-що-будь стати сильним. А то жив би на пенсію у 800 гривень. І це при тому, що тільки на ліки мені щомісяця потрібно витрачати щонайменше чотири тисячі. Тож повинен був навчитися заробляти. А заробляти вмію тільки моделюванням і пошиттям одягу.

Сила у людей з фізичними вадами — від безвиході. На жаль, наша держава не дає таким людям можливості бути інвалідами, які нічим не займаються. У нашій країні неповносправні зазвичай змушені працювати. Це — виживання. Я бачив, як ставляться до інвалідів у цивілізованих країнах. Якось виступив на цю тему у США — сказав, що поважаю країну, яка з такою любов’ю, повагою і увагою ставиться до людей з обмеженими можливостями.

— А таланти якось залежать від стану здоров’я людини?

— Талант і здоров’я — речі не пов’язані. Тут спра-цьовує інше: у людях з обмеженими фізичними можливостями акумулюється ней-мовірна сила волі. Вони хочуть будь-що-будь довести собі та іншим, що вони — такі, як усі. Мені стає дуже неприємно, коли охорона якогось з ресторанів зупиняє мене на вході із запитаннями: «Чи ви — нормальний? Чи ви, часом, не п’яний?..». Буквально вчора у Харкові мене ледь не впустили на власний показ — у ресторан, де зібралися VIP-гості, преса. Охорона цього закладу зупинила мене, бо їй видалося дивним, що мене ведуть попід руки...

Це прикро вражає… Хоча я не з тих, хто тримає образи у собі. Навіщо? Образи — це наче ще одна хвороба.

«Моя нова муза — дружина впливового українського політика»

— Ваш дизайнерський почерк — романтика, чуттєвість, жіночність… Чому вам хочеться зробити жінок більш жіночними?

— Цей собачий світ зробив із жінок солдатів — у брюках, взутті без підборів, з короткими стрижками… Я не борюся проти унісексу. Мені просто не подобається, коли жінки кладуть рейки і воюють нарівні з чоловіками. Жінка — це мама, коханка, дружина, дочка… Жінка — романтична і прекрасна. Від емансипації самі ж жінки і страждають. Кожна жінка хоче, щоб нею захоплювалися. Моє прагнення — щоб жінку, одягнену в сукню від Сергія Єрмакова, неможливо було образити, не пропустити вперед чи не відчинити перед нею дверей. А мужчини поруч з такою жінкою повинні почуватися сильними і мати бажання захистити її.

А жінки чомусь борються з цим. Навіщо? Навіть якщо ви не вилазите з джинсів (а джинси — це чудова стильна річ!), хоча б іноді згадуйте про каблучки, легкі шифонові сукні, сережки і розпущене волосся. Бо це — прекрасно!

— Чого бракує українській моді для того, щоб речі від українських дизайнерів були в гардеробі кожного українця?

— Бракує добре розвинутої індустрії. Позакривали усі фабрики… Украї-на не виробляє ні тканин, ні фурнітури. Робота українських дизайнерів зводиться до роботи в ательє. Ми не маємо змоги працювати так, як, скажімо, працюють італійські колеги. В Італії мода — потужна промисловість. Вірю, і в Україні з’явиться щось подібне. Двигуном у цьому процесі стануть самі дизайнери, а не держава. Просто поки що наші модельєри надто злиденні, аби запустити індустрію. Усе, що заробляють, йде на створення нових колекцій і на життя. Але з часом…

З іншого боку, у сучасному світі навіть найрозвиненішим модним індустріям стає все важче конкурувати з дешевою китайською продукцією. Що казати, якщо італійські та французькі марки переїхали до Китаю… Хоча не стверджуватиму, що все китайське — гів…о. Є прекрасна китайська продукція. Коли я був одружений і жив в Італії, на власні очі бачив, як працюють китайці-нелегали — по 18 годин на добу, як бджілки. А наші люди — ліниві. Я й сам — з таких (усміхається. — Г. Г.).

— Колись у вас була колекція, присвячена легендарним актрисам — Одрі Хепберн, Марлен Дітріх… Які жінки вас надихають зараз?

— Моя найновіша колекція присвячена одній із моїх клієнток. Імені не називатиму — скажу лише, що вона — дружина дуже впливового українського політика. Це — жінка-мама, жінка-дружина. Мене настільки вразив її аристократичний смак, що надихнувся створити не одну сукню. Мені давно не вистачало такої простої, елегантної колекції.

P. S. «Високий Замок» дякує за сприяння в організації інтерв’ю адміністрації львівського ресторану «Маестро».

Довідка «ВЗ»

Сергій Єрмаков народився 19 червня 1972 р. у Києві. Модою захоплювався змалку: свої перші моделі придумував ще у 7-му класі школи — для мами. Перший великий показ дизайнера відбувся у 2002 р. — і це був фурор. Опісля розкішні сукні від українця Єрмакова бачили на подіумах України і не тільки. З одинадцяти років у талановитого дизайнера — цукровий діабет. Недуга дала ускладнення на зір: Сергій Єрмаков бачить лише ледь-ледь. Але це не заважає йому продовжувати творити.