Чеслав МОЗІЛЬ: «Часом почуваюся як зірка, особливо, коли злий»

«Найбільші паскуди-поляки, яких мені доводилось зустрічати, – це поляки в еміграції», — каже емігрант, польський співак з українським корінням Чеслав Мозіль. Після понад двадцяти років життя у Данії він вирішив повернутися на рідні землі матері – до Польщі, де йому дивом вдалося зробити гучну кар’єру у шоу-бізнесі.


Польські медіа знають його як епатажного суддю вітчизняного «Х-фактора», фріка, який у своїх «Соло-актах» у міру непристойно відгукується про Чеслава Мілоша, як вокаліста польсько-данського гурту, концерти якого збирають аншлаги… Про нього кажуть, що він рідко засинає на самоті або тверезий. Втім, сам Чеслав віджартовується: мовляв, бувало й таке, що сам і що тверезий, і було навіть файно. Зі своїм «Соло-актом» Чеслав Мозіль побував і у Львові. Зрештою, цей моно-концерт став основною причиною візиту до міста Лева. Настав час повернутися і на батьківські землі…

— Раптом Львів став частиною мого світу, — зізнався кореспондентові «ВЗ» Чеслав Мозіль. — Мій батько народився у Львові, його батьківська хата стоїть на Підзамчі. Був там, коли мені було 5 років і цього літа під час Євро-2012. Зараз там живе моя двою­рідна сестра Оксана. В тео­рії — львівські брати і сестри — моя найближча родина, бо брати моєї мами не мають дітей. Зате мій тато має двох братів. Один у Львові, другий — у Сибіру, і їхні діти — мої найближчі кузини. Через еміграцію ми втратили контакт. Я переїхав з Данії до Польщі років із п’ять тому, і це абсурд, що до Львова добрався лише зараз. Сумно, бо це місто не лише логічно близьке Польщі, і навпаки, а й фізично. Це так, як я 15 років тому, 18-річним емігрантом, приїхав до Польщі, сидів у Кракові, пив горілку і розумів, що не дуже відрізняюсь від польських ровесників. Зараз у Львові історія повторюється… Я навіть почав вчити українську. Батько мене не навчив. І взагалі, якщо говорити про план на життя, то найкращий його сценарій завершувався б весіллям з українкою. Тільки життя — штука непроста, і закохатися не так вже й легко.

— Якою видалась тобі Украї­на?

— Тут відчутна різниця між бідним і багатим. Польща — екстремальна країна, але Україні в екстримі рівних нема. Хотів у Львові купити собі українську колекцію олімпійського одягу, але як побачив ціну… Хоча часом у Польщі, коли бачу ціну на бензин, не розумію, звідки стільки авто на вулицях. Бути у Львові для мене дуже емоційне пережиття. Зустріч з родиною, концерт… Цей Solo Act — це концертики, які граю по усій Польщі у маленьких селах. Наприклад, грав у Стшевцу, Карпачі і Глогуві. Під час поїздки отримав листа від жінки, яка написала, що кілька днів тому помер її батько, і у день смерті він давав їй послухати мою пісню. Просила зіграти її на похороні… Усі ці точки були в абсолютно різних кінцях країни, але я поїхав. Сховався за деревом і зіграв цю сумну мелодію із текстом Мілоша… Не можу написати про це ані на “Фейсбуці”, ані сказати в медіа. Бо там якщо скажеш, що любиш алкоголь, то зроблять з тебе алкоголіка. Якщо скажеш, що любиш жінок, — зроблять бабія, тому для мене все таке чотирикутне...

— Якою мовою розмовляли вдома?

— Польською. Батько вивчив польську, коли зустрів мою маму, — старшу і мудрішу. Вони одружились, і батько мріяв про Канаду, але ми їхали туди через Данію, бо там жив другий чоловік моєї бабусі по мамі. Тому 1981-го я вже був у Данії, а в 1985-му ми туди переїхали. План був — Канада, але, на щастя для мене, ми його не здійснили і залишились у країні, близькій до Польщі. Батько з мамою і сестрою досі живуть у Данії. До речі, сестра нещодавно вийшла заміж за польського ірландця, який народився у Данії. Я — типовий емігрант. І таких, як я, — повно. Ви б тільки знали, скільки сьогодні у літаку чув української з американським акцентом…

— Чому вибрав Польщу, не Україну?

— Запитайте мого батька, чому він не дбав про контакт з родиною. 10 років тому почав приїздити в Польщу зі своєю групою. І не сподівався, що все набуде такого розвитку.

— Батько про Львів розповідав?

— І так, і ні. Батько любить Україну, але це така форма сентиментальності. Не знаю, чому, він пізно емігрував і зустрів мою маму. Їй було 36-37, йому

33-34. Колись удруге мусив відкрити для себе Польщу і корені, тепер так само відбувається з Украї­ною. Хоча ми завжди зберігали традиції обох країн. І

6 січня завжди сідали до столу на Cвятвечір. Навіть кутю вмію робити…

— Ким почуваєшся?

— Ніколи не почувався данцем, але завжди почувався українцем і поляком. І це, мабуть, логічно. Мені не соромно, що не знаю мови, бо ще усе попереду. В той же час почувався як поляк і українець, досконало зінтегрований у Данії. У мене хороший диплом, прекрасні друзі в Данії. Я — щасливчик. Випадково, завдяки музиці, потрапив у Польщу. У мене є план: бути в Польщі краплею, яка змінюватиметься. У Польщі основа — то щирість. Навіть у шоу-бізнесі. У Польщі кожен хоче бути розумним, гарним, але ж так не є.

— Про твою творчість кажуть, що це кітч і мистецтво на одній сцені…

— Так і є. А що таке мистецтво? Знаєте, у Кракові так є, підозрюю, у Львові теж, що кожен другий — митець. І вони тільки говорять, говорять, говорять, домовляються про репетицію, на завтра на ранок, мовляв, зберемось, заграємо, поїдемо, покажемо тій столиці… А потім сідають і п’ють. А вже під ранок передомовляються, що репетиція буде за тиждень. Тому для мене в мистецтві усе так: там, де одні плачуть, — інші сміються, і навпаки. І це — нормально. Бо, наприклад, яке я маю право сказати молодій дівчинці, яка закохана у Джастіна Бібера, що вона дурепа? Не можу забрати їй право відчувати. Цей кордон між кітчем і мистецтвом часто лише емоційний. Не знаємо, хто за 30 років потрапить до підручників, а про кого навіть не згадають. Моцарт був панком, а в Польщі це називають «музика поважна», тобто класична. А в нього тоді помідорами кидали…

— Зіркова хвороба не давалась чути?

— Мова про виховання і покору. Коли батьки емігрували — прибирали офіси, я допомагав. Вони важко працювали і заплатили важку ціну за цю еміграцію. Часом почуваюсь як зірка, особливо, коли злий. Зрештою, що це означає — почуватися зіркою? Кого можна назвати зіркою? Знаю одне, чим довше перебуваю в системі зірок, тим краще знаю, де стою, тим менше хворію на зіркову хворобу. Бачу, як часом поводяться «зірки», а вони ж не продали й тисячі дисків…

— Навіщо тобі суддівське місце в «Х-факторі»?

— Хотів. Підхожу. Добре платять. Хоча як учасник ніколи б не пішов на кастинг. Не пройшов би і першого етапу. Я 10 років сидів у журі різних конкурсів. То чому б тут відмовлятись? А хто, як не я? Це ж не екзамен у консерваторію. Тут йдеться про емоції, а я — дуже емоційний. Зрештою, давно думав про телебачення…

— Маю враження, що ролі там роздані…

— Мені режисер сказав бути собою. Спершу боялись, що це їм щось напсує, а виявилось — навпаки. Не мушу вдавати розумника, якщо таким не є, не мушу говорити про те, чого не розумію. Щось змінюється у поп-культурі Польщі. І було б чудово, якби усюди можна було бути лише собою.

— У Данії ти мав кнайпу, фірму будівельну, працював у «МакДональд­сі», був вчителем…

— Думаєш, що всі, хто живе за межами України, в напрямку Заходу, живуть чудово? Хотів оселитись у Польщі, але не сподівався, що житиму за рахунок музики. Весь мій гурт живе у Данії, і багато хто заздрить моєму життю в Польщі. А все тому, що навіть коли живеш у такій пласкій державі, як Данія, де усе таке файне і добре, не обов’язково будеш щасливим. Колись купив там кнайпу, щоб бути вільним, але зрозумів, що, маючи бар, не маєш свободи, бо працюєш 24 години на добу… Тепер мрію відкрити малу кнайпу у Варшаві.

— Тим часом замість бару відкрив свій інтернет-магазин з дитячим одягом…

— Працював з дітьми в садочку, потім у консерваторії проводив майстер-класи. Завжди мріяв зробити фірму з дитячим одягом. У Польщі бачиш здалеку дитину, і єдине, за чим можна розпізнати стать, — колір вбрання: рожевий — дівчинка, блакитний — хлопчик. А я хочу зробити вбрання, яке буде говорити про проблему расизму, про гомофобію, про дражнення. Тобто мама купує дівчинці сукеночку, і мала вже знає, що вона символізує, що не можна, наприклад, дражнити слабшого. Це — польська тканина, польське виробництво. А ціни навіть занизькі…

— Тобто навіть успішні музиканти з музики не виживають?

— Та ні, чому? Магазин — це як мрія. З музики ж живуть і успішні, і не дуже. Ніхто не живе з продажу дисків. До речі, в Украї­ні також не бачив крамниці з платівками. Ринок нелегальної музики вже такий широкий, що майбутнє стоїть лише за конвертуванням. Живемо з концертів у різних залах і уникаємо виступів на великих відкритих майданчиках, бо це псує ринок. Коли прийде зима, ніхто не купить квитка на концерт. Треба виховувати публіку, що музика — коштує.

— Серед твоїх дисків є один дуже нетиповий «Чеслав співає Чеслава Мілоша»…

— Я — ігнорант, я не знаю пое­зії, мало читаю. Коли отримав пропозицію зробити щось із Мілошем, тішився, бо моя мама — полоністка, фанка Мілоша, а я у Кракові жив на маленькій вуличці, де Мілош жив навпроти. Маю таке ж ім’я, теж емігрант. Багато спільного. Вирішив, якщо знай­ду в цьому якусь свою правду, то зроблю щось важливе. І зробив, бо мене це захопило. Не знаю Мілоша і ненавиджу, коли люди кажуть, що знають, розуміють. Можна відчувати, але не розуміти на сто відсотків. Він отримав Нобелівську премію і ходив по кнайпах. У Польщі на нього кажуть «великий поет». А великі поети не можуть смердіти, а він смердів. Така інша нелюдськість стосовно великого поета. Мілош мусив бути самотній у тому Кракові…

Довідка «ВЗ»

Чеслав Мозіль — 34-річний польський співак, композитор та музикант, випускник Королівської данської консерваторії. У віці п’яти років разом із родиною виїхав до Данії. В період еміграції часто приїжджав до Польщі, зокрема з концертами, і врешті вирішив оселитися у Кракові. Свою музику класифікує як «поп» або «альтернативний поп із панковим підтекстом». У 2008 р. видав дебютний альбом Debiut, який через шість тижнів після прем’єр здобув статус золотого, а через три місяці — платинового. Загалом було продано 60 тис. екземплярів альбому, що надало йому статусу двічі платинового.