Ніна БІЧУЯ: «Українці — живучі! І мова наша — живуча!»

У 1960-ті письменник Валерій Шевчук називав свою колегу по літературному цеху Ніну Бічую «королевою жіночої прози». Її твори пронизані глибоким психологізмом та інтелектуальною напругою, а саме письмо — вишукане й елегантне. На жаль, уже понад два десятиліття пані Ніна не пише…


Про психологію творчості, «технологізацію» світу, мовні баталії, письменників у політиці і віру у добре майбутнє України — у розмові журналіста «ВЗ» з живим класиком сучасної української літератури Ніною Бічуєю, яка нещодавно відсвяткувала своє 75-річчя.

— Пані Ніно, коли до вас прийшло усвідомлення того, що письменництво — справа вашого життя?

— Одразу після того, як почала читати. Незважаючи на те, що в той час йшла війна, мама навчила мене читати, коли мені було п’ять років. Розпочала я з поважних книжок — інших не було. Першою книгою, яку прочитала, була повість Марка Твена «Принц і жебрак».

— Ця книга була у вашій домашній бібліотеці?

— Ні. У нас у ті роки і дому не було… Коли я пішла до школи, зошитів не було. Писала на полях газети — пером. Чорнило ми робили з бузини. А газети в ті часи були напівкартонними: перо провалювалося, чорнило розпливалося… Так ми вчилися.

— Ви досі пишете ручкою на аркуші паперу або користуєтеся друкарською машинкою, а не комп’ютером…

— Так. А крім мене, так працює, наприклад, Роман Іваничук. Він, до речі, каже, що з ним закінчиться епоха письменників, у яких думка — на кінчику пера. Рано чи пізно настане час, коли на Землі більше не буде людей, які у своєму житті бачили дерев’яне перо, каламар, чорнило… Добре це чи погано? Не знаю…

— Життя змінилося. Воно не лише «технологізувалося», а й стало швидшим, динамічнішим…

— Так. Але молоде покоління не просто швидше живе — воно швидше, ніж ми, проживає своє життя. Ми — триваліші. Як довго їхав Гоголь з Петербурга до Італії? Їхав, думав… І такі будні не здавалися йому повільними. Життя Гоголя, хоч він і не прожив багато років, було довгим.

Не уявляю, що сучасні люди робили б, якби раптом уся техніка, до якої звикли, перестала працювати? Якось дорогою на роботу хотіла купити щось поїсти. Зайшла до магазину, кажу: «Дайте те, те і те». А у відповідь чую: «Не можемо вам нічого продати. У нашому районі немає світла — касовий апарат не працює…». Вийшла розчарована. Аж дивлюся: біля сусіднього магазину — невеличкий «хвіст» стоїть. Виявилося, у цьому магазині можна купити продукти — продавці послуговувалися звичайною механічною вагою. І я таки купила хліба та ковбаси. Та «технологізація» сучасного життя дійшла до того, що молода продавець на базарі без калькулятора не може додати гривню до гривні!

— Тотальна «технологізація», з одного боку, полегшує наше життя, а з іншого…

— Техніка не має душі… Її нібито й люди придумали, а тепер вона керує людьми… Наприклад, мій онук не хоче читати моїх книжок, та й не тільки моїх. «Я, бабцю, уже прочитав одну твою книжку», — каже — і йде до комп’ютера… Я йому: «Ти — комп’ютерозалежний». А він: «А ти, бабцю, — книжкозалежна». Що краще?..

— Сучасні українські письменники не можуть жити з письменницької праці…

— Я отримую більший гонорар за переклади і редакторську роботу, ніж отримала б за написану книгу… Хіба це нормально? А ситуація з мізерними тиражами — по кілька тисяч примірників?..

— Наскільки важко письменникам усвідомлювати, що їх читає так мало людей?

— Дуже важко. Особливо письменникам старшого покоління, які застали часи, коли книги видавалися мільйонними тиражами, а біля книгарень стояли черги.

— Те, що відбувається довкола української мови, вас, людину, яка працює зі словом, вочевидь, неабияк турбує…

— Турбує, хвилює… Але одного хвилювання мало. Є формула, якої і в розмові, і в позиції варто уникати: «Треба щось робити». Треба знати, що робити! У ситуації з мовою ми поки що не знаємо, що робити… Єдине: не можна закликати українців до збройних повстань. Такі сценарії розвитку подій, як у Чечні чи Інгушетії, нам не потрібні.

До провокації (язик не повертається назвати це «законом») про мову ретельно готувалися. І уряд, і Міністерство освіти зокрема. Недарма Дмитро Табачник поспішив заспокоїти всіх, що російськомовних підручників надруковано вдосталь. А Росія тут же подарувала нашим бібліотекам набори російської класики... Якби я була росіянкою, мені було б соромно, що мою мову в іншій країні називають «регіональною». Особливо, якщо є величезна держава, у якій російська — державна.

Треба більше роз’яснювати людям, що ж насправді відбувається. Читаю усі номери «Літературної України». Запам’яталася публікація професора, доктора юридичних наук Володимира Василенка «Підписаний Литвином мовний законопроект як продукт правового шахрайства», передрук із «Радіо Свобода». Серед іншого цей автор пише: «…народні депутати проголосували за документ, якого в правовому сенсі не існує, за документ-фантом, до того ж — з порушенням ст. 84 Конституції України, яка вимагає особистого голосування кожним народним депутатом». А дії Литвина та Мартинюка називає такими, які «мають всі ознаки злочинів».

— Чи вистачить в українців сил обстояти свою мову?

— Надіюся, що так. Генетики стверджують, що, зважаючи на все, що відбувалося в українській історії, українців як нації уже мало б не бути. А ми — є! Живучі! І мова наша живуча.

Коли вся ця ситуація довкола мови тільки розпочиналася, на засіданні «Просвіти» ми підняли питання: «Що можемо робити на противагу?». Конкретні дії: не дивитися російських каналів, не слухати російського радіо, не купувати російських книжок (якими б хорошими вони не були)… Усе це потягне за собою фінансові втрати.

— Вас не дивує, що Львів у мовному питанні виявився не надто активним?..

— Дивує… Особливо те, чому так мало людей виходить на акції протесту. Чому у людей опали руки? Тому, що їх обманули? Але їх обманула не ідея, а люди — люди, яких вони самі ж обрали. Так, сталася трагедія. Але ж не можна не вірити у те, що в Україні буде інший президент, і цей президент буде українським.

— Бачите таку персону в нашому політикумі?

— Вірю, що така людина росте, зріє. Інакше не мало сенсу тисячолітнє буття нації. Таке буття не може закінчитися тим, що один політик обманув цілий народ.

— Ви вірите у майбутнє держави Україна?

— Звичайно! Якщо білоруси вірять у своє майбутнє, то ми тим більше повинні вірити у своє. Естонці, як би їх мало не було, завжди вірили у своє завтра. Вірили — і мають.

— Як сприймаєте сепаратистські настрої?

— Категорично — проти. Я — східнячка, а все життя живу у Галичині. Мій приклад показує, що українці — всюди: на Київщині, на Донеччині, на Харківщині…

— Як ставитеся до того, що письменники йдуть у політику? Серед цьогорічних кандидатів у народні депутати — Марія Матіос, Василь Шкляр, брати Капранови…

— Йти у політику — їхнє право. Якщо вони переконані, що під час цього «походу» не втратять себе як письменники. Або ж готові до такої втрати, зате знають, що в політиці зможуть зробити значно більше. Спостерігаючи за літераторами, які пішли в політику ще на початках незалежності України, можу сказати одне: відбулися втрати письменників і не відбулося народжень політиків… А ті, хто повернувся в літературу, вочевидь, саме в ній вбачали своє покликання. Зрештою, і як політики ці люди теж виконували свій патріотичний обов’язок.

— Ви самі зараз не пишете…

— Не пишу. Уже понад двадцять років… А те, що виходило у «Видавництві Старого Лева» чи у «Піраміді», — давніші твори. Коли Василь Габор видавав мою прозу в одній зі своїх серій, попросив, щоб я не вказувала років написання. Мені було приємно, що сучасний читач сприйняв ці твори як нові.

— Останнім часом здебільшого перекладаєте…

— Так, з польської мови. А ще мені хочеться вивчити білоруську — через те, що дехто каже, ніби вона зникає. Двічі у моїй перекладацькій практиці було відчуття, що не перекладаю, а сама пишу. Вперше — з текстом Миколи Гоголя, вдруге — з твором сучасної польської письменниці Ольги Токарчук. В обох цих письменників є українське коріння. Пригадую, як Токарчук вперше завітала на львівський Форум видавців. Це було у рік, коли до Львова приїздив Пауло Коельо. І всі натовпами бігали за Коельо. А справжня література — це не він, а Ольга Токарчук!

— Ви — перший критик і редактор нових творів Романа Іваничука. Ви — суворий критик?

— Ще й який! (Усміхається. — Г. Г.).

— Не уявляю, як можна розкритикувати самого Романа Іваничука!

— А я його не «розкритиковую». Просто кажу: «Ось тут — не так. І тут — не так». З чимось він погоджується, з чимось — ні. Інколи сперечаємося. Суперечки, буває, виникають ще на етапі обговорення сюжету. Роман Іваничук — з тих письменників, кому перед написанням важливо розповісти про задумане. Я ж, якщо розповім, — уже не напишу: мені стане нецікаво. А Романові треба проговорити текст. Так діяв, наприклад, і Григір Тютюнник. Він мусив багато разів переповісти те, що збирається написати. Випробовував текст на багатьох своїх друзях. Зважував їхню реакцію. І тільки після цього записував твір.

— Зовсім недавно, два роки тому, ви з Романом Іваничуком взяли шлюб у церкві…

— Так. Але це — не для оповіді. Це — тільки моє…

— А Роман Іваничук охоче говорить про вас, ваші стосунки…

— Це — його справа. І, до речі, між нами це викликає більші суперечки, ніж література. Людина повинна мати право на таємницю. Якщо все витягне назовні, що ж їй самій залишиться? Леся Українка казала: віддаю людям літературу, а все інше залишається мені.

— Але про Лесю Українку врешті-решт все одно стало відомо багато…

— Бо люди люблять порпатися в особистому житті інших, особливо відомих, людей. Чому? Одна з причин — через комплекс неповноцінності. Людям хочеться отримати виправдання власним гріхам, поганим вчинкам: мовляв, а, і він такий самий, і він зраджував…

— Ваш день народження — 24 серпня. У цей же день народилася Україна…

— Цим фактом надзвичайно пишався мій батько. Він страшенно хотів, щоб незалежність України проголосили саме 24 серпня — у день народження його доньки.

Довідка «ВЗ»

Ніна Бічуя народилася 24 серпня 1937 р. у Києві. Закінчила факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка. Працювала журналістом і завлітом Театру юного глядача у Львова. Автор книг «Дрогобицький звіздар», «Повісті», «Квітень у човні», «Родовід», «Бенефіс», «Десять слів поета», а також книжок для дітей: «Канікули у Світлогорську», «Шпага Славка Беркута», «Звичайний шкільний тиждень», «Яблуні і зернятко»...