• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Андрій ШАВАЛА: «Як найстарший з «піккардійців», у колективі виконую роль консультанта: від медицини до господарки»

Андрій ШАВАЛА: «Як найстарший з «піккардійців», у колективі виконую роль консультанта: від медицини до господарки»

«Піккардійська терція» дала грандіозний концерт у столичному Палаці «Україна». Привітати легендарну вокальну формацію із 20-літтям зібралося чотири тисячі люду. У свій день народження співаки не тільки приймали вітання і подарунки, а й самі щедро обдаровували публіку – новими піснями та дисками, видовищним дійством на головній сцені країни.


Під час одного з номерів, на мелодійну композицію авторства Володимира Івасюка «Повір очам», режисер-постановник концерту Михайло Крупієвський вирішив розправитися з низькопробним українським телебаченням: прямісінько на сцені відбувся «розстріл» десятків телевізорів. А ще на святкування 20-річчя у Києві «піккардійці» запросили своїх творчих друзів: Руслану, Марічку Бурмаку, Тараса Чубая, Павла Табакова, Павла Гудімова, Олега Лихача, Лілію Ваврін, гурти «ТНМК» і «Орфей», німецьких колег по акапельному «цеху» Terzinfarkt. А «Високий Замок» завершує публікувати серію відвертих інтерв’ю-портретів з учасниками «Піккардійської терції». «На десерт» пропонуємо розмову з Андрієм Шавалою, якого колеги по сцені називають «ходячою енциклопедією».

— Андрію, у «Піккардійській терції» — три фронтмени: Володимир Якимець, Ярослав Нудик і Андрій Капраль. Троє інших учасників колективу, серед яких і ви, грають на сцені другу скрипку. Вас такий розподіл не засмучує?

— Зовсім ні. Але такий розподіл — тільки зовнішній. «Піккардійська терція» — це не лише виступи на сцені. Поза концертами життя колективу розмаїте і насичене. І у цьому житті інші учасники стають фронтменами. Наприклад, ніхто з публіки не бачить того, що Роман Турянин взяв на себе наші переїзди: купив бус і возить нас від міста до міста. І так кожен з нас, попри музичну діяльність, займається іншими важливими справами гурту. Я — не виняток. Як найстарший з «піккардійців», виконую роль такого собі консультанта, причому з найрізноманітніших питань: від медицини і автомобілів — до будівництва і господарки (усміхається. — Г. Г.). Так складалося моє життя, що в багато життєвих сфер доводилося занурюватися з головою.

— Недарма «піккардійці» називають вас «ходячою енциклопедією» і «штатним лікарем»!

— Вникати у тонкощі медицини мене примусило життя — ще з дитячих років: мій батько дуже хворів… Лікарня стала моїм другим домом… Тепер, коли хтось занедужає, можу надати першу медичну допомогу, проконсультувати. Але навряд чи це можна назвати «медичною практикою» (усміхається. — Г. Г.). Ніколи нікого не лікував — хіба що добрих спеціалістів радив. Лікуванням повинні займатися фахівці.

— Якби не музична кар’єра, могли б стати лікарем?

— Гадаю, що так. Медицина цікава мені. Надзвичайно поважаю лікарів. Як і вчителів. Ці дві професії — найважливіші і найвідповідальніші.

— А ще ви могли б податися у спорт­смени або у художники…

— Так. У школі відвідував спортивні секції і непогано малював. Але з дитинства і музикою займався. Як і мій молодший брат Ігор. Він теж музикант: грає у Львові у військовому оркестрі.

— Те, що двоє братів обрали музику, — вплив батьків?

— Наш батько був музикантом-аматором. Але саме він прищепив нам із братом любов до музики. У нас вдома був маленький сімейний ансамбль: брат грав на трубі, я — на кларнеті, батько — на баяні.

— У 1980-му ви з братом як учасники духового дитячого оркестру «Орлятко» побували у Москві — взяли участь у записі програми «Шире круг» в «Останкіно»…

— Пригадую, як мене, підлітка зі Львова, зі старої Левандівки, вразили масштаби Москви. А це ж іще був рік Олімпійських ігор! Справили на мене враження і розміри «Останкіно» — ми писалися з оркестром у величезній студії.

— Левандівка у ті роки мала не найкращу славу. Вас «кримінальні процеси» оминули?

— Так. Мабуть, завдяки тому, що ми з братом займалися музикою. Ми, звісно, бачили усі ті «процеси»: у них були втягнуті сусіди, однокласники… Але настільки були зайняті музикою, що майже ні на що більше не залишалося часу. Хіба що на те, аби м’яча з однолітками поганяти. Ми з Ігорем були зайняті навіть у неділю: у цей день на «Сільмаші» проходили репетиції дитячого оркестру «Орлятко».

— Свого часу ви скуштували хліба весільного музики…

— Було таке — практично всі чотири роки навчання у музичному училищі. На весіллях я співав і грав на бас-гітарі чи саксофоні.

— Це була перша половина 1980-х. Тодішні весільні музиканти відрізнялися від теперішніх?

— Так. Передовсім — складом. Найменший склад весільних гуртів налічував чотири музиканти. Більшість же складалася з п’яти-шести. Тепер на весіллях грають два-три музики, запускаючи «фірмові» фонограми. Найцікавіші весілля колись гуляли у селах. Забава відбувалася на свіжому повітрі, у шалашах, і тривала два дні. До речі, такі «шалашні» весілля досі залишаються популярними у Польщі. З музики там на першому місці — народні пісні. Завдяки цьому у Польщі з’явилося чимало цікавих етноколективів.

— Як часто «Терція» виступає на весіллях?

— Дуже рідко. Це зазвичай весілля наших найкращих друзів чи їхніх дітей.

— Тринадцять років ви пропрацювали у знаменитій капелі «Трембіта»…

— Застав ще гастролі, які організовували «Укрконцерт» і «Союзконцерт». Це були планові щорічні гастролі. Філармонії по всьому Союзу співпрацювали між собою і, так би мовити, обмінювалися артистами. Ця система діяла на державному рівні, чітко і злагоджено. Після розпаду Радянського Союзу так і не з’явилося альтернативної організації, яка б системно займалася гастрольним життям артистів і дозвіллям жителів навіть найменших містечок — таких, як Дрогобич, Жовква, Сокаль... Колись жителі районних центрів мали можливість побачити і почути не тільки колективи-початківці, а й знамениті ансамблі, скажімо, «Ватру», у якої на місяць було понад двадцять концертів.

— І зарплати тоді артисти отримували через той же «Укрконцерт»…

— Свою першу заробітну платню я отримав як учасник капели «Трембіта». Це було 90 рублів. Для молодої людини, яка щойно закінчила музичне училище і ще не має сім’ї, це були непогані гроші. Артисти вищої категорії діставали близько 200 рублів. А це була середня зарплата працівника заводу.

— У «Терції» ви — перша і остання заміна у складі. Опинилися у потрібному місці у потрібний час?

— У колектив мене «посватав» Славко Нудик, який також був учасником «Трембіти». Не назву себе фаталістом, але в житті кожної людини відбуваються знакові події. У моєму житті таких подій було дві: перша — коли став учасником «Трембіти», друга — коли потрапив до «Терції». Найголовніше завдання кожного — уміти розпізнати знаковий шанс, який дає доля, і скористатися ним.

— Ви легко влилися у товариство «піккардійців»?

— Практично всіх хлопців знав ще до того, як прийшов у їхній колектив. І вони мене знали. Я ж спершу прийшов у «Терцію» як сесійний музикант: треба було терміново знайти шостого учасника, щоб урятувати концерт у Львівському органному залі. Так за місяць я вивчив свої партії у тридцяти піснях. Після цього — залишився у колективі. І завертілося…

— Знаю, на гастролях ви живете в одному номері з Дональдом (Володимиром Якимцем). Він серед «піккардійців» — ваш найближчий друг?

— Для мене усі «піккардійці» — однакові. Просто якось «історично» склалося, що ми з Дональдом — сусіди по номеру, і нам так комфортно. У нас в колективі навіть місця в автобусі закріплені за кожним, причому уже роками.

— Розкажіть про кожного учасника «Терції»…

— Кожен з нас має свої «мухи». Тим паче, ми — творчі люди. Але з роками навчилися ці «мухи» у собі приборкувати. Навчилися слухати і чути один одного. Настільки вжилися, що й не думаємо про те, щоб когось поміняти.

Володимир Якимець — прекрасний аранжувальник, теж ходяча енциклопедія, особливо у музичному плані. Його хобі — футбол. У цьому Дональд схожий зі Славком Нудиком. Вони — наші два штатні вболівальники. Славко — неординарний чоловік, любить усі види мистецтва: музику, театр, літературу, образотворче мистецтво… Андрій Капраль — чудовий вокаліст. В українському шоу-бізнесі практично немає співаків такого рівня. У нього — прекрасний тембр, йому під силу співати і класику, і джаз, і рок… Богдан Богач — відмінний бас. У нього є гарна риса — уміє слухати. Якщо комусь із нас треба виговоритися, найкраще йти до Богача (усміхається. — Г. Г.). А Роман Турянин — наш моторчик. Задає настрій усьому колективу.

— На Андрія виставляєте з Капралем до спілки?

— Так. Зазвичай 13 грудня ми — у дорозі та на концерті. Мої друзі вже й забули про те, що до мене можна прийти на цей празник (сміється. — Г. Г.).

— Розкажіть про свою сім’ю…

— Мою дружину звуть Оксаною. За освітою вона — також музикант. Зараз — приватний підприємець, веде батькові справи.

— А у вас є бізнесова жилка?

— Ні, зате є господарська (усміхається. — Г. Г.).

— У вас — дочка і син…

— Доньці Ірині — 19 років, навчається на третьому курсі «Львівської політехніки». А син Максим — шестикласник. Вчиться у музичній школі — гри на гітарі. Ходить на карате та на плавання…

Довідка «ВЗ»

Андрій Шавала народився 3 квітня 1967 р. у Львові. У музичній школі вчився гри на баяні. З 1978-го грав на кларнеті у духовому оркестрі «Орлятко» від «Сільмашу». Закінчив Львівське музично-педагогічне училище ім. Ф. Колесси. 13 років працював у Державній заслуженій хоровій капелі «Трембіта». У «Піккардійській терції» — з 1996 року: прийшов у колектив на місце свого тезка Андрія Базиликута.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Андрій ШАВАЛА: «Як найстарший з «піккардійців», у колективі виконую роль консультанта: від медицини до господарки»