Андрій КАПРАЛЬ: «Від зіркової хвороби мене вилікувала дружина»

Уявити собі «Піккардійську терцію» хоча б без когось одного із цієї голосистої шестірки неможливо. Але якось особливо не уявляється «Терція» без Андрія Капраля – без його потужних сольних партій, вокальних імпровізацій і магнетичної зовнішньої чарівності. Ця розмова журналіста «ВЗ» з Капралем – про те, з чого починалася «Піккардійська терція», а також про зіркову хворобу, увагу жінок і «бабське царство» удома.


— Андрію, ви виростали у мистецькому середовищі?

— Не зовсім. Мама працювала у їдальні заводу «Кінескоп». А тато — «електронщик», працював на заводі телеграфної апаратури. Старший брат займався футболом і трохи грав на гітарі. Старша сестра — грала на бандурі, але в музиці не залишилася. Зате обидва мої діди прекрасно співали. І бабця співала та грала у сільському театрі. Між іншим, усі називають мене «КапрАль» — з наголосом на другому «А». Насправді ж, дідусь і тато розповідали, що правильно казати: «КАпраль» — на польський манер (татові батьки — родом із Макунева, з-під польського кордону). «Капраль» — взагалі-то військове звання. Але хто з моїх пращурів заслужив його — не знаю.

Моє дитинство проходило у Залізничному районі Львова, біля Мотозаводу. У ті роки в цьому районі проживало багато росіян. Були переселенці зі Східної України. До 14-ти років я жив в особняку, який збудували бабця з дідом. У цьому будинку мешкало три сім’ї — усе наша родина. Зі спогадів з тих літ у мене досі залишилася мрія мати власний будинок — із садочком, городом… (замріявся. — Г. Г.). Змалку вилазив у саду на лавку, брав до рук мітлу, яка слугувала мені мікрофоном, — і співав усе, що чув по телевізору. І вже тоді усі паузи у пісні заповнював голосовими імпровізаціями. Коли навчався музики (спершу у музичній школі, а згодом у музучилищі), ніколи не пихтів над уроками, не пересилював себе. Музика завжди давалася мені легко. Навіть тоді, коли доводилося займатися по шість-сім годин на день.

— Навчання у музичному училищі поєдналося із зародженням «Терції»…

— Для мене це сталося випадково. У музичній школі вчився грати на акордеоні. Було б логічно, якби у музучилищі продовжив навчання на відділенні народних інструментів — вчився б гри на баяні. А ні! Пішов на диригування. А відтак — співав у хорі. Саме там ми з хлопцями й познайомилися! І одного прекрасного дня Володя Якимець запропонував зробити хор. Цей хор, у якому спершу було дванадцять чоловік (і хлопці, і дівчата), й дав поштовх до створення «Піккардійської терції».

— «Піккардійці» наполягають, що серед них немає лідерів. Як на мене, є. І ви — один із них. Відчуваєте себе у колективі лідером?

— Коли «Терція» тільки починалася, такого відчуття не було. Тоді лідером номер один серед нас вважався Якимець. Як би хто з нас не співав, люди все одно найбільше уваги звертали саме на блондина Дональда (усміхається. — Г. Г.). Він тривалий час був «візитівкою» «Терції». А нас, всіх решта, почали впізнавати згодом.

— А в інших «піккардійців» була ревність до того, що найбільше впізнають Дональда?

— Та ні, спокійно до цього ставилися. Єдине, ще на початках вирішили не виокремлювати серед нас солістів. Усі «піккардійці» — солісти: наче оркестранти в оркестрі, кожен з нас грає на своєму інструменті. Щодо мене, то я довго, усі двадцять років, йшов до того, що роблю. І свого слухача завоював своєю працею. Мені важливо, що «Терція» та інші колективи роблять свою справу для того, щоб музичне мистецтво не перетворилося на якусь баланду. Щоб слухач не сприймав музику як щось буденне, тривіальне. Якщо ти вже виходиш на сцену — роби мистецтво, якісне і варте уваги. «Терція» довго і цілеспрямовано йшла до того, щоб її вважали не просто черговим проектом, а музичним явищем.

— Не повірю, що у вас не було навіть проявів зіркової хвороби?

— Прояви, зізнаюся, були — ще на початку існування «Терції», коли нас було тільки четверо (крім Андрія Капраля, Ярослав Нудик, Володимир Якимець і Богдан Богач. — Г. Г.). Тоді сольні партії найкраще вдавалися мені і Славкові Нудику. Було ще більше де розвернутися. А я був молодий-зелений — мені було всього-на-всього 17 років… Закінчив дев’ятий клас школи, вступив до музичного училища — і на другому-третьому курсі почав виступати на сцені. Одразу зрозумів, що публіка любить мене. Від цього відчуття молодій людині може голову не просто закрутити, а й знести. На щастя, у ті роки поруч зі мною була людина, яка не давала захворіти на зіркову недугу, вилікувала мене від неї. Моя майбутня дружина Ольга, з якою тоді зустрічався, час від часу давала мені зрозуміти, що слава — не головне. Зациклившись на ній, можу сам себе загробити. Слава справді надто небезпечна. Багато хто не витримує її випробувань: сходить з розуму або стає алкоголіком чи наркоманом. Залишитись позитивним і правильним — складно. Але саме це — моя історія. Волію вміти володіти, керувати собою. «Піккардійці» серйозно не захворіли на зіркову хворобу тому, що слава не прийшла до нас раптово, не вдарила по голові. Ми тривалий час працювали і безкоштовно, і за невеликі гроші.

— Розкажіть про кожного з «піккардійців»…

— Найдовше знаю Богдана Богача. Ми разом вступали до музичного училища. Богач — надзвичайно добрий, але лінивий. Він — наче кіт (усміхається. — Г. Г.). Богдан — з тих «піккардійців», хто має мужність бути на сцені і при цьому не відчувати себе лідером. Хоча Богач — бас, а це — основа. Був період, коли він не міг виступати: йому прооперували грижу. Відчувалося, що його нам дуже бракує!

Славко — це Славко! (Сміється. — Г. Г.). Його, напевно, знає цілий Львів. Нудик — філософ, дуже цікавий чоловік. Коли гастролюємо, саме з ним живу у готельному номері. І нам вже багато-багато років є про що говорити! Наш художній керівник Володя Якимець часом може бути неочікуваним: то м’який, то раптово стає гострим. І Володя, і Славко наділені ще одним талантом — писати музику. Це я — виконавець, і, як би мені не хотілося, розумію, що не можу нічого написати. Колись засмучувався з цього приводу, а з часом — змирився: мабуть, мені цього й не треба.

Андрій Шавала — наш колективний лікар: багатьом і не раз допоміг лікарською порадою. Та й не тільки лікарською. Безвідмовний чоловік! Такий самий — Турянин. Він сонце до себе притягує: недарма народився на Закарпатті.

За двадцять років кожен з нас змінився. Але лише зовні. У душі ми всі залишились тими ж юними хлопцями. Я не раз думав про те, як час і вік, а з ними обов’язки та відповідальність, впливають на людину. А дивлюся іноді на хлопців під час репетиції — малі діти! І деколи цим малим дітям треба нагая. Зібрати всіх до купи можуть Дональд, Роман Климовський або я. У нашого менеджера Климовського — непроста місія. Він працює і тоді, коли ми відпочиваємо. Ромко рідко усміхається: мабуть, більше за нас переймається усім… Але коли вже усміхається, то робить це настільки щиро, що в самого душа радіє.

— Якби двадцять років тому ви не стали учасником «Піккардійської терції», можливо, побудували б сольну вокальну кар’єру?

— Я — людина релігійна. Вважаю: усе, що стається у моєму житті, дає мені Бог. Щасливий з того, що є. Так, я пробував собі уявити, ким би ще міг бути. Андрій Шавала любить повторювати, якщо людина має хоча б один талант, то має й інші, причому багато. Щодо мене, то свого часу я добре малював (досі малюю для дітей). Може, художником і не став би, але в архітектурі міг би себе спробувати. А ще — непогано воджу автомобіль, копаю картоплю… (сміється. — Г. Г.).

— Серед талантів, які перерахували, так і не назвали сольного співу…

— У мене — надто високі вимоги до того, що ще хочу зробити у вокалі. Де це появиться — чи в «Терції», чи сольно — не знаю. Мені незабаром сорок років. Щоб реалізуватися сольно, може вже бути й запізно. Хоча запізно — для комерційного проекту, а для некомерційного — може, й ні. Усі ті дешеві телешоу — не для мене. Вони закінчуються — і кого з переможців потім видно чи чути?.. Хоча серед учасників цих проектів — чимало людей, які співають краще за мене. І зізнаюся, я навіть думав про можливу участь в якомусь із таких проектів. Але зрозумів, що в мене — зовсім інша філософія. Що в мене, зрештою, і так є слухач, який любить мене таким, яким я є. Цей слухач чекає від мене чогось нового, цікавого і виконаного моїм тембром голосу. А мій тембр — це те, до чого я прийшов.

— «Піккардійці» розбалувані жіночою увагою?

— На кожному концерті відчуваємо енергетику залу, а серед нашої публіки — багато жінок (усміхається. — Г. Г.). Але ж ми — не з тих груп, які збирають стадіони дівчаток-підлітків, яким би тільки притулитися, доторкнутися до свого кумира і зробити фото. Такі групи змушені відгороджуватися від своїх прихильників стінами з охоронців, ховатися у гримерках та автомобілях… Нам усе це — незнайоме. Ми спокійно ходимо вулицями, купуємо продукти на базарі. Так, і нас часто впізнають, але це не супроводжується нездоровим ажіотажем. І слава Богу! Для нас головне, що займаємося улюбленою справою. І в «Терції» — настільки широкий репертуар, що наші пісні співають усі: діти і дорослі, жінки і чоловіки. Чув, що є категорія жінок, які приходять на наші концерти насамперед задля того, щоб подивитися на нас, відчути нашу енергетику. Мабуть, це вияв своєрідної платонічної любові. Я такою любов’ю публіки ніколи не користувався. Я — невиправний однолюб (усміхається. — Г. Г.).

— У вас вдома — справжнісіньке «бабське царство»: дружина і три доньки!

— Щасливий з цього! Моя сім’я для мене — найбільша опора. Мабуть, навіть більша, ніж я для неї. Зізнаюся, поки що навіть не уявляю себе батьком для сина (усміхається. — Г. Г.). Чомусь завжди хотів мати саме дочок. І маю — аж трьох! Може, хтось буде сміятися, але я сам, мабуть, мав би народитися дівчинкою. Бо у житті керуюся не так логікою, як інтуїцією.

— Ваша дружина за професією — психолог…

— Так. Хоч і не працює за спеціальністю, її професія стає у пригоді удома. Оля, у першу чергу, — мама. Вона правильно виховує дітей. Ходимо до церкви. Намагаємося жити за канонами, прописаними у Біблії. Якби всі за ними жили, світ був би кращим. Ми ж на цьому світі — тимчасово. Не можна забувати, що за наші гріхи відповідатимуть наші діти.

— Хочете, щоб якась із дочок пішла вашими, музичними, слідами? Є у когось нахили до музики?

— Нахили є у всіх: і в 11-річної Ярини, і в майже 6-річної Мар’яни-Марії, і навіть у дворічної Катерини. Оля каже, що дівчаткам таланти передаються від їхніх татів. Уже зараз видно, що мої діти — талановиті. Але я не наполягатиму на їхній музичній освіті чи кар’єрі. Захочуть самі — допоможу. У мене є власний приклад: змалку хотів бути на сцені. Досягнути мети можна тільки через велике бажання.

P. S. У понеділок, 24 вересня, «Піккардійська терція» відзначатиме своє 20-річчя на сцені Львівської опери. А 29 вересня святкування продовжиться у столичному Палаці «Україна». На головній сцені країни «Терція» дасть великий сольний концерт, у якому візьмуть участь її творчі друзі: Марія Бурмака, Павло Табаков, гурти «ТНМК»… Ці артисти на власний лад переспівали «багатоголосі» пісні «піккардійців».

Довідка «ВЗ»

Андрій Капраль народився 20 січня 1975 р. у Львові. Закінчив музичну школу — по класу акордеона. Згодом — Львівське державне музичне училище ім. С. Людкевича та Вищий державний музичний інститут ім. М. Лисенка. У «Піккардійській терції» — з початку, із 1992 року. До речі, саме «Терції» Андрій завдячує знайомству зі своєю дружиною: Ольга прийшла на спільний концерт «піккардійців» із «Мертвим півнем» та «Плачем Єремії». І з-поміж усіх вокалістів молода жінка обрала Капраля, а той — не заперечував. Їхня сім’я виховує трьох донечок: Ярину, Мар’яну-Марію та Катерину.