Віктор ШЕНДЕРОВИЧ: «Перше, що робить авторитарний режим, – полює на жарти про себе»

Одним із найяскравіших гостей 19 Форуму видавців, що пройшов у Львові, став відомий російський письменник-сатирик, публіцист, правозахисник, найвідоміший “ляльковод”, більмо на оці сучасної влади в Росії Віктор Шендерович (на фото). Завітавши до України у рамках програми національного стенду Книги Росії, він у “Дзизі” прочитав публічну лекцію “Короткий курс російської історії через призму сатири”.

—Один день я був на навчанні в Леоніда Ліходєєва і виніс звідти коротку, але повчальну історію, — розповідає Віктор Шендерович. — Щось там читав з листочків на публіку. А люди сміялися або ні. Ліходєєв взяв мої листочки і сказав: “От над цим сміялися, а над цим — ні, а над цим — знову сміялися. Чому?”. А я не знав, чому. І він дав геніальне просте формулювання: “Дивіться, Вікторе, тому що це — правда, а це — ні. А смішно — те, що правда”. Сміємося над шаржем, якщо він схожий. Якщо не розсміялися, то значить — не схоже. У смішному завжди є правда. Парадоксальна, неочікувана, подана під якимось незвичним, новим кутом, але завжди правда. Якщо її нема — жарт не відбувся. У цьому сенсі сатира — заточений, гострий різновид правди політичної. Вона — не сумісна з будь-яким авторитарним режимом. І перше, що робить цей режим, — починає полювати на жарти про себе. Бо жарт — це діагноз. Якщо люди розсміялися, значить, вони масово визнали правоту цього діагнозу. Жарт — радіація, проти якої немає зброї. В суді можна засудити, в тюрму можна посадити, але не дати розсміятися — неможливо. Анекдот миттєво облітає суспільство і фокусує діагноз. Політик, який дочекався хорошого анекдоту про себе, за великим рахунком, має вже винесений вирок. Як першою ознакою закручування гайок авторитарним режимом стає зникнення сатири, так першою ознакою повернення демократії стає поява політичної карикатури.

—Коли дізнався, що в якихось американських університетах проходять новітню російську історію по моїй програмі “Куклы”, не здивувався, — продовжує “читати” курс політичної сатири в Росії Шендерович, — Справді, скажи мені, над чим жартували цього тижня, і стане зрозуміло, що ж насправді відбувалося в країні. Перелік страхів у суспільстві дуже точно описує політичну ситуацію. З огляду на це політологам буде цікаво дізнатися зафіксований мною факт, що ми в “Куклах” вже зважилися на ляльку Бориса Єльцина (теж не зразу), але ще три місяці у нас не було ляльки Коржакова, головного охоронця президента. Тобто президента Росії ми вже не боялися образити своїм жартом, а головного охоронця — боялися. Появу ляльки Коржакова приурочили до візиту Клінтона в Росію, вирішивши, що при Клінтоні нас не вб’ють, а поки він у Москві, ми встигнемо домовитися. Випустили програму Коржакова, залягли в підпілля і почали домовлятися.

***

—Одного разу ледве не сів у тюрму за Джонатана Свіфта, — продовжує сатирик. — Один наш депутат-“жириновець” подав на мене в суд, бо я назвав його твариною йеху (це з четвертої частини “Мандрів Гуллівера”, Свіфт називав тваринами йеху депутатів англійського парламенту триста років тому). Це був перший випадок у світовій історії, коли чоловік у суді хотів впевнитися офіційно, що він — не йеху. Я, звісно, був щасливий і сказав: “Так, звичайно, давайте з’ясуємо це важливе питання, тварина ви чи ні, у суді”. Виявили, що — таки тварина. Бо я — на свободі, а до його імені ім’я тварини прикріпилося намертво. Вже його власні адвокати, після того, як стільки разів цитували мене, в якийсь момент почали говорити: “Мій підзахисний, тварина Абельцев”... Щоб був зрозумілий весь ступінь іронії історії, додам: весь цей процес відбувався у суді на Зоологічній вулиці.

***

—У путінського періоду в розвитку свободи слова в Росії було три етапи, — роз’яснює Шендерович. — Спершу було залякування, потім знищення тих, хто наполягав, що буде говорити вільно (не фізично, у нашому випадку, а вилучаючи з медіа-простору), а потім у всіх решти почався дивовижний і “зворушливий” етап самоцензури. Декілька років тому у відповідь на жорстку книгу Олени Трегубової про те, як насправді влаштована робота прес-служби Кремля, на її сходовій клітці підірвали шумову гранату. Вона переїхала жити в Лондон. А для решти населення вирішили зробити фільм про справжню відкриту прекрасну демократичну роботу прес-служби Кремля. Телекомпанія НТВ, на той час уже неодноразово кастрована, зробила фільм про це. Цей фільм повезли в Кремль візувати (“Можна ми це покажемо?”). Прес-служба Кремля, виправивши нюанси, дала дозвіл на показ стрічки. Після цього вже перед самим ефіром головний редактор НТВ, в минулому чудовий журналіст, ще якісь речі звідти забрав, про всяк випадок. Автор фільму спитав: “Навіщо? Вони ж вже це бачили і дозволили показувати”. Відповів: “А раптом вони не помітили?”. Вже не треба чорних списків. Зараз залишилися в живих лише ті, хто не просто знають, як треба, а й ще на півметра нижче заляжуть, щоб пройти якомога нижче під планкою цензури.

***

—Щоб за дві хвилини показати шлях Бориса Єльцина, треба розказати два анекдоти 1990 і 1998 років,- каже сатирик. — 1990 рік: “На з’їзд часів СРСР входить група в масках з автоматами і запитує: “А де Єльцин?”. Всі кажуть: “Он він! Он він!”. Ті, хто в масках, дивляться на нього і просять: “Борисе Миколайовичу, пригніться”. Пафос зрозумілий: всіх вбивати, цього залишити, на нього ще якась надія є. Минає вісім років, і з’являється новий анекдот: “Виходить Єльцин із церкви, бабця йому каже: “Подай, Борисе Миколайовичу”. А він каже: “Як я тобі подам, у мене — ні м’яча, ні ракетки”. Через вісім років після надії на нього з’явилися розчарування та гидливість... У цих двох анекдотах оцінка дій Єльцина і сприйняття його суспільством, решта — деталі.

***

—Коли до влади прийшов Путін, з великою цікавістю почав прислухатися до анекдотів про нього, — зізнається Віктор Анатолійович. — Перший час взагалі не було ніяких жартів, люди приглядалися. Потім, з 2003 року (перший вирок Ходорковському), народ почав розуміти, з ким має справу. У 2004 році зафіксував першу порцію анекдотів про Путіна. Частково це було перелицювання анекдотів про Андропова (що само по собі символічно). Яблука-андроповки, які в’яжуть не тільки рот, а й руки, перетворилися на водку-“путінку”. З’явилися через якийсь час і оригінальні анекдоти про Путіна. Їх, періоду 2004-2008 рр., можна розкласти на три купки за тематикою: страх, убогість, корупція. Анекдот завжди правий, на відміну від аналітичної статті, яка може бути неточною. Правота анекдоту підтверджується сміхом. Сміх не можна симулювати. Це жива людська реакція. В 2010 році, задовго до подій на Болотній, до того, як на вулиці почали виходити люди десятками тисяч, почув анекдот. Це було щось зовсім нове за інтонаціями: “Стоїть мужик в пробці, до нього стукають через вікно, кажуть: “Терористи захопили Володимира Володимировича, вимагають викуп 10 млн., інакше погрожують облити його бензином і підпалити. От ми і ходимо й збираємо по машинах, хто скільки дасть”. Водій відповідає: “Літрів п’ять дам!”. Цим анекдотом відбулася фіксація роздратування на Путіна. З’явилася надія, що ми перейдемо в новий історичний період. Після виборів вона померла. А місяць тому почув такий анекдот: “Путін і Медведєв в аптеці підходять до каси і кажуть: “Два гандони”. Касирка відповідає: “Бачу. Брати що будете?”. Після цього анекдоту вони ще якийсь час можуть щось там робити, говорити, рухати лапками, літати з журавлями... Але вирок винесено. Питання лише в тому, наскільки безкровно і безболісно відбудеться зміна влади. Але у тому, що це станеться, сумнівів вже нема. Радянська влада закінчилась в кінці 1970-их років, коли анекдоти про Брежнєва почали розповідати вголос, коли перестали боятися... Не знаю, як в Україні з анекдотами про Віктора Федоровича. Якщо нормально, значить, процес пішов...