• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Володимир ЛИТВИНОВ: «Перш ніж стати актором кіно, я змінив кілька театрів, а у проміжках їздив на будову у Сибір»

Володимир ЛИТВИНОВ: «Перш ніж стати актором кіно, я змінив кілька театрів, а у проміжках їздив на будову у Сибір»

Про довгу дорогу до слави актор розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ»/


Про таких акторів, як Володимир Литвинов, кажуть: тільки увімкнеш телевізор, а він — на всіх каналах. Він зіграв у понад 100 фільмах і серіалах, серед яких «Вулиці розбитих ліхтарів», «Марш Турецького», «Бандитський Петербург», «Вбивча сила», «Афганський привид», «Полювання за тінню»… Грає, як правило, ролі слідчих, військових, охоронців. Голубоокий, підтягнутий, з мужнім обличчям, Володимир у житті схожий на своїх героїв. З ним приємно розмовляти, бо ввічливий, інтелігентний. Про рідне місто, навчання, зйомки і особисте життя актор розповів журналісту «ВЗ» в ексклюзивному інтерв’ю на Бердянському кінофестивалі «Золота Бригантина».

— Ви народилися у Ленінграді і звідти жодного разу не переїжджали в інші міста. Ставши популярним актором, не пробували підкорити акторську Мекку — Москву?

— Петербург — містичне місто. Енергія, вкладена у нього будівельниками, архітекторами, зберігається й досі. Існує легенда, що місце для заснування міста підказали Петру І чорнокнижники і переконали царя, що зведене місто ніколи не буде переможеним. Історія це підтвердила: за 300 років існування Петербург жодного разу не підкорився ворогу. Я своє місто настільки люблю, що, здається, ми з ним вже зрослися. Це як старі кімнатні тапочки — вони такі теплі і такі рідні… У цьому місті я закінчив і школу, і театральний інститут.

— Тобто ваша дорога була ще у школі вирішена: театральний інститут, сцена…

— Тоді ще не знав, що буду актором. Після школи провалив іспити на стаціонар, вступив на заочний в політехнічний інститут. Мене забрали в армію. Служив у Заполяр’ї. Одного разу сиджу на вахті, дивлюся на зорі і думаю: чим займуся, коли повернуся звідси? В “політех” повертатися не хотів, бо те, як будуються мости, — мене вже не цікавило. Натомість подобалися гуманітарні науки, я прочитав багато класичної літератури. Коли повернувся, зустрів знайомого, який мені і підказав, щоб я «йшов в артисти». Смішно було з його пропозиції, кажу: там таланти потрібні. А що мені там робити? Він мене переконав: треба спробувати. І я спробував. Пройшов усі тури, хоча на одне місце претендували майже 300 осіб. Без всякого блату став студентом театрального інституту.

— А як сприйняли батьки? Бо ж колись професія артиста не дуже серйозно сприймалася.

— Я — пізня і єдина дитина у сім’ї. Коли народився, мамі було 46 років, батькові — 50. Мама не вникала у те, чим я займаюся. Для неї основне, щоб син був нагодований, щоб мав роботу і сім’ю. І все! Я був незалежним, батьки мені довіряли.

— У школі були хуліганом?

— Ні. Не був. Навпаки — позитивною дитиною. Був мовчазний, скромний. Сусідам вікна не вибивав, не хамив, не бився з хлопчиськами у дворі.

— Яким було ваше студентське життя?

— Чудовим! Свобода! Хоча на початках сумнівався у правильності вибору, бо не відразу зрозумів, у чому суть акторської професії. Був момент, що мене хотіли відрахувати з інституту, бо не міг вийти на майданчик і почати грати. Не розумів — як це зробити. А потім раптом взяв і розіграв цілу виставу про благородного хулігана за оповіданнями О’Генрі. «Прикольнувся», а з’ясувалося, що саме цього і треба. У цьому і полягає професія — «приколюватися», грати.

— Думали, що слава не за горами?

— Коли після закінчення інституту прийшов у театр — розчарувався. Там на мене чекала не радість творчості, а рутинна праця. Це було все одно, що на фабриці гайки виточувати. Хотів навіть змінити професію, бо актор — людина залежна. Вирішив шукати більш самостійний вид діяльності і захопився режисурою. Мене зацікавило кіно, жартував, що люблю працювати на свіжому повітрі, а у театрі тяжкий запах лаштунків. Перш ніж стати актором кіно, я змінив кілька театрів, а у проміжках їздив на будову у Сибір.

— Як актор кіно, можете зіграти будь-яку роль?

— Не можу погодитися з артистами, які хизуються тим, що можуть зіграти будь-що. Мені не цікава будь-яка роль. У кожного свого героя намагаюся вкласти щось своє особисте, стаю співавтором ролі.

— Це стосується і вашого поранення у фільмі?

— Це не було кульове поранення. Ми знімали фільм про Афганську війну «За все заплачено» у той час, коли та війна ще йшла. Картину знімав Олексій Салтиков у військовій частині. Уявіть: прилітають з бойових дій солдати, командири і підходять до Салтикова за порадою чи просто поговорити — настільки воїни-афганці поважали цього талановитого режисера.

— Ви знали, що їдете в Афган, — не страшно було?

— Не страшно. По-перше, я знав, у якого режисера мав зніматися. Це велике щастя — зіграти у картині великого майстра. І там трапилася та історія, про яку ви питаєте. Ми знімали епізод, коли стоїть ряд бойових машин (мій підрозділ). За командою всі мали заскочити у ці бронемашини і рвонути на великій швидкості. Салтиков кричав на нас, що робимо все повільно, нема експресії. У якийсь момент, коли почався сильний рух, я стрибнув у командирський люк, а там був 15-сантиметровий штир від антени — і я сів на нього. Камера працює, у мене шок від болю, ніхто у хаосі нічого так і не зрозумів. Коли завершилися зйомки епізоду, викликали вертоліт, рану прочистили, забрали у госпіталь на операцію. Зйомки довелося відкласти. Бо моя роль — головна. У госпіталь прийшов Салтиков і каже: «Ти нам зриваєш процес. Дай мені один день — мушу зняти крупний план. Я вже переписав сюжет, що ти — поранений. Але мусиш повернутися на майданчик на один день». У мене температура 39, але розумію, що своїм вилежуванням у лікарні підведу знімальну групу. Вже пізніше, коли була прем’єра у московському Будинку кіно, Олексій Салтиков сказав, що це був подвиг. Через рік мені, правда, зробили ще одну операцію, бо медики забули у моєму тілі шматок «хабе».

— У фільмі «За все заплачено» ви знімалися вже як відомий актор. А яка була ваша перша роль?

— Після інституту зіграв у другорядній ролі і отримав 8.50 рублів за знімальний день. Це були великі гроші на той час. Не пригадую, на що їх витратив. А коли розвалювався Радянський Союз, моя ставка за знімальний день була 56 рублів. Я пройшов шлях від найменшої зарплати за знімальний день — до найвищої.

— Ви знімаєтеся не лише у серйозних фільмах, а й у серіалах. Що для вас робота у серіалі — заробіток чи можливість «примелькатися» глядачеві?

— Для мене що повний метр, що серіал — однаково серйозні роботи. Єдине, у чому не знімаюся, — у «милі». Не мій це жанр. Мене запрошували у довгограюче «мило» — 100 серій. Відмовився. Хоча розумів, що це — солідний заробіток, тим більше, у той час моя дружина мала народити дитину. Але сидіти п’ять місяців на одному знімальному майданчику — не моє. Можна втратити професію, бо непомітно, але все ж таки починаєш халтурити.

— Ви постійно на зйомках, репетиціях… Дружина не свариться?

— Ні, вона — мудра жінка. Та і я приводу для цього не даю. Ми прожили у шлюбі 22 роки. Та й вона має серйозне заняття. Ми повторили подвиг моїх батьків. Дружина народила мені донечку, коли їй було 40 років, а мені майже 60. Появу Аксинії сприйняли як подарунок Бога.

— Ви пізно одружилися?

— Це мій другий шлюб. Від першого шлюбу маю доньку, їй цього року буде 36 років, вона — відома в Естонії художниця. Вже підростають двоє онуків.

— Але ж у вас велика різниця у віці між дітьми?

— Велика. Син служить в армії. Аксинії три з половиною роки.

— Як це — у такого знаменитого актора син служить? Він сам так захотів?

— Хто зараз хоче труднощів? Минулого року ми з ним вирішили, що треба твердо для себе зрозуміти — чого ти хочеш у житті. Він навчався в одному інституті. Йому не сподобалося. Кинув. Вступив в інший. Знову кинув. Я йому запропонував: «Арсеній, поки ти не зрозумієш, чого ти хочеш у житті — йди служи в армії». Сказав, що не дам жодної копійки, щоб купити воєнний білет. Мені особисто армія багато чого дала — багато зрозумів і переоцінив життєві цінності, повернувся звідти серйозною людиною.

— Як познайомилися з майбутньою дружиною?

— Моя дружина — киянка. Коли я знімався у фільмі «Хочу зробити зізнання» у Києві — там і познайомилися. Через рік вже були разом, а ще через рік народився Арсеній. Вона закінчила Київський інститут сільського господарства, але за спеціальністю ніколи не працювала.

Довідка «ВЗ»

Володимир Литвинов народився 15.03.1951 р. у Ленінграді.

Після закінчення середньої школи і служби в армії вступив у Ленінградський державний інститут театру, музики і кінематографії на акторське відділення факультету драматичного мистецтва, який закінчив у 1976 р. Працював у Театрі комедії, ТЮГу, театрі драми і комедії на Ливарному. З 1986 року протягом двох сезонів брав участь у театральному проекті Саратовського театру драми. У цей же час почав активно зніматися в кіно. Серед найвідоміших фільмів — “Про бідного гусара замовте слово”, “За все заплачено”, “Охоронець”, “Золото партії”, “Вулиці розбитих ліхтарів”, “Дві долі”, “Оголошені у розшук”, “Полювання на Вервольфа”, “Розплата”, “Піраньї”.

Бердянськ.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Володимир ЛИТВИНОВ: «Перш ніж стати актором кіно, я змінив кілька театрів, а у проміжках їздив на будову у Сибір»