«Якби її не стратили, ніхто б навіть не чув про неї»

105 років тому, 15 жовтня 1917 року, розстріляли 41-річну Мата Харі — нідерландську екзотичну танцівницю, куртизанку та одну з найвідоміших шпигунок Першої світової війни

Мата Харі
Мата Харі

Більшість істориків уважає, що вина Мата Харі (тобто ефективність її як розвідниці) була сильно перебільшена; чи відомості, реально здобуті нею (якщо такі взагалі були), представляли серйозну цінність для тієї чи іншої сторони. Історик Євген Черняк наголошував на зв’язках Мата Харі з представниками французької військової та політичної еліти, небезпека розголосу щодо яких могла вплинути на винесення їй смертного вироку.

Підполковник британської та голландської контррозвідок Орест Пінто вважає, що «Мата Харі, безумовно, завоювала гучну славу. В очах публіки вона стала уособленням чарівної жінки-шпигунки. Але Мата Харі була дурним експансивним створінням. Якби її не стратили, вона не вважалася б мученицею і ніхто б навіть не чув про неї».

Роль великосвітської шпигунки, що була зіграна нею з досконалою безстрашністю та призвела до її трагічної загибелі, вписалася в «кінематографічну» біографію екзотичної танцівниці та «фатальної жінки», що забезпечило Мата Харі куди більшу популярність, ніж іншим, ефективнішим розвідникам (і розвідницям) XX століття.

Уранці 15 жовтня 1917 року під Парижем було розстріляно 41-річну Маргарету МакЛеод, визнану винною у шпигунстві на користь Німеччини і зраді Франції, у недавньому минулому всесвітньо відому голландську танцівницю, що виступала під сценічним псевдонімом Мата Харі. Перед розстрілом, за переказами, вона відмовилась одягнути пов’язку на очі.

Майбутня зірка Мата Харі, дочка Адама Зелле і Антьє Зелле, Маргарета Гертруда Зелле (таке справжнє її ім’я) з’явилася на світ 7 серпня 1876 в Голландії у місті Леуварден. Маргарета з дитинства відрізнялася великою фантазією, любила переплітати реальність і вигадку. Її минуле довгі роки залишалося таємницею. Будучи визнаною Парижем танцівницею, Мата Харі придумувала собі біографію. Причому в різних інтерв’ю були різні біографії: то вона народилася в Індії, то на Яві.

Батько Маргарети був власником капелюшного магазину. Його бізнес процвітав. А після вигідного вкладення грошей в акції нафтової компанії, сім’я дозволила собі купити будинок. Маргарета була дуже красивою дитиною, навчалася в одній з найкращих шкіл міста і була єдиною дівчинкою, яка відвідувала школу в сміливих, відвертих сукнях. Вчилася непогано, добре знала французьку, німецьку та англійську мови. Їй подобалося бути центром уваги і захоплення — вона цим жила.

Однак 1889 року батько Маргарети став банкрутом. А далі — розлучення батьків, смерть матері Маргарети.

Перше кохання в житті Маргарети була любов «до мундира», яка і призвела до весілля. 11 липня 1895 вона вийшла заміж за офіцера колоніальної армії Рудольфа МакЛеода і тепер офіційно стала пані МакЛеод. Маргареті не було ще й 19 років, а її чоловікові вже було 39. Їхнє спільне життя не було гладким, навіть народження дітей (син Норманн Джон і дочка Жанна Луїза або просто Нон) не змогло згладити конфлікти та суперечки між подружжям. Постійні переїзди, складний характер чоловіка, його ревнощі, адже Маргарета з кожним роком ставала все привабливішою і викликала захоплення чоловіків — все це нагнітало обстановку в сім’ї. А потім чоловік її зрадив.

Після зради чоловіка Мата Харі знайшла собі іншого — теж капітана, але згодом знову повернулася до колишнього.

Рудольф дуже любив свого сина, він був хорошим батьком. Смерть Норманна поставила вирішальну крапку у питанні про розлучення подружжя. Одні джерела переконують, що хлопчик помер від сифілісу, інші — що дітей спеціально отруїла служниця сім’ї.

Дочка Нон залишилася жити з батьком, а Маргарета поїхала підкорювати Париж. Відтоді вона більше не бачила свою дочку. Як стверджувала шкільна подруга: «Маргарета була особистістю, а не жінкою материнського типу».

Перша спроба влаштуватися в Парижі не увінчалася успіхом. Маргарета не вміла нічого робити. Її перша робота натурницею у художників приносила дуже маленький дохід, та й студії художників не були настільки привабливими. Тому вона повернулася на батьківщину — у Голландію. Але і там було не все так бездоганно, адже у неї не було тут друзів, до яких можна було б звернутися, ні грошей на життя і ніякої фінансової підтримки від чоловіка.

Друга спроба підкорити Париж була більш успішною. Маргарета влаштувалася в школу верхової їзди у месьє Мольє. Ще в Східній Індії вона отримала досвід роботи з кіньми. Однак, месьє Мольє зміг переконати її, що з такою фігурою як у неї вона досягне більшого успіху займаючись танцями, а не працюючи з кіньми. У період Першої світової війни Маргарета зізналася одному зі своїх друзів, що вона ніколи не відрізнялася умінням красиво танцювати, а люди приходили на її виступи лише тому, що вона зважилася показати себе глядачам без одягу.

Її дебют як східної танцівниці відбувся в салоні відомої співачки мадам Кіреевскі, яка займалася і благодійністю. Дебют мав величезний успіх.
Маргарет зацікавився знаменитий колекціонер Еміль Гіме, який запропонував їй виступити у нього в музеї східного мистецтва, де була розміщена його приватна колекція. Еміль Гіме вважався великим фахівцем з східних культур. Навряд чи він був ним насправді, але безсумнівно одне — він був зачарований голландською танцівницею. У музеї Гіме Маргарета виступала вже під ім’ям Мата Харі, бо цей псевдонім краще вписувався в образ східної танцівниці. Після цього виступу про Мата Харі заговорив увесь Париж.

Хоча деякі критики були незадоволені настільки сміливими її танцями. Хоча, за теперішніми мірками, її танці взагалі складно віднести до відвертих. Та й якщо вірити спогадам тюремного лікаря Мата Харі Леону Бізар, вона не могла похвалитися красою своїх грудей, тому що, по-перше, вони були маленького розміру, а по-друге, мали деякі дефекти. Тому не в її інтересах було демонструвати себе публіці повністю оголеною.

Мата Харі не обмежилася одним Парижем, вона завоювала серця австрійців, іспанців, німців. Зображення Мата Харі прикрашали листівки, пачки сигарет, пачки з голландським печивом.

Спад слави Мата Харі виявився таким же стрімким, як і її злет. Головним її недоліком залишалися її несерйозний і непостійний спосіб життя, її жага змін і легковажне ставлення до грошей, що штовхало її на постійний пошук багатих і щедрих чоловіків, здатних профінансувати її розкішне життя. У неї вже були багаторічні любовні стосунки з багатими чоловіками в Парижі, Амстердамі, Берліні та Мадриді, але її марнотратність і хворобливий страх бідності вели до все нових, зазвичай короткочасних сексуальних зв’язків з чоловіками, які щедро платили за це.

У розпал Першої світової війни, Мата Харі з черговим коханцем-німцем перебувала в Берліні. Німецькі служби, приймаючи її за російську шпигунку, кілька разів заарештовували її. Нарешті їй вдалося виїхати в нейтральні Нідерланди. Початок війни став для Мата Харі катастрофою.

Починаючи з перших днів війни відбуваються масові збурення, поширилися так звана шпигуноманія. Будь-яка звична дія розцінювалася владою як підозріла. Особливо в Європі під підозру потрапляли жінки.

У грудні 1915 року Мата Харі знову повернулася до Франції. Війна сильно змінила Париж і людей, які жили у ньому. Про продовження кар’єри танцівниці тепер не могло бути й мови. У цей час нею зацікавилася французька поліція.

Далі починається шпигунська діяльність Мата Харі. Вона стала подвійним агентом. Секретні відомості вона передавала Франції, а німців постачала застарілою інформацією, яку легко можна було знайти в газетах. На жаль, французька влада не оцінили важливості здобутої нею інформації і звинуватили її у шпигунстві на користь Німеччини. Пред’явлені їй звинувачення були побудовані на припущеннях, бо конкретних фактів не було.

Судовий процес над Маргарет Зелле почався 24 липня 1917 і був закритим для сторонніх осіб. Вона так і не змогла переконати суд у своїй невинності. Як би вона не запевняла, що її зустрічі з німцями носили лише любовний характер, думка обвинуваченої сторони і присяжних залишалася непохитною.

Рано вранці 15 жовтня 1917 Мата Харі розстріляли біля фортеці Венсен у Парижі. Спроби подати апеляцію, а також прохання про помилування президенту Пуанкаре не увінчалися успіхом. Прохання про помилування було відхилено, адже смерть однієї іноземної шпигунки на тлі сотень тисяч смертей французьких солдатів не була великою втратою.

Перед розстрілом вона обняла черницю, і не зав’язуючи очей, стояла перед дванадцятьма юними солдатами. Перед тим як в неї потрапили 11 куль, вона ніби то послала повітряний поцілунок солдатам.

Життя Мата Харі було оповите чутками і легендами. За однією з них, перед стратою вона оголила своє тіло і сказала «Я повія, але не зрадниця».

Існує також легенда про зникнення її голови з анатомічного театру в Парижі, куди її тіло передали після смерті. Деякі історики вважають, що її роль в історії сильно перебільшена і справжньою причиною страти стали її численні романи з політиками і розвідниками, яких вона могла скомпрометувати.

Після війни історія життя Мата Харі стала сюжетом безлічі романів і фільмів (за участю Марлен Дітріх, Грети Гарбо, Жанни Моро). Голлівуд бачив в Мата Харі жінку-вамп, до тремтіння холодну, егоїстичну, схильну до підступних інтриг, яка розцінює чоловіка як об’єкт експлуатації, але водночас такою, що зачаровує чоловічі серця неймовірною демонічною силою.