«Найбільше шаную і люблю три професії: хлібороба, вчителя і лікаря»

Усі професії йдуть від вчителя та школи. Багато людей вдячні школі за ту мудрість, яку там здобули, за підготовку до подолання життєвих труднощів.

Найкраще навчаємося у тих, кого любимо. Ті, в яких ми вчимося, називаються вчителями, але не всякий, хто вчить, заслуговує на це ім’я. Своїх улюблених вчителів крізь усе життя несемо у своєму серці, й кожного з них знаємо і по імені, і по батькові!

«Вчителько моя, зоре світова»

14-річним юнаком Платон Майборода приїхав з рідної Пол­тавщини у Запоріжжя, де про­довжував навчання в середній школі № 36. Керував шкільним са­модіяльним оркестром, який став кращим у місті, навчав юних ор­кестрантів гри на мандоліні, бала­лайці, гітарі, вчив їх музичної гра­моти: розписував партії п’єс для оркестру, співав у хорі. Шкільна вчителька — Олена Дзіваківська — помітила захоплення чубатого юнака і, ніби вгадавши у своєму учневі майбутній талант, приноси­ла йому книжки з музики.

Вдячність цій людині, яка ста­ла для композитора рідною на все життя, Платон Іларіонович висловив у «Пісні про вчитель­ку». Мелодію написав у 1960 році на вірш поета Андрія Ма­лишка. Пісня відразу полюбила­ся і стала народною. Творці за­лишили непроминальний гімн для всіх педагогів, які віддають свої серця дітям, майбутньому нашої країни.

«Пісня про вчительку» — пі­сенний шедевр, улюблена пісня вчителів і учнів багатьох поко­лінь. Коли чуєш цю музику у зву­чанні дитячих голосів, у пам’яті кожного спливають образи не­забутніх вчителів.

«Вчителько моя, зоре світова» — ці слова досі рідні вже не одно­му поколінню українців, їх з тре­петом вимовляють на шкільних уроках музики і співів. Усі рими легесенько запам’ятовуються чи не з першого разу, і вже понад шість десятиріч вона лунає у всіх школах України на святі остан­нього дзвоника та ще довго зву­чатиме, адже вона — це вдячність вчителю за його служіння народу!

Автор вірша з вдячністю зга­дував своїх учителів, у яких на­вчався у школі, технікумі, інсти­туті. «Я найбільше шаную і люблю три професії: хлібороба, вчителя і лікаря, — писав Андрій Малиш­ко. — Без хлібороба не може лю­дина існувати, без вчителя вона буде темною і увесь світ темний, без лікаря — цього бога здоров’я — коротким і невтішним стало б її життя. Школярських днів нам не забути ніколи, не проказати їх, не проспівати». Але ж проспівав разом зі своїм побратимом Пла­тоном Майбородою!

Цей вірш почав писати ще у школі

Хоча вірш «Вчителька» при­святив улюбленій вчительці свого друга-композитора Оле­ні Павлівні Дзіваківській, поет дуже шанував своїх вчителів Обухівської школи. І цей вірш почав писати ще у школі.

Спогади вчительки поета: «У другому класі на торбині Ан­дрій друкованими літерами на­писав своє ім’я і прізвище. По імені та прізвищу його назива­ли лише ми, вчителі. Для інших він був просто Дуся, Дуся Базе­лик. На уроках любив пустувати, але коли я раптом запитувала, то відповідав правильно. Тра­плялося, що не знав відповіді на запитання. Для нього це був ве­ликий сором, страшенно пере­живав і тримався відлюдькувато аж до наступного дня. У кінці на­вчального року діти здавали свої книжки. Андрієві підручники за­вжди були чисті й охайні, і кожен учень хотів їх потім одержати».

Першим виконавцем «Піс­ні про вчительку» був Костян­тин Огнєвий. У співака, а заодно й викладача Київської консер­ваторії, було дивовижне відчут­тя талантів, жодного разу не під­тримав бездарність.

Лист від Романа Ващука

Ось те, що було відомо про створення шедевру. Може, на тому б і закінчилося, якби не лист від Романа Ващука, який я нещодавно отримав.

«Пане Михайле, виявляєть­ся, світ досить-таки малий. Я порпався в Інтернеті, доповню­ючи родинне дерево, і натрапив на вашу статтю про пісні Плато­на Майбороди, — заінтригував уже з перших слів канадський дипломат українського похо­дження, Надзвичайний і Повно­важний посол Канади в Україні (2014−2019). — Річ у тім, що вчи­телька, якій присвятив він свою славетну „Пісню про Вчитель­ку“ — це сестра мого діда Корне­лія Ващука. Як вона опинилася в Запоріжжі, не знаю. Ще один брат Олександр також опинив­ся на великій Україні. Фотографії також не маю. Учителька-гали­чанка мала такий вплив на Май­бороду. Вона була заарештова­на 1938 року у „польській акції“ НКВД, але звільнена 1939-го за браком доказів. Про неї в нашій родині ніхто не згадував. Тут ма­єте клепсидру того брата Олек­сандра зі згадкою про сестру Олену Дзіваківську в Україні. Я думав щось коротке про це за­постити у ФБ, може, хтось із на­щадків зголоситься. У клепсидрі згадані три доньки, але вони, ма­буть, мали вже інше прізвище».

Хотілося б знайти не лише фото юної Олени Павлівни Дзі­ваківської, а й більше відомос­тей про улюблену вчительку Платона Майбороди як для ро­динного дерева великого укра­їнця зі славетного роду Ващуків, теперішнього бізнес-омбуд­смена в Україні, так і для нас усіх. Впевнений, що її постать має бути увічненою «На Вкра­їні милій, в рідній стороні…» в бронзі чи у камені, як збірно­му образові мільйонів вчителів, які вишколювали націю. Нехай це буде реалізовано у Запоріж­жі, столиці чи в рідній Галичині. Краще — і тут, і там.

Сонечко встає, і шумить тра­ва,

Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти.

Вчителько моя, зоре світова, |

Звідки виглядати, де тебе знайти? | (2)

На столі лежать зошитки малі,

Дітвора щебече золота, зо­лота,

І летять, летять в небі журавлі, |

Дзвоник ніби кличе молоді літа. | (2)

Скільки підросло й полеті­ло нас

На шляхи землі, в ясну бла­кить, у блакить,

А що в тебе знов та доріжка в клас, |

Під вікном у школі явір той шумить. | (2)

Двох синів твоїх узяли фрон­ти,

Воювали, не лічили ран, тяж­ких ран,

В партизанську ніч посиві­ла ти, |

Як в морози сиві непожатий лан. | (2)

Знов приходить юнь і шу­мить трава,

Пізнаю тебе я при вогні в наші дні,

Вчителько моя, зоре світова |

На Вкраїні милій, в рідній стороні. | (2)