Передплатити Підтримати

«Мріє, не зрадь!.. Хочу жити твоєю весною»…

Свій «маленький ювілей» 20-річна Леся Українка зустріла не в Україні: доля постукала у двері

Леся Українка

20 років Ларисі Косач мало виповнитися 13 лютого (за новим стилем — 25 лютого) 1891 року. Родина жила тоді у Луцьку. «Маленьке представлення» у сім’ї, яка завше вирізнялася милою іронією до дітей і дорослих, мало стати святом для «ювілярки»: готували дитячу оперу Миколи Лисенка «Коза-дереза». Виконавці — родина, друзі, сусіди. Режисер, концертмейстер, костюмер, бутафор і навіть гример — Леся! Вистава не відбулася… Замість репетицій — збиралися до Відня, до світил. Сталося так, як писав про себе улюблений Лесею Бетховен: доля постукала у двері…

Львів заполонив Лесю

На той час вона ще не мала окремо виданої збірки поезій, але її вже знав український інтелектуальний світ — за публікаціями у літературних журналах та альманахах. «Хрещеним літератур­ним батьком» її став Іван Франко, якому мати Лесі, відома українська письменни­ця Ольга Косач (друкувалася під псевдо­німом Олена Пчілка, ще діяв преслову­тий Емський царський указ: «України нєт і бути не може!»), надіслала поезії своєї дочки до Львова. 3 доброї руки Франка ці поезії вийшли на сторінки журналів, i на­самперед — львівського журналу «Зоря», який публікував тільки найвишуканіші лі­тературні твори.

Отож, ще без книжки (перша її збірка «На крилах пісень» під редакцією Івана Франка з’явиться у 1893 році у Львові), Лариса Косач, яка взяла собі викличне на той час літературне ім’я — Леся Укра­їнка, — була вже відомою в Україні, як у «підросійській», так i у «підавстрійській».

Разом з поетом Максимом Славин­ським Леся готує до друку переклад українською мовою Генріха Гейне (у збірці — знамените «Коли розлучають­ся двоє», яке геніально відтворив Ми­кола Лисенко у романсі!), пише напро­чуд реалістичні оповідання, записує поміж людьми народні пісні… I одночас­но — страждає від хвороби, яка фатально прийшла до неї ще у дитинстві: був льо­дохід на ріці, стояла на березі, дивувала­ся збуреному криголаму, а до хати при­йшла зі зболеними ногами… Багаторічне лікування у Києві, виїзди до лікарів у Вар­шаву, курорт у литовському Друскінінкаї допомагають мало. Упродовж двох літ Леся з матір’ю їздить до Чорного моря — в Одесу i Крим, однак i після цього вті­хи було мало. Лікарі радять шукати поря­тунку у європейських клініках.

Із листа Лесі Українки до її дядька по матері, відомого українського публіцис­та i політичного діяча Михайла Драго­манова, на той час — професора Софій­ського університету (18 грудня 1890 р.): «Любий дядьку! Дуже я Вам вдячна за те, що-сьте завдали собі клопоту, розпиту­ючись по Відні про мої лікарняні справи. Прийшов лист від п. Гриневецького (сту­дент медичного факультету Віденського університету, активний учасник україн­ського студентського товариства „Січ“. — Авт.), i хоч він пише, що віденські клі­ніки відкриті цілий рік, однак ми хочемо їхати хутко по святах, якнайскоріше. Там прийдеться місяців добрих зо три проле­жати, то вже краще зимою лежати, ніж лі­том. А то ще слід i через те їхати хутчій, що мені з ногою недобре, дедалі то все, либонь, гірше робиться… Прикро мені, що прийдеться нидіти по тих клініках, се варто пекла! — але вже нема що робити. Зате потішаюся тим, що Європу зоба­чу…»

19 січня 1891 року Леся з матір’ю ви­рушили у дорогу. Посеред зими з Луць­ка до міста Радивилова (понад сотню кілометрів) їхали підводою. На прикор­донній залізничній станції — перевірка документів та багажу, очікування на «ав­стрійський» потяг до Львова. Сіли у по­тяг, перетнули кордон між Російською і Австро-Угорською імперіями — кордон, що проліг через Україну. Наступного ранку приїхали до Львова. Тут їх зустрів Іван Франко.

Одразу після перетину кордону по­трапили під пильний «цісарсько-коро­лівський» нагляд. З донесення дирекції поліції Львова: «Конфіденціально я дові­дався, що Ольга Петрівна Косач, яку піс­ля прибуття з Росії тут у Європейському готелі прописали, є рідною сестрою ко­лишнього професора університету в Ки­єві Драгоманова, і що належить до гру­пи українських радикалів і бере активну участь у русі галицьких українців, які на­лежать до крайнього табору. Вона пише до місцевого літературного журналу „Зоря“ і мала привезти від радикаль­ної групи з України гроші для місцевого українського радикального журналу „На­род“. Для того, щоб перевірити особисті документи і мету перебування, я викли­кав Ольгу Косач до себе. Вона прийшла разом зі своєю дорослою дочкою, яка ходить на милицях, і представила доку­менти… Заявила, що по дорозі до Від­ня, куди їде для консультації своєї хво­рої дочки у цісарсько-королівського австро-угорського професора універ­ситету Білльрота, затрималась у Львові, щоб відпочити… Львів, 5 лютого 1891 р. Кшачковський».

Леся з подивом ходила містом, яке вразило її древньою архітектурою, «віль­ним i відкритим поводженням» серед людей. Франко знайомить Олену Пчіл­ку і Лесю з галицькими літераторами, супроводжує їх до театру, до храмів. Фотографуються у львівському фотоа­тельє. Вечорами у тісній найманій квар­тирі Франків по вулиці Зиблікевича від­буваються літературні диспути. На той час Іван Франко i Михайло Павлик якраз розпочали видавати журнал Українсько-руської радикальної партії (першої на­ціональної партії в Україні) — «Народ». Леся просить зачислити її до співробіт­ників часопису. Надалі її публікації час­то з’являтимуться на сторінках журналу.

До вокзалу, до потяга на Відень, їх провели всією українською громадою. Франко на пероні навіть бойківські коло­мийки заспівав. Львів заполонив Лесю. Але ж і Леся заволоділа Львовом! «Ас­кет» Павлик, надзвичайно вимогливий щодо оцінки людей, пише Драгомано­ву: «Недавно була тут Ваша сестра з до­чкою. Леся ошоломила мене своїм обра­зованням та тонким розумом. Я думав, що вона тілько в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це гені­альна жінка… Ми говорили з нею дуже довго, і в кождім єї слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти й люд­ського життя».

«Живу тут як вільна людина…»

6 лютого (Європа вже жила за новим календарним стилем) Леся з матір’ю приїхали до Відня. Поселяються в одно­му з найкращих готелів у центрі міста — Hammerand. Однак Леся потребувала для лікування i творчої праці дещо інших умов, аніж готель, тож через кілька днів винаймають помешкання у приватно­му будинку навпроти готелю. Надси­лає листа до Михайла Павлика: «Обіця­ла Вам писати, отже, тепер пишу. Наша адреса така: Josefstadt, Florianigasse, № 7».

У листі до брата Михайла зазначає: «Живемо в старій, дуже гарній час­тині міста, недалеко від нас почина­ється Burg (цісарські будови i парк), там же Burgtheater, недалеко Rathaus, Parlament — все чудові будинки в різ­них стилях, багато на них орнаментів i скульптури, так що якось аж чудно ди­витися. I коли ті люди успіли стільки всього понаставляти! Що не дім, то все каріатиди, атланти, маски, гeнiї i Бог зна що!».

Найславетнішою в Австрії на той час була клініка видатного xipypгa Теодора Білльрота. Тепер це — відомий європей­ський хірургічний центр під назвою «Ру­дольфінергауз». Я зустрівся з відомим у світі хірургом Миколою Корпаном. Він родом зі села Гузієва, що над рікою Сві­чею на Івано-Франківщині: після Ки­ївського медичного інституту став ас­пірантом славетної віденської клініки, тепер — професор і провідний хірург. Го­туємо з ним матеріал для журналу «Ав­стрійсько-український огляд».

Наприкінці розмови професор каже: «А в цій клініці лікувалася Леся Україн­ка. Ходімте в її музейну кімнату!». Про­фесор створив у Відні меморіал Лесі Українки: її твори, фотографії, видруки з листів, і в одному з них, у листі до бра­та Михайла: «Та вже такого розкішного міста, як Відень, може, і в світі нема».

Потрапити на лікування до знамени­того Білльрота було непросто. На до­помогу приходить Товариство україн­ських студентів у Відні «Січ». Молоді «віденські українці» зробили все, щоб Леся змогла без очікувань потрапи­ти до видатного xipypгa. Доктор Білль­рот протягом тижня обстежував Лесю. Йшлося про операцію. Але знамени­тий xipypг ніколи не поспішав зі скаль­пелем. Теодор Білльрот вирішив не під­давати виснажений хворобою організм небезпечному ризику. Він сконструю­вав спеціальний апарат для зміцнення ноги i одночасно призначив найновіші на той час методи лікування.

Леся не почувалася самотньою у «чу­жому місті». I зробили її «своєю» у Від­ні насамперед члени Товариства «Січ». Запросили Лесю з матір’ю до осід­ку «Січі», i поетеса у німецькомовному Відні відчула себе ніби в «рідній хаті, з портретами Шевченка i Федьковича, з тьмою газет на столі». 14 лютого вона пише Павлику до Львова: «Живу тут як вільна людина, розглядаюся по Відні, ходжу до театру… „Січовики“, спасибі їм, не забувають нас».

Дізнавшись, що Леся прекрасно гpaє на фортепіано, її віденські друзі взяли інструмент напрокат, занесли до Леси­ної кімнати. З того часу її помешкання перетворилося у своєрідний мистець­кий салон. Леся грала cвoї улюблені твори, серед них — її улюблений Бет­ховен, акомпанувала «віденцям» при їx співах, а були це українські народні піс­ні, романси Анатоля Вахнянина, Мико­ли Лисенка, Остапа Нижанківського…

Вечорами товариство «січовиків» супроводжувало Лесю до студентської кав’ярні Шембера, де можна було не лише випити кави i почастуватися ві­денськими тістечками, а й почитати газети i журнали майже з yсієї Євро­пи. Студенти допомагали їй огляну­ти Відень, супроводжували у бібліоте­ки, музеї, були перекладачами, бо на той час німецькою мовою володіла не цілком досконало. Про це Леся розпо­відає у листі до Драгоманова i додає: «Тієї „Січі“ та „січовиків“ ніколи не за­буду…».

Вразили молоду поетесу суспільні та політичні процеси, демократична (осо­бливо порівняно зі самодержавною Ро­сією) виборча кампанія в Австрії до міс­цевого самоуправління. «Розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців, — пише до Михайла Драгоманова. — Пер­ше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ — кращий світ, віль­ніший… Тепер ще тяжче буде у своєму кpaї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани i спи­мо під ними спокійно. Я прокинулась, i тяжко мені, i жаль, i болить…».

З Відня Леся з мамою виїхали 18 бе­резня. Після того побувала у Відні ще два рази (жовтень 1902 року, травень 1903 року). Це були відвідини по дорозі до курортів Італії.

«Я мешкаю у квартирі, де Леся проживала»

25 лютого 1999 року місто справді ку­палося у сонці. Скромна вулиця Флорі­ана виповнилася народом і українськи­ми піснями: на будинку під номером сьомим — відкриття меморіальної та­блиці-барельєфу Лесі Українці. Присут­ні депутати парламенту, урядовці, гос­ті з України. Слово має посол України в Австрії Микола Макаревич, що разом з головою Австрійсько-українського то­вариства Борисом Ямінським став ініці­атором спорудження пам’ятного знака: «Цей скромний бюст — символ України, яку так любила Леся і закликала: хочу жити у вільній Європі!»…

І знову Відень… Разом зі скульптором, народним художником України Любоми­ром Яремчуком, піднімаємося уверх, по Флоріанігассе. Любомир Антонович — автор меморіальної таблиці Лесі Укра­їнці, а ще — пам’ятника Іванові Франку у Відні, Іванові Мазепі, меморіальних та­блиць видатному вченому Івану Горба­чевському (українець, який у 1918 році заснував в Австрії і став першим у Європі міністром охорони здоров’я), компози­тору, диригенту славетного хору україн­ської церкви Святої Варвари у Відні Ан­дрію Гнатишину.

Покладаємо квіти до пам’ятного знака Лесі. З парадних дверей виходить жінка: «Ви з України? Тут постійно люди з Укра­їни, навіть хори співають!». Дізнавшись, що один з нас — автор меморіальної та­блиці Лесі Українці, каже: «А я мешкаю у квартирі, де Леся проживала». Звичайно, що скористалися нагодою: піднімаємося на другий поверх, пані Марта люб’язно відчиняє двері — входимо у скромну квартиру… Тут вона була…

Відень з «її» вікна — справді у повені сонця!.. Як тут обійтися без рим?

Ця Флоріанігассе — мов ліана:

То вверх — то вниз, то рівна — то крива.

По вулиці везуть фортепіано,

На сивих конях — віденська зима.

Цок-цок ті коники усе наверх горою,

Замерзлим візникам вже сняться «чайові».

Стоїть вся у вікні, як над рікою:

Фортепіано їде! Чуже — але ж її!

Сама зійшла униз: «Мій — другий поверх!

Лиш не урвіть струну!" - Сміється!

… Вночі під вікнами блукав нічний Бетховен.

Соната. Місяць. Піаніно. Леся…

Василь Савчак, Відень-Львів