Передплатити

«Щоб врятуватися від голоду, мама потайки брала від колгоспних свиней ячмінного ґрису і пекла з нього паляниці...»

Згадка про колективізацію на західноукраїнських землях, з часу якої минає сім десятиліть.

Так радянська влада вивозила “куркулів” і відбирала їхнє майно...

На Різдвяні свята в одному із сіл на Бережанщині випало мені зустрітися із 80-річною селянкою Антоніною Захарків. Накрила щедрий стіл з різними домашніми наїдками і ніби між іншим зауважила: “Теперішні діти багато чого з цього їсти не хочуть. Їм подавай чіпси, чупа-чупси, жуйки. А я у своєму дитинстві мріяла про бодай черствий окраєць хліба...”. З цього і почалася наша розмова про злиденні післявоєнні роки, про біди, які нагрянули до західноукраїнців з приходом “других совітів”.

- Якраз нинішнього року буде сімдесят літ, як у нашому селі зав’язали колгосп, – пригадує Антоніна Степанівна. – Мені тоді було 11, але те страхіття і досі перед моїми очима. Не можу забути, як одного дня “уполномочені” разом з військовими зігнали людей до школи і змушували їх писати заяви до колгоспу. Хто відмовлявся – того били, пакували у вагони і вивозили на Сибір. Моя мама пробула під замком цілу добу, аж потім по полудню припленталася ледь жива додому. Через знущання “освободителів” більше не могла слухати брехливої їхньої пропаганди. Коли якось я прийшла додому з піонерським галстуком, у нервах зірвала його – червоний колір нагадував їй кров побитих у школі селян...

Що тільки не витворяли з нами! Гострими металевими піками штрикали все подвір’я у пошуку бандерівських криївок і захованого зерна. Обзивали нас “куркулями”. А які з нас могли бути куркулі, якщо кожен на своєму полі працював до сьомого поту?! З вирощеного урожаю і жив...

Пам’ятаю, кожного господаря “совіти” змушували здати на рік по 30 кг м'яса, певну кількість збіжжя, яєць, молока. Без дозволу не можна було зарізати свиню. Вимагали і козячої шерсті – навіть якщо ти кози не тримав. Хто не міг здати цього “контигенту” – змушений був купувати продукти десь на боці. В іншому випадку тебе чекали “білі ведмеді”.

Усіх змушували підписуватися на позику державі. А звідки було взяти грошей для неї після того, як відібрали у нас землю? Ніколи не забуду: прийшли до нас комуністи до хати підписувати ту “позичку”, і оскільки ми не мали чим заплатити, забрали у мами різні лахи, у тому числі – дорогу її серцю турецьку хустину...

Примусово записаних до колгоспу людей відразу погнали до “колективного труда”. Перед тим відібрали їхніх корів, телят, коней, зерно з комори, вози, сільськогосподарський інструмент. У нас з подвір’я “націоналізували” татове ковальське начиння.

Мамі наказали працювати на свинофермі, під яку обладнали чиюсь стодолу. За роботу не платили. У нашій хаті страшна біда: не було у що вбратися, не було що їсти. Траплялося, мама потайки принесе з ферми кілька жмень ячмінного ґрису, яким годувала свиней, пересіє через решето, замісить сяке-таке тісто і з того пече паляниці для нас, дітлахів. А ми підемо і вкрадемо з колгоспного поля  два-три цукрові буряки, наріжемо їх, зваримо, додамо перепаленого ячменю і п’ємо уявну каву...

Люди тоді не жили – існували. То тільки в газетах писали про добро у Радянському Союзі. Мають гріх ті, що нині нарікають на життя. Коли я молодим розповідаю, що не мала у чому піти до школи – бо чоботята латка на латці – вони сміються, не вірять. Йшла вчитися голодною, після шести годин уроків умлівала від голоду. Не дай Боже, щоб ті “совіти” повернулися до нас втретє…

Тернопільська область

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram