«Щоб врятуватися від голоду, мама потайки брала від колгоспних свиней ячмінного ґрису і пекла з нього паляниці...»

Згадка про колективізацію на західноукраїнських землях, з часу якої минає сім десятиліть.


Так радянська влада вивозила “куркулів” і відбирала їхнє майно...

На Різдвяні свята в одному із сіл на Бережанщині випало мені зустрітися із 80-річною селянкою Антоніною Захарків. Накрила щедрий стіл з різними домашніми наїдками і ніби між іншим зауважила: “Теперішні діти багато чого з цього їсти не хочуть. Їм подавай чіпси, чупа-чупси, жуйки. А я у своєму дитинстві мріяла про бодай черствий окраєць хліба...”. З цього і почалася наша розмова про злиденні післявоєнні роки, про біди, які нагрянули до західноукраїнців з приходом “других совітів”.

- Якраз нинішнього року буде сімдесят літ, як у нашому селі зав’язали колгосп, – пригадує Антоніна Степанівна. – Мені тоді було 11, але те страхіття і досі перед моїми очима. Не можу забути, як одного дня “уполномочені” разом з військовими зігнали людей до школи і змушували їх писати заяви до колгоспу. Хто відмовлявся – того били, пакували у вагони і вивозили на Сибір. Моя мама пробула під замком цілу добу, аж потім по полудню припленталася ледь жива додому. Через знущання “освободителів” більше не могла слухати брехливої їхньої пропаганди. Коли якось я прийшла додому з піонерським галстуком, у нервах зірвала його – червоний колір нагадував їй кров побитих у школі селян...

Що тільки не витворяли з нами! Гострими металевими піками штрикали все подвір’я у пошуку бандерівських криївок і захованого зерна. Обзивали нас “куркулями”. А які з нас могли бути куркулі, якщо кожен на своєму полі працював до сьомого поту?! З вирощеного урожаю і жив...

Пам’ятаю, кожного господаря “совіти” змушували здати на рік по 30 кг м'яса, певну кількість збіжжя, яєць, молока. Без дозволу не можна було зарізати свиню. Вимагали і козячої шерсті – навіть якщо ти кози не тримав. Хто не міг здати цього “контигенту” – змушений був купувати продукти десь на боці. В іншому випадку тебе чекали “білі ведмеді”.

Усіх змушували підписуватися на позику державі. А звідки було взяти грошей для неї після того, як відібрали у нас землю? Ніколи не забуду: прийшли до нас комуністи до хати підписувати ту “позичку”, і оскільки ми не мали чим заплатити, забрали у мами різні лахи, у тому числі – дорогу її серцю турецьку хустину...

Примусово записаних до колгоспу людей відразу погнали до “колективного труда”. Перед тим відібрали їхніх корів, телят, коней, зерно з комори, вози, сільськогосподарський інструмент. У нас з подвір’я “націоналізували” татове ковальське начиння.

Мамі наказали працювати на свинофермі, під яку обладнали чиюсь стодолу. За роботу не платили. У нашій хаті страшна біда: не було у що вбратися, не було що їсти. Траплялося, мама потайки принесе з ферми кілька жмень ячмінного ґрису, яким годувала свиней, пересіє через решето, замісить сяке-таке тісто і з того пече паляниці для нас, дітлахів. А ми підемо і вкрадемо з колгоспного поля  два-три цукрові буряки, наріжемо їх, зваримо, додамо перепаленого ячменю і п’ємо уявну каву...

Люди тоді не жили – існували. То тільки в газетах писали про добро у Радянському Союзі. Мають гріх ті, що нині нарікають на життя. Коли я молодим розповідаю, що не мала у чому піти до школи – бо чоботята латка на латці – вони сміються, не вірять. Йшла вчитися голодною, після шести годин уроків умлівала від голоду. Не дай Боже, щоб ті “совіти” повернулися до нас втретє…

Тернопільська область