Без права називатися українцем...

70 років тому, 28 березня 1947 року, у Польщі знайшли формальний привід для сумнозвісної операції «Вісла» – масової депортації решти українців.

Якщо у серпні 1939 року Гітлер і Сталін ділили деякі країни Європи на двох, то у ході війни і після перемоги над нацистами європейську мапу перекроювали на свій лад троє лідерів — Сталін, Рузвельт, Черчілль. Маємо на увазі конференції у Ялті і Потсдамі. Найсильнішим гравцем у цій геополітичній грі був Сталін.

Стосовно долі українців у Польщі і поляків в Україні Йосиф Віссаріонович діяв за своїм усталеним принципом: немає людини — немає проблеми, немає населення — немає проблеми... Яскравий приклад цього — операція “Вісла”. Автор цієї публікації запитував у кількох істориків, хто, як кажуть, найбільше у темі. Мені порадили звернутися до Володимира Середи (на фото). Доля українців у повоєнній Польщі пройшла через усе його життя, через серце і душу. Володимир Миколайович очолює Львівське регіональне суспільно-культурне товариство “Надсяння”, а також Об’єднання товариств (їх всього 11) депортованих українців “Закерзоння”.

- Володимире Миколайовичу, чимало людей операцією “Вісла” помилково називають і переселення українського і польського населення з обох сусідніх країн у 1944-1946 роках. Мабуть, тому, що слово таке милозвучне — “Вісла”...

- Лише один день, 16 квітня 1947 року, ця операція мала офіційну назву “Всхуд” (“Схід”). А потім, як на мене, правителі комуністичної Польщі кодовою назвою цієї каральної операції, а по суті, військово-політичної акції, зганьбили дорогу серцю кожного поляка їхню найбільшу ріку Вісла ...

- Перед тим, як розповісти про саму операцію “Вісла”, яка стала кульмінацією депортації українців, хотілося б згадати і про інші можливі шляхи розв’язання цієї проблеми, хоча історія, як кажуть, не знає умовного способу... Існує версія, що Микита Хрущов влітку 1944 року робив спробу приєднати до УРСР Холмщину, Підляшшя, Надсяння і створити ще одну область...

- Це не версія, а факт. У цьому Хрущова підтримував відомий український радянський письменник Олександр Корнійчук, чоловік польської письменниці Ванди Василевської, який 1944 року обіймав посаду наркома закордонних справ УРСР. Не виключено, що на настрої Микити Сергійовича впливала і його дружина Ніна Петрівна (з дому Кухарчук), яка була родом з Холмщини. Але Сталін цю ідею зарубав...

 9 вересня 1944 року між урядом УРСР і маріонетковим Польським комітетом національного визволення (він просувався у глиб Польщі слідом за Червоною армією) у Любліні було підписано Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України. Недоречним, глумливим у назві документа є слово “евакуація”. Евакуація — це щось тимчасове, на випадок стихійного лиха чи воєнних дій. Це була депортація за етнічною ознакою. Скрізь підкреслювалося, що ця «евакуація» є добровільною, що неприпустимий жодний примус в усній чи письмовій формі. Але ж ми знаємо, що таке добровільність по-більшовицьки...

- Чи пам’ятаєте своє виселення з Надсяння?

- Пам’ятаю. Це було у кінці березня 1946 року. Мені минуло 11 років. Наша родина жила у селі Ляшках Ярославського повіту, неподалік кордону. Заходило до села польське військо, оголошувало збір народу. Давали 2-3 години, щоб зібрати речі. Маєте свою підводу — добре. Не маєте — приїздив поляк з фірою на пару дощечок, на яку мало що можна було покласти. Дозволяли брати з собою одну корову, а у нас їх було три. Нам пощастило, що ми потрапили у село Байківці поблизу Тернополя. Значно гірше було тим, кого переселили на схід України, де були інші кліматичні умови і колгоспне ярмо. Люди масово втікали звідти до Галичини — у товарняках, корови тягнули майно і харчі...

- Чи правда, що операція “Вісла” була задумана, коли наприкінці 1946 року Радянський Союз вирішив більше не приймати на свою територію депортованих українців?

- Так воно і було. З території Польщі протягом 1944-1946 років було виселено до УРСР понад 480 тисяч українців. Радянське керівництво вирішило, що цього досить. Решта — це ваші польські громадяни, робіть з ними що хочете. Польська влада вважала, що на її території залишилося близько 15 — 20 тисяч осіб української національності. У січні 1947 року провели облік українського населення. “Зайвих” українців виявилося понад 140 тисяч. Польський уряд зрозумів, що навіть на словах треба закінчувати гру у «добровільність»... Той облік українців проводили з “сортуванням”: лояльні, не зовсім надійні, зовсім ненадійні... Шукали приводу для депортації в глиб Польщі. І знайшли. 28 березня 1947 року віце-міністр оборони генерал Кароль Сверчевський (сумнівна особа, бездарний воєначальник) проводив інспектування польських військ у Бескидах. Біля містечка Балигород у місцевості Яблінки конвой генерала у засідці зустріла сотня УПА, яку очолював Степан Стебельський (псевдо Хрін). Генерала Сверчевського було вбито. Це було загадкове вбивство. Вже наступного дня, 29 березня 1947 року, Політбюро Польської робітничої партії (зауважте — не уряд, а партійне керівництво) ухвалило рішення про депортацію. Польське військо, служба безпеки, міліція дивилися на українців як на бандерівців або посібників бандерівців. Перші ешелони з депортованими поїхали 28 квітня 1947 року. Були дві розподільчі станції. Тих, кого вивозили на західні понімецькі землі (Вроцлав, Щецин), остаточно розподіляли на станції міста Освенцим. Друга розподільча станція для тих, кого везли на “східні пруси” (під Калінінградську область), була у Любліні.

Масово арештовували найбільш свідомих українців (навіть за підозрою). Заарештованих везли у концтабір в Явожно біля Катовіц. То була філія колишнього нацистського концтабору Аушвіц. Там утримували майже 4 тисячі українців, яких влада вважала ворогами польського народу. У той же час почав діяти окремий Військовий суд операційної групи “Вісла”. Він виніс 173 смертні вироки українцям. Всього ж 1947 року польські військові суди засудили до смертної кари 372-х українців.

- Є така інформація, що тим українцям, яких вивезли в глиб Польщі, було матеріально легше, аніж тим, хто опинився в Україні. По-перше, у Польщі не було колгоспів, зберігалася приватна власність на землю, а по-друге, переселенці могли займати добротні муровані садиби колишніх німецьких господарів...

- Не забуваймо, що цими землями прокотилася війна. Відомо, у якому стані були ці садиби після бойових дій, залпів радянських “Катюш”. А той, хто приїхав раніше, намагався стягнути все найкраще, що залишилося... Але ж не хлібом єдиним живе людина. Акція «Вісла» була злочинною, тому що її політичною метою було «розв’язати остаточно українську проблему у Польщі», поселяючи українців на північно-західних землях в якомога більшому розпорошенні. Зацитую ще два речення з таємної директиви Міністерства повернених земель від 15 листопада 1947 року, коли вже закінчилася операція “Вісла”: “Засадничою метою переселення поселенців «В» є їх асиміляція у новому польському середовищі. Слід докласти всіх зусиль, щоб цієї мети було досягнуто... Не вживати до цих поселенців назви “українець”. Українські родини поселяли на якомога більшій відстані одну від одної, щоб не могли гуртуватися. Українці не мали права виїхати за межі повіту без дозволу влади. Була ліквідована УГКЦ. Тотальна асиміляція, тобто полонізація, тривала до 1956 року, коли українцям у Польщі стало дещо вільніше дихати. Почали гуртуватися, була започаткована українська газета “Наше слово”.

- Як у самій Польщі оцінюють операцію “Вісла”?

- 1990 року цю операцію засудив сенат Республіки Польща завдяки депутатам від “Солідарності” Леха Валенси. В 1997 році президенти Леонід Кучма і Олександр Кваснєвський підписали спільну заяву «До порозуміння і єднання», де було засуджено винуватців страждань як українців, так і поляків. 2002 року президент Польщі Олександр Кваснєвський висловив співчуття з приводу проведення акції “Вісла”. 27 квітня 2007 року президент Польщі Лех Качинський і президент України Віктор Ющенко у Варшаві у спільній заяві також засудили акцію “Вісла”.

 2012 року, коли сейм Польщі очолювала маршалок Ева Копач, Комісія національних і етнічних меншин сейму, головою якої був українець, син упівця Мирон Сич, підготувала політично виважений проект ухвали про засудження операції “Вісла”. Але безрезультатно. А зараз більшість у сеймі РП є політично реакційною щодо оцінок складних українсько-польських взаємин недавнього минулого. Але, сподіваюся, все так не буде. Настане час, скільки б ще не витекло води з ріки Вісла до моря, коли речі буде названо своїми іменами і запанує історична справедливість.