І цемент вантажили, і голи забивали, і у кіно знімалися...

За великим футболом з його мегазірками ми часто забуваємо про “гру мільйонів” та її подвижників, які збирають повні стадіони у невеличких містечках і селищах. Там є свої віртуози м’яча, вирують не менші емоції, та й здобутки — особливо пам’ятні для місцевих уболівальників. Одна з таких успішних регіональних команд - “Цементник” з Миколаєва над Дністром. У ці дні виповнюється 45 років відтоді, коли цей колектив вийшов у фінал Кубка СРСР серед команд колективів фізкультури, а також чверть століття - з часу, коли наступне покоління “цементників” завоювало срібні медалі Кубка СРСР серед підприємств-гігантів. Минулої неділі у райцентрі вшанували ветеранів спорту. 

Футбольні змагання серед колективів фізкультури у ті часи ще називали “Кубком мільйонів”. Промовиста деталь: за медалі чемпіонів змагалися 60 тисяч команд фабрик і заводів! Аматори з 15-тисячного Миколаєва (працювали на місцевому цемкомбінаті водіями, вантажниками, фрезерувальниками, слюсарями, електромонтерами) кинули виклик напівпрофесіоналам, які представляли промислові столиці, великі спортивні центри. Дев’ять футболістів “Цементника” жили на найбільшій магістралі міста, що носила ім’я Шевченка. Тож цей колектив називали “командою однієї вулиці”. Шанувальники футболу зі стажем досі згадують, які дива творили на полі Микола Масопуст, Михайло Чапляк, Михайло Говикович, Микола Підлужний, Антон Адам, Микола Василишин, Михайло Гірник, Володимир Левицький, Ігор Кіяшко, Мирослав і Богдан Корецькі, Зіновій Дякун... 

Адміністрація цемзаводу у всьому йшла назустріч своїм робітникам-футболістам, які грали відразу на п’яти “фронтах”. У 1970 році перед відповідальними поєдинками навіть організувала їм тренувальні збори в Ялті. Якось, розповідав автору цих рядків Володимир Левицький, розминку галицьких спортсменів побачив культовий кінорежисер Юрій Іллєнко — і запросив зіграти у масовці чергового свого фільму. Футболістів переодягнули, загримували. Зі своєю роллю у кіно (як і у футболі) вони справилися відмінно. Кожному з “акторів” виплатили по 3 карбованці і 50 копійок... 

 У фіналі “Кубка мільйонів” “цементникам” випало протистояти московській “Стрілі”. Стадіон у Чернівцях, де відбувався цей поєдинок, аж тріщав від напливу публіки - тільки з Миколає­ва приїхало 30 автобусів з фанами. Деякі тримали рукописні плакати з написом: “Москвичі! Не бачити вам кубка ні вдень, ні вночі...”. Однак здолати іменитих футболістів, які до того не раз піднімалися на п’єдестал, не вдалося — росіянам допомогли судді. Згодом у приватній розмові арбітр пояснював миколаївцям: “Ви все одно не перемогли би — бо недопустимо, щоб Москва програла “провінції””.

А другий великий успіх миколаївського “Цементника” був у 1990 році, коли під керівництвом Мирослава Корецького команда стала фіналістом Кубка СРСР серед підприємств-гігантів. Здолавши суперників з Єревана, Кривого Рогу, Ярославля, Красноярська, аматори з Львівщини зійшлися у заключному двобої з махачкалинським “Каспієм” (останнім їхні покровителі пообіцяли за перемогу по квартирі і по машині). Удома українці здолали дагестанців, а у матчі-відповіді поступилися лише у другій серії пенальті. Поза тим, керівництво Федерації футболу СРСР, яке прибуло у Махачкалу, відзначило високий клас і спортивну самовідданість аматорів з маленького містечка Миколаєва. Їх донині добре пам’ятають у місті — Анатолій Андрусишин, Василь Більський, Ігор Герилів, Василь Фацієвич, Ярослав Хрущ, Ігор Федоришин, Микола Дудич, Іван Корецький, Іван Коваліско, Мар’ян і Василь Верещинські, Роман Старовецький, Ігор Данилів, три Андрії - Леськів, Микуш, Дитко...  

Цікаві перипетії минулих звитяг згадували на вечорі-спомині, що його для місцевих футбольних легенд організували влада району, міста, адміністрація цемзаводу. Цього ж дня голова Федерації футболу Львівщини Ярослав Грисьо відзначив бронзовими медалями юнаків теперішньої команди “Цементника”, які задають тон в обласному чемпіонаті. 

Фото з архіву “ВЗ”