Передплата 2024 ВЗ

«Перший сокіл – Ленін, другий сокіл – Сталін...»

Про що писала газета «Вільна Україна» 70 років тому.

Гортаючи пожовклі від часу сторінки обласної газети «Вільна Україна», думав над тим, наскільки виправдана назва газети. Чи була справді вільною Україна? Питання, як кажуть, риторичне... Ця львівська газета побачила світ невдовзі після возз’єднання західноукраїнських земель (точніше, приєднання) до радянської України у вересні-жовтні 1939 року. Газету почали видавати на поліграфічній базі відомого у Галичині видавця Івана Тиктора. Перед тим радянська влада прикрила усі газети і журнали Івана Тиктора, які за духом і змістом були справді українськими і вільними...

1945 рік. Номер за 1 січня відкриває епіграф на першій сторінці:

Нам сяють вогні переможних походів,

Стяг Леніна-Сталіна вказує путь.

В сім’ї неподільних братерських народів

Сини України до щастя ведуть...

Вчитайтеся уважніше в останній рядок. «Сини України до щастя ведуть...» Одне з двох — редакція помилково замість слова «ідуть» надрукувала «ведуть». Як могли українці вести інші народи до щастя, якщо це мав робити «старший брат» — «великий російський народ»! Може бути інше пояснення. В автора таки було «ведуть», але у час війни у країні бракувало надто пильних цензорів...

У багатьох номерах читаємо оди Леніну і Сталіну. У номері за 21 січня (день смерті Леніна) — віршик, який знав ще з дитячого садка, а потім його вчили напам’ять у початкових класах:

На дубі зеленім

Та над тим простором

Два соколи ясних

Вели розмову.

А соколів тих

Люди впізнали:

Перший сокіл — Ленін,

Другий сокіл — Сталін...

Вражають наївністю і примітивізмом ніби народні приказки і прислів’я про двох вождів: «Ленін велику справу розпочав, Сталіну передав»; «Коли б не Ленін і Сталін, були б ми відсталі»; «Помер Ілліч, та за нього працює Сталін день і ніч»...

Оскільки йшла війна, газета вміщувала повідомлення про бойові дії на фронті. Трудящі Львівщини зібрали кошти на авіаескадрилью «Радянська Львівщина». Ці літаки брали участь у бомбардуванні Берліна. Але масові, так звані килимові бомбардування німецьких міст, здійснювали повітряні сили США і Великої Британії. У цих операціях були задіяні сотні і навіть тисячі літаків. Деякі історики вважають, що військової необхідності у нещадному руйнуванні житла і архітектурних пам’яток великих німецьких міст для переможного завершення війни над нацистською Німеччиною не було. Американці берегли своїх пілотів. Їхні бомбардувальники (зокрема і широковідомі «літаючі фортеці») супроводжували цілі армади винищувачів.

В одному з номерів було оприлюднено жахливий факт злочинів нацистів. 1943 року комендант Янівського концтабору у Львові на честь 54-ї річниці від дня народження Гітлера у подарунок фюреру розстріляв 54 в’язнів...

У багатьох номерах «Вільної України» за 1945 рік — статті із закликами перетворити Львів у великий індустріальний центр радянської України. Ось що писав письменник-комуніст Ярослав Галан у статті «Золота арка»: «Спробуйте знайти сьогодні у Львові підприємство, яке б не працювало. Більше того, ви будете навіть здивовані, що, незважаючи на руйнування, окремі львівські підприємства працюють ще краще і продуктивніше, аніж перед війною...» Справді, відразу після визволення Львова від німецьких окупантів уряд Радянського Союзу скеровував до нашого міста цілі колективи промислових підприємств зі своїм обладнанням з різних регіонів країни. Але не поліпшення життя галичан було далекосяжною метою більшовицької влади. Завдання полягало в тому, щоб розчинити національно свідоме населення Галичини. Галичан масово виселяли до Сибіру, Казахстану, а до нашого регіону переселяли здебільшого росіян і зросійщених українців. Так творилася нова «історична спільнота» — єдиний радянський народ. Відлуння цього відчуваємо донині...

1945 року у газеті чимала увага приділялася питанням науки, літератури, культури. Їхніми авторами були знані в Галичині науковці — академік Михайло Возняк («Вікова єдність братніх культур. Нові рядки Івана Франка про російську літературу»), історик Іван Крип’якевич («Згуртуємося навколо більшовицької партії і радянського уряду»), викладач кафедри кримінального права Львівського державного університету імені Івана Франка, син письменника Василя Стефаника Семен Стефаник («Український народ і так звані «самостійники»). З відстані часу можна зрозуміти мотиви толерантності деяких діячів культури до радянської влади. Ще були свіжі у пам’яті приниження національної свідомості українців з боку польської окупаційної влади. Декому з наукової еліти здавалося, що радянська влада усіляко сприятиме розвитку національної самосвідомості українців, їхньої мови, звичаїв і традицій. Але усі згадані діячі не уникнули звинувачень в українському буржуазному націоналізмі.

У газеті «Вільна Україна» за цей рік вміщено невелику інформацію про те, що російський цар Петро Перший 9 січня 1707 року відвідав Львів. З цієї короткої замітки неможливо було зробити висновок, чи це було перше повідомлення у радянській пресі такого змісту. Але достеменно відомо, що Петро Перший ще 28 грудня 1706 року прибув у Жовкву. Це було у час Північної війни зі Швецією, і російський цар прагнув заручитися підтримкою Польщі у цій війні. У Львові Петро Перший вів переговори із львівською шляхтою. Зустріч відбувалася на площі Ринок, 24. Чому саме у цьому будинку? Не випадково. Петро Перший мав зріст 2 метри 4 сантиметри. Він як цар мав заходити у будинок, не схиляючи голови. А кам’яниця під номером 24 мала саме такий вхід...

Схожі новини