В обмін на ракети сподівалися отримати мир...

 21 рік минув від 5 грудня 1994 року — дати підписання Будапештського меморандуму, договору про гарантії безпеки без’ядерній Україні... Через майже чверть століття все частіше звучать розмови, що відмова від ядерного статусу була фатальною помилкою, оскільки країни-гаранти не виконують своїх зобов’язань... Після розпаду СРСР наша держава успадкувала третій у світі після США і Росії ядерний арсенал - 1240 боєголовок.

Декларація про держаний суверенітет від 16 липня 1991 року проголошувала намір України “стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде учасником військових блоків і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не розміщувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї”.

24 жовтня 1991 року Верховна Рада України виступає із Заявою (орфографія збережена):

 “ЗАЯВА

 Про без’ядерний статус України

 (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, N 51, ст.742)

Верховна Рада України заявляє:

1. Наявність на території України ядерної зброї колишнього Союзу РСР є тимчасовою.

2. Тепер ця ядерна зброя знаходиться під контролем відповідних структур колишнього Союзу РСР.

Україна наполягає на праві свого контролю за незастосуванням ядерної зброї, розташованої на її території.

3. Україна проводитиме політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї та компонентів її базування, що розташовані на території Української держави. Вона має намір зробити це у мінімальні строки, виходячи з правових, технічних, фінансових, організаційних та інших можливостей, з належним забезпеченням екологічної безпеки.

В Україні буде розгорнуто широку програму конверсії оборонної промисловості, перепрофілювання частини військово-промислового потенціалу на потреби економічного та соціального розвитку.

4. Україна, як одна з правонаступниць колишнього Союзу РСР, додержуватиме положень Договору між США та СРСР про скорочення стратегічних наступальних озброєнь 1991 року в частині, що стосується ядерних озброєнь, розташованих на її території.

 Україна готова розпочати переговори з Республікою Бєларусь, Казахською РСР, РРФСР, за участю відповідних структур колишнього СРСР, про знищення стратегічних ядерних озброєнь, що підпадають під дію цього Договору.

5. Україна вживатиме заходів для знищення всіх інших ядерних озброєнь, що знаходяться на її території, і з цієї метою, в разі необхідності, готова брати участь у переговорах з усіма заінтересованими сторонами, в тому числі через існуючі багатосторонні механізми в галузі роззброєння.

6. Україна вживатиме належних заходів щодо забезпечення фізичної безпеки ядерної зброї, яка знаходиться на її території, протягом всього часу до повного знищення цієї зброї.

7. Україна має намір приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (995_098) як неядерна держава і укласти з МАГАТЕ* відповідну угоду про гарантії.

Верховна Рада України

м. Київ, 24 жовтня 1991 року

 N 1697-XII”

«Хотіли справити враження»

“Україна на шляху до незалежності намагалася справити добре враження на ті країни, які б могли створити нам перешкоди у розбудові самостійної держави. Українські політики хотіли продемонструвати, що новопостала країна ні для кого не становитиме жодної загрози, — розповів “ВЗ” історик, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн ЛНУ імені Івана Франка Андрій Козицький. — Логічним наслідком такого курсу стала декларація про без’ядерний статус України. Більшість українців це рішення сприйняли тоді байдуже. Чимало критичних заяв лунало з вуст військових та політиків, проте найчастіше ця критика була демагогічною. Усі говорили про переваги, які надає ядерна зброя, але ніхто реально не озвучував ані політичної, ані економічної ціни долучення до клубу ядерних держав. Ніхто не казав, у який спосіб усунути із ядерних об’єктів російських військових, котрі у той час їх контролювали, і, найголовніше, як зламати коди запуску ракет, тобто встановити реальний контроль над «ядерною кнопкою». Навряд чи хтось прораховував можливу міжнародну реакцію на гіпотетичну спробу українців стати справжньою ядерною державою.

У середині 1990-х років наша країна перебувала в катастрофічному економічному становищі. На український уряд та президента постійно тиснули США, котрі побоювалися, що з корумпованої та політично нестабільної України ядерна зброя може потрапити у руки потенційних противників західних демократій. Узамін за повну відмову від ядерної зброї Україні банально запропонували гроші. Принаймні на короткий час наша країна стала третім у світі за обсягами рецепієнтом фінансової допомоги США.

Тактичну ядерну зброю вивезли з України до Росії вже в першій половині 1992 року, коли ще не було підписано жодних договорів. Тактичні ядерні заряди невеликої потужності, які не займають багато місця і які порівняно легко можна заховати й транспортувати, викликали особливу увагу з боку американців, оскільки саме така зброя могла у першу чергу зацікавити терористів. Москва зуміла переконати Вашингтон, що тактичні ядерні заряди на російській території будуть у більшій безпеці”.

16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї - як неядерна держава. Тим самим керівництво нашої країни взяло на себе зобов’язання позбутися усієї решти ядерної зброї, яка ще зберігалася в Україні.

«Будапештський меморандум — моральна декларація»

У грудні 1994 року Україна, США, Велика Британія та Росія підписали Будапештський меморандум. “Це договір про гарантії безпеки Україні як державі, що відмовляється від ядерної зброї, — продовжив розмову Андрій Козицький. — Українські дипломати спрацювали тоді не дуже вдало. Вони мали б наполягати на тому, щоб умови Меморандуму були більш чіткими у тих питаннях, які стосуються допомоги Україні у випадку нападу на нашу країну”.

За словами пана Андрія, весь Будапештський меморандум “розмитий”. Там немає жодного слова про те, що Україні буде надана якась допомога у випадку агресії проти неї. Йдеться лише про консультації... «Будапештський меморандум можна вважати такою собі моральною декларацією, що з Україною почали дружити найпотужніші держави світу, які водночас заявили, що нас не кривдитимуть. Однак навіть і ці обіцянки були обумовлені в такий спосіб, що нівелював їх значення», - пояснив пан Козицький.

«Україна могла стати заручником Росії»

“Є ще одна важлива справа, пов’язана із ядерним статусом, на яку чомусь зазвичай не звертають уваги, - веде далі пан Козицький. - Договір про нерозповсюдження ядерної зброї передбачає механізми забезпечення країни твелами — паливом для ядерних електростанцій, у тому випадку, якщо держава володіє ядерною енергетикою. Так само договір передбачає режим вивезення із країни відходів роботи ядерних реакторів. Якби Україна не підписала договору про нерозповсюдження ядерної зброї, наша країна мала б клопоти зі своїми АЕС. Довелося б зупиняти ядерні електростанції, а ми пам’ятаємо, що й без цього країна страждала від віялових відключень електроенергії. Левову частку твелів Україна й тепер отримує із Росії, туди ж вивозять ядерні відходи. А на той час Україна була у заручниках в Російської Федерації, яка, припинивши постачати ядерне паливо, могла у якийсь момент просто зупинити українські ядерні станції. Україна має свої уранові родовища, збагачувальні фабрики, але ланцюжок від видобутку урану до створення твелів є надто довгим і дорогим. Нині Україна намагається диверсифікувати джерела отримання ядерного палива, розвиваючи співпрацю із міжнародною компанією «Вестінгауз».

Багато хто каже, що з ядерною зброєю нас би шанували набагато більше. У мене це викликає сумніви. Бідну країну із ядерною зброєю навряд чи поважатимуть більше за просто бідну. Можливо, будуть побоюватися, але точно не поважатимуть. Маємо приклад Пакистану, який у травні 1998 року успішно випробував власну ядерну зброю. Це не особливо покращило імідж цієї азійської держави на міжнародній арені. Для більшості людей Пакистан продовжує асоціюватися із неймовірними соціальними проблемами, а не з високими технологіями. Сьогодні не сила зброї, а індекс економічного розвитку, рівень життя людей, їхньої освіченості та особистої культури визначає ставлення до держави.

Нині часто звучать нарікання на держави, які підписали Будапештський меморандум. Та претензії мають бути насамперед до українських політиків та дипломатів, котрі були учасниками його підготовки. Меморандум українська сторона підписала вже після того, як поставила свій підпис під зобов’язанням віддати ядерну зброю. З іншого боку, політика - це завжди баланс сил, а слабка та бідна країна не особливо має чим переважити ситуацію на свою користь. Для успішної міжнародної політики країна повинна постійно примножувати свою силу та вагу на міжнародній арені, а цього нам у середині 1990-х катастрофічно бракувало”.

Думки з приводу

Леонід КРАВЧУК,президент України у 1991-1994 роках

А як би ми утримували ядерну зброю? У 1997 році припинявся термін життя боєголовок. За законами фізики, потрібно було боєголовки замінити. 165 ядерних ракет. Кожна ракета мала не одну боєголовку. Ми боєголовок не виготовляли — всі вони були вироблені в Росії, під Нижнім Новгородом. І от якби не здали ці боєголовки — і вже б у 1997 році в нас їх ніхто б не прийняв. Вони стали б небезпечними... Тому всі корені питання не в тому, що ми були такі недолугі, що просто віддали ядерну зброю. Ми не могли нею управляти.

Юрій КОСТЕНКО, народний депутат України I-IV і VI скликань

У лютому 1992 року, перебуваючи у США, я зустрічався із посадовцями, які опікувалися питаннями оборони та нацбезпеки, чиновниками Держдепартаменту, сенаторами та конгресменами. У США усі, як «Отче наш», повторювали три тези. Перша — вам ядерна зброя не потрібна, а потрібна економіка та демократичні реформи. Друга — ви маєте якнайшвидше позбутися усіх ядерних боєголовок. Третя — США допоможуть нашому роззброєнню фінансово. План дій, що робити з радянською ядерною спадщиною в разі розпаду СРСР, був готовий як у Вашингтоні, так і в Москві. У цій ситуації сподіватися на «друзів» було наївно — але типово для нового українського політикуму на початку 90-х. Друзів не було. Ми були самі у великій грі, в якій дві наддержави мали спільний інтерес — роззброїти Україну. Чи були шанси боротися?