«Ворогів народу» «знайшли» серед героїв

Правда про загибель партизанського комісара Семена Руднєва


 

Часто пам’ять відкидає мене в бойові місяці 1942-1943 років минулого століття, в гарячі події, що вирували на наших очах у Ворошиловградській області. В окупованих німцями містах наші матері найбільше боялися місцевих поліцаїв: вони відбирали продукти, в основному курячі яйця, ганялися за курми, поки не впіймають. На вулицях постійно чулися їхні п’яні гучні агресивні “спілкування” російською з великим арсеналом добірних матюків. Були й мовчазні грабіжники, які намагалися “не помічати” довоєнних знайомих та колишніх друзів, а якщо випадково доводилося зустрітися, першими начебто віталися ледь помітним кивком голови, опускаючи очі. Але таких було небагато. Досі на згадці сім’я Жукових, в якій з п’яти дорослих синів четверо були поліцаями. Живим, незаплямованим у сім’ї залишився один син — офіцер Червоної Армії, старший лейтенант, який після закінчення війни з Німеччини приїхав додому...

Автор цих рядків, тоді восьмирічний, запитав матір: “Чому в поліцаях у німців самі росіяни?”. Мати сказала: “Мовчи. Такого більше ніколи і нікому не говори...”. Потім додала: “Українці в партизанах — про це теж мовчи...”.

Тоді я й дізнався, хто такі партизани. Цих, як тоді називали, народних месників, уявляв собі чоловіками поважного віку і обов’язково з бородою. Наприкінці війни випускали платівки під патефон чи грамофон з піснею “Партизанська борода”, яку виконував Леонід Утьосов. Ось її приспів (пишу по пам’яті):

“Парень я младой,

А хожу-то с бородой.

Я не беспокоюся,

Пусть растет до пояса.

Вот прогоним фрица

Будем стричься, будем бриться.

Стричься-бриться, наряжаться,

С милкой целоваться...”

У перші повоєнні роки по радіо з Києва українською мовою розповідали про партизанські з’єднання, що постійно “докучали” гітлерівцям. Про дії партизанів були видані книжки. Настільною для мене стала книжка автора Петра Вершигори (з бородою при генеральському мундирі) “Люди з чистим сумлінням”. Видавалася російською мовою - “Люди с чистой совестью”. В ній з пафосом розповідається про партизанську славу, яка тоді “гриміла на весь світ. Партизанським ватажкам Сидору Ковпаку, Семену Руднєву, Петрові Вершигорі у травні 1943-го їхній цивільній одяг Москва змінила на військові мундири зі званням генерал-майорів. Ми читали і захоплювалися партизанською романтикою, наче ті генеральські мундири були на наших підліткових плечах...

З часом ми стали дорослими. Партизанська тематика поступово відійшла у минуле....

В період горбачовської перебудови у квітні 1990 року колишній партизан з’єднання С. Ковпака Герой Радянського Союзу Петро Брайко в газеті “Правда” детально розповів без “ура-патріотизму” всю правду у подробицях про партизанські рейди і взагалі про всю партизанську “кухню” і, головне, - як був убитий партизанський комісар Семен Руднєв. Нагадав, що влітку 1943-го С. Ковпак і С. Руднєв повели партизан у шостий за рахунком рейд, найдальший і найважчий — в Карпати. П. Брайко пояснив, що найважчим він став тому, що за планом повинні були вийти п’ятнадцять партизанських з’єднань, а пішло “тільки наше”. Воно й прийняло на себе весь удар німців. Прикриваючи з невеликою групою прорив з’єднання, С. Руднєв за першою версією начебто вчинив самогубство. Потім багато років в ЗМІ говорили й писали, що Руднєв загинув за “не до кінця з’ясованих обставин”. Далі Брайко у “Правде” написав: “Про обставини загибелі Руднєва я вперше дізнався від П. Вершигори, який після виходу з Карпат водив нас ще у два рейди: в Польщу і тилами групи гітлерівських армій “центр”... Розповів мені Петро Петрович (Вершигора), що Руднєва вбила його радистка Туркіна під час виходу з Карпат...”. Брайко додав, що про це знали Сидір Ковпак та секретар ЦК КП(б)У Дем’ян Коротченко. Але їм начебто веліли мовчати...

До “мовчунів” приєднався також Петро Вершигора - після зізнання своєї радистки у вбивстві Руднєва. Не міг не знати про зловмисне вбивство й начальник українського штабу партизанського керівництва генерал-майор Тимофій Строкач. Вся верхівка партизанських з’єднань мовчала. Довгі роки замовчував і Петро Брайко - аж поки сама Анюта Туркіна “ненароком” дізналася, що до друку готується його книжка про комісара Руднєва. Вона прислала до П. Брайка свого “посла” - колишню радянську радистку штабу Брянського фронту Марію Бакуменко, яка заявила: “Аня Туркіна сказала, що ви збираєтесь видати книжку про Руднєва. Тож будьте з цією справою обережні: він ворог народу. Аня сама мені сказала, що отримала завдання прибрати Руднєва й виконала його”. Розмова ця відбувалася 1974 року. “Відповідальний товариш з Держкомітету по друку” дав розпорядження редактору видавництва змусити автора книжки П. Брайка викреслити з рукопису все про арешт і реабілітацію С. Руднєва. Цим “відповідальним”, як

П. Брайко дізнався пізніше, був... чоловік Анни Туркіної. А ще редактор додатково самовільно викреслив з рукопису чимало позитивного в діях С. Руднєва.

За що вбили С. Руднєва, П. Вершигора розповів Брайку таке:

“С. Руднєву не могли пробачити того, що він своїм бойовим життям показав: обвинувачення на його адресу в 1938 році були безпідставними, він виріс у високу військову фігуру. Особливим цинізмом злочину через завербовану Анюту всередині з’єднання було те, що кулі в голову (не одна) наздогнали Руднєва в глибокому тилу ворога під час виконання бойових завдань... Тому спочатку була запущена версія смерті С. Руднєва як самогубство...”. Ще ні один самогубця не стріляв у свою голову двічі...

У 1946 році уряд України відправив експедицію в Карпати - після ексгумації останків С. Руднєва версія самогубства не знайшла підтвердження й була запущена інша: “загинув у бою “. Зараз так ми читаємо у військовому енциклопедичному словнику видання 1983-го року... З самого Героя Радянського Союзу Петра Брайка в 1948 році слідчий Рюмін вісім місяців вибивав “компромат” на, за його твердженням, “ворогів народу” - командирів партизанської війни генералів Петра Вершигору, Сидора Ковпака та Тимо­фія Строкача... Не домігшись від Петра Брайка брехливих показань, Рюмін відправив партизанського героя в “архіпелаг Гулаг”, з якого П. Брайко вирвався лише 1953-го, після смерті Сталіна... Того ж 1953 року слідчого Рюміна розстріляли за упереджене слідство проти лікарів, яких на увесь світ називали “вбивцями”. Після усунення Рюміна всіх засуджених лікарів у новому процесі виправдали...