Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Перед усією школою ксьондз мав тричі запитати у мене: «Чи беньдзєш польков?»

Ніна Очкусь згадує про українсько-польські відносини у селі Дунаєві на Львівщині

Ніна Очкусь (з дому Найда) одна з найстарших вихідців із села Дунаєва, що мало колись статус міста. Попри свій поважний вік (1929 року народження), має чудову пам’ять. Батько Ніни Степанівни був українцем, мама — полькою. Хоча поляки у Галичині були панівною нацією, на рівні міжлюдських стосунків між українцями і поляками були цілком нормальні відносини. Про це свідчить значна кількість міжнаціональних шлюбів. У довоєнний час в Галичині була традиція:  якщо народжувався хлопчик, його хрестили у церкві, і він, відповідно, був українцем, якщо дівчинка, то її хрестили у костелі і записували полькою.

- Ще до народження дітей тато казав мамі: “Стефо, якщо у нас народиться хлопчик, будемо хрестити у церкві, а якщо дівчинка — у костелі...”, — пригадує пані Ніна. Мама йому відповіла: “Дівчинка теж буде у церкві хрещена. Я між дітьми різниці і ворожнечі робити не буду. Діти повинні мати одного батька, одну маму, одну віру, одну церкву, одну націо­нальність...”. Я хрещена у церкві. Але мама намагалася брати мене на Службу Божу до костела. Я сідала на дорозі — не піду до костела. Змушені були вести мене до церкви...

У 1939 році я ходила до третього класу. У цей час польська влада знову вирішила збільшити кількість польського населення у Галичині. Замало було їм поляків... Шукали мам, які мали метрики у костелі, а діти ходили до церкви. Почали «обробляти» мою маму. А вона: “Ніколи у світі! Дитина має бути там, де я її охрестила!”. Маму тягали навіть до суду. Питали родину, чи тато не силував маму щодо хрещення мого у церкві... У селі було троє польських священиків — Краска, Допард і ще один — ніби старший над ними. Тато пішов до Допарда, який жив у тому будинку, де тато мав склеп. “Якесь непорозуміння з моєю донькою, — каже, — прошу не чіпати моєї дитини...”. Допард простягнув татові руку: “Даю пану слово гонору — допоки єстем в Дунайові, паньськєго дзєцка нє рушаць...”.

На засланні неповнолітня Ніна Найда працювала на підземних роботах у шахті.
На засланні неповнолітня Ніна Найда працювала на підземних роботах у шахті.

- Українці і поляки у Дунаєві вчилися в одній школі — польській...

- Так, ми вчилися разом в одних класах — українці і поляки. Поляки, до речі, теж вивчали українську мову. Тільки релігія була окремо у священика УГКЦ і римо-католицького ксьондза. Одного разу мене затримав польський священик, той Допард, який давав “слово гонору” батькові: “Дзєцко, твоя матка полька і ти мусіш биць польков...”. Моя відповідь була такою: “Я не полька — я українка. Як ми погоріли, то поляки нам їсти не дали...”. Коли я то розповіла мамі, вона схопила якусь цеглу: “Біжу до Допарда, розіб’ю йому голову”! Але маму перестрів співвласник магазину — такий Попадюк. Сказав, що Допарда немає вдома і якось заспокоїв маму. Мама вирішила, щоб я не ходила до школи у ті дні, коли є релігія. Одного разу мене затримав директор школи Кравс. Учні були навчені коліна пригинати, голову схиляти — цілую рончки. Я мала довгі коси. Кравс схопив мене і підняв, як кошеня... Прибігла у сльозах додому, розповіла це батькам. Мама каже: “Тепер цілком не підеш до школи”. А тато пообіцяв, що повезе мене до Львова, і я буду вчитися у “Рідній школі”...

- Чи здійснив батько свій намір?

- Не встиг, бо прийшли “перші совіти”. Я не йду до школи, а директор скликає сесію вчителів, щоб визначити долю дів­чинки, яка не ходить до школи. За тим сценарієм усіх учнів мали вивести на подвір’я. Я перед усіма мала відповісти на запитання ксьондза: “Чи беньдзєш польков?”. Це питання мали повторити три рази. А учні мали свистати і плювати на мене...

Серед ночі приходив до нас сторож Музичка з викликом мене до школи. На третій раз приніс таку картку: “Найда Ніна-Хелена (моє друге ім’я Олена) позбавьона прав учнівських од дзісєй і назавше...”.

1 вересня 1939 року вибухла Друга світова війна, Німеччина напала на Польщу. У центрі села зібралася дунаївська інтелігенція. Радіо тоді не було так поширене. Але якісь чутки доходили. До тата підійшов той Кравс, який шарпав мене за коси. Привітався, але тато йому руки не подав... Після приходу Червоної армії директором школи став Придаткевич, украї­нець.

- Які стосунки були між польськими, українськими, єврейськими дітьми?

- Не було ворожнечі, разом бавилися. Інколи молодь на танцях могла посперечатися — для танцю треба братися за руки і робити кіш (коло) чи на польський манер кулко... У нашому селі не було міжнаціональної заварухи. Так звану пацифікацію не можу пам’ятати, бо мені був тоді лише один рік. Але зі слів батьків знаю, що коли до Дунаєва прибув загін уланів і поліції, ксьондз Пралад переконав каральний загін покинути село.

-  Ім’я Ніна не характерне для Галичини. Звідки воно у вас?

- Мій батько був вояком Української галицької армії. Після поразки ЗУНРу ця армія воювала у Великій Україні. Там тато познайомився з дівчиною, яку звали Ніна. Вона загинула. Тато спитав маму, чи не проти вона, щоб доньку назвати Ніною? Мама не заперечувала...

Схожі новини