Малишко ганьбив Сосюру за «ворожість» вірша «Любіть Україну»...

У рядянські часи, пам’ятаю, українські патріоти не лише любили Україну, а й доносили українське слово до пересічних громадян, незважаючи на підсилення із року в рік русифікації України компартійними діячами на державному рівні. Тоді проповідували “общность советских людей” у багатонаціональному СРСР. “Рука Москви” настигала (і не раз) провідників українського слова критикою в центральному партійному органі “Правда”. Безпосередньо в Україні московську критику підхоплювали молоді українські письменники й активно “допомагали” цькувати в центральній компартійній українській пресі видатних майстрів слова. Один з таких молодиків, Андрій Малишко, “відзначився” в 1951-му році - вдарив критиканством по суті всієї творчості Володимира Сосюри...

У “Літературній Україні”

повідомили, що в Києві вже 2015 року постане бронзовий пам’ятник українському радянському поетові Андрієві Малишку. Ініціатором спорудження пам’ятника є поет Дмитро Павличко, який пояснив, що “пам’ятник Малишку зводимо не в Обухові (на батьківщині поета), а в Києві, бо Малишко — поет всеукраїнського значення, його пісні співала і співає вся Україна”. З “Піснею про рушник” можна погодитися, вона давно вкоренилася у нашій культурі. Але однієї суто української пісні для встановлення пам’ятника замало...

Читаємо далі. Олександр Божко: “Про Малишка можна і треба багато говорити і як про особистітсь, і як про класика української літератури, творчість якого, зокрема пісні, у постсталінський період повернула людям рідну українську мову...”. Якби “повернула” всім людям, то сьогодні не було б війни на території українського Донбасу. Перебільшення б’є через край. Що стосується “особистості” Малишка, то автор цих рядків ставиться до неї негативно - є за що. Микола Сулима: “Своїм словом Малишко одягнув Україну у вишиванки, і це його слово зробить нас непереможними і зараз...”. Набір слів чи просто каламбур. Вишиванки носили й на Донбасі у 50-60-х роках минулого століття - ще до виходу в світ пісень Малишка. А результат зараз бачимо протилежний...

Погляд на Малишка не може бути таким однобоким. 1951 рік. У газеті “Правда” від 2 липня надрукували велику за обсягом редакційну статтю, в якій нещадно критикували патріотичний вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну”. Тоді серед українських письменників ніхто інший, як Малишко, через тиждень (10 липня 1951 року) в газеті “Радянська Україна” виступив зі статтею “За ідейну чистоту літератури проти націоналістичних рецидивів”. 

Цитую Малишка: “Стаття “Правды“ змушує нас глибше придивитися до творчості В. Сосюри... Треба сказати, що прояви націоналістичної ідеології, національної обмеженості не є випадковими і поодинокими в його творчості. Відомо, що шлях В. Сосюри в період громадянської війни був, м’яко кажучи, плутаним, певний час В. Сосюра був у ворожому таборі... у нього немало віршів, які викривлено зображують радянську дійсність... Це про період, коли петлюрівці на Донбасі мали свій вплив на населення і зовсім юний В. Сосюра був мобілізований до петлюрівської армії. Такий шлях тоді був не лише у В. Сосюри...

Далі Малишко накатав: “Коли партія розгорнула соціалістичний наступ проти куркулів, буржуазних націоналістів, В. Сосюра знову виявив ідеологічні хитання... не зрозумів ролі ленінсько-сталінської дружби народів і виступив з рядом занепадницьких безідейних віршів, а то і прямо ворожих, як-от вірш “Любіть Україну”. Хто забуває про дружбу народів чи обходить її мовчанкою у своїй творчості, той робить величезний злочин проти справи будівництва комунізму”. І це ще не всі кляузні звинувачення але, думаю, досить цитувати тенденційного на той час Малишка. Хай письменники нових поколінь самі “переварять” ту замовлену з ЦК КП(б)У статтю Малишка й оцінять з точки зору нашого часу.

Впевнений, сучасні українські письменники про пасквіль Малишка не знають - хай покопаються в архіві газети “Радянська Україна”. Дивним є ще й те, що Андрій Малишко в роки Другої світової війни разом з Сосюрою та Головком були військовими кореспондентами газети Воронезького фронту, один з одним спілкувалися майже щодня. Але через шість років після війни Малишко своє письменницьке перо встромив Володимиру Сосюрі, як ніж, в саме серце... Проміняв порядність на критиканство Володимира Сосюри...

Малишкові і без пам’ятника дали забагато почестей: у Києві є вулиця, яка носить ім’я Андрія Малишка. Кілька років тому в Україні відмітили сторіччя від дня народження Андрія Малишка — в Києві відкрили йому пам’ятну стелу. Хіба цього замало?..

Сосюрі пам’ятника в Києві немає (тільки на Донбасі — в Лисичанську), а його кривд­нику — Малишкові — буде (можливо, вже є). Все - навпаки. Важко стримувати емоції, коли безпринципність поглинає принциповість. Почуваєшся пригніченим, бо без таких “малишків” ми в незалежній Україні і зараз жити не можемо. Та й як вписуватиметься пам’ятник Малишкові в Києві відповідно до закону України про декомунізацію пам’ятників...