Кіннота йшла на німецькі танки і гармати

Якою ціною давалися Червоній армії перемоги і поразки

Напередодні завершення німецько-радянської війни колишні фронтовики, історики та й пересічні люди знову і знову роздумують над тим, якою ціною здобув Радянський Союз перемогу над лютим ворогом? Виринають з пам’яті слова популярної пісні “А нам нужна одна победа, одна на всех, мы за ценой не постоим...”. Тією ціною були мільйони жертв. Без жертв на війні не обійтися. Та не завжди вони були виправдані і конче необхідні.

1941 року радянські воєначальники так і не зрозуміли, що епоха кавалерійських атак давно минула. Чого вартувала перемога під Москвою в тому ж 1941-му? Під Москву стягували війська звідусіль: із Забайкалля, Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії тощо. 58-му танкову дивізію перекинули з Далекого Сходу в розпорядження 16-ї армії під командуванням Костянтина Рокосовського. Дивізія прибувала поступово — 30-ма ешелонами, на розвантаження потрібно було не менше тижня. Ніхто з 16-ї армії чи представників Ставки танкістів не зустрів. Мало того, не встигли зняти танки з платформ, як отримали наказ Рокосовського наступати завтра зранку. Та ще, як виявилося, через болото (комдиву не дали часу на розвідку противника і місцевості). Результат “наступу” шокуючий: із 5612-ти загинув 1731 червоноармієць, знищено 157 танків із 198-ми. Мети наступу досягнуто не було... Командир дивізії генерал-майор Котляров застрелився.

Важко було уявити лавину кінноти, що наступала на гітлерівців, перевага яких у людях і в артилерії була більшою утричі, в танках — у десять разів. Про цю бойню стало відомо зі звітних документів 4-ї танкової групи німців (Рокосовський у своїх мемуарах про це не згадує). Німці педантично записували хід кавалерійських атак і були здивовані тим, що радянське командування кидає у прорив кінноту проти танків і артилерії. Ось уривок запису: “Перші снаряди розірвалися в гущі атакуючих... В повітря злітали розірвані на шматки люди і коні. Вцілілих вершників добивали вогнем кулеметів...”. В тому бою загинули 75 відсотків особового складу 17-ї кавдивізії і майже вся 44-та кавдивізія, яка буквально за день до цієї бойні прибула з Ташкента...

В 16-ту армію­ прибула комісія, роз­слідувала причини жахливих жертв. Вона винесла Рокосовському виправдальний вердикт. Георгій Жуков у доповіді Сталіну жодним словом не зачепив Рокосовського — по суті, він командарма врятував... А ще важко зрозуміти, як можна було додуматися у люті морози посилати у бій командирів і комісарів у кожухах, а солдатів у шинелях — тож перші німецькі кулі спочатку вбивали командний склад, і частини та підрозділи ставали практично некерованими. Бійці із Середньої Азії — узбеки, тад­жики, киргизи — холодної зими не витримували, серед них було найбільше обморожених...

Перенесемося у 1942-1944 роки і порівняємо людські втрати у коман­дую­чих фронтами. Автор цих рядків цифри запозичив у письменника-фронтовика Володимира Карпова.

Сталінградська операція. На Південно-Західному фронті (командувач Микола Ватутін) із загальної кількості 398100 чоловік вбито 64649, поранені і хворі — 148043, всього втрачено 212698, тобто більш як половина.

На Донському фронті (командувач Рокосовський) із 307500 чоловік вбито 46365, поранено 123500, всього втрачено 169925 — понад половину. На Салінградському фронті (командувач Андрій Єрьоменко) було 429200 осіб, вбито 43552, поранено 58078, всього втрачено 101630, тобто 25%.

Всього в ході Сталінградського наступу зі 1143500 осіб вбито 154885, поранених і хворих — 330892, загальні втрати — 485777, тобто майже половина всіх учасників битви. Цифри ці не враховують втрат в оборонних боях. Цими силами оточили 6-ту армію Паулюса та інші частини (330000 осіб), після завершення операції з оточення в полон взяли лише 95000 солдатів і офіцерів...

Під час звільнення Правобережної України у складі 2-го Українського фронту (командувач Іван Конєв) було 463500 осіб (35 дивізій), вбито 77400, поранені/хворі — 226217, всього втрачено 303617, тобто 70% особового складу.

Серед воєначальників високого рангу були й такі, що своє військо намагалися врятувати в безнадійних ситуаціях. Йдеться про маршала Григорія Кулика, уродженця хутора Куликівки, що на Полтавщині. Будучи представником Ставки, Кулик в листопаді 1941-го організував евакуацію особового складу і важкої зброї з-під Керчі на Таманський півострів. Кулик пояснив Сталіну, що “піхоти мало — вся вона з тиловиків... частини перемішані і погано керовані... резервів немає... ловлять людей у місті, садять в оборону, а вони через 2-3 години втікають...”. На Таманському півострові Кулик намагався привести військо до боєздатного порядку, за що поплатився життям, — Сталін “самоуправства” не пробачав. Кулика звинуватили у самостійній здачі Керчі німцям. Після вивчення матеріалів справи і оперативних документів про бойові дії на Керченському півост­рові Генштаб дійшов виснов­ку, що “командування військами Керченського напрямку, а також колишній маршал Радянського Союзу Кулик з ослабленими силами і засобами утримати місто Керч та змінити хід бойових дій не могли...”. Таку неупереджену оцінку дали лише 1956 року...

Після інциденту з Куликом деякі представники Ставки у військах почали перестраховуватися, побоюючись за свою долю. Так, маршал Клим Ворошилов, будучи представником ставки при Окремій приморській армії, що діяла на Керченському напрямку (тепер уже в 1944 році), мав сумніви в реальності успішного виконання операції силами, спланованими 4-им Українським фронтом (до його складу входила Окрема приморська армія) і затвердженими Ставкою. Така позиція престарілого маршала спровокувала невпевненість у командую­чого 4-им Українським фронтом маршала Федора Толбухіна і його начальника штабу генерала Сергія Бірюкова, які почали сумніватися в реальності успіху запланованої операції. Втрутився начальник Генштабу маршал Олександр Василевський і заявив, що зателефонує Сталіну з проханням «...не змінювати затвердженого плану операції і термінів її проведення та доручити йому (Василевському. —

А. Ф.) безпосереднє її проведення і командування військами 4-го Українського фронту»... До зміни командування фронтом не дійшло, але Ворошилов залишився при своїх сумнівах — перестрахувався на випадок неуспіху. Позиція Ворошилова бойовими діями не підтвердилась: операція з визволення Криму, як відомо, була проведена успішно...