«Наче з пекла потрапили до раю»

Спогади колишнього в’язня німецьких концтаборів


70 років тому, 11 квітня 1945 року, американські війська увійшли на територію одного із найбільших німецьких “таборів смерті” — Бухенвальда. Відтепер цю дату вшановують як Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Згідно з історичними даними, на території нацистського рейху функціонували тисячі (!) “таборів смерті”. У роки Другої світової війни у них перебувало близько 18 мільйонів осіб, п’ять мільйонів з яких — громадяни СРСР... Відомому українському письменнику Миколі Петренку (на фото) вдалося пережити табірне пекло.

—Мав 17 років, коли мене наприкінці жовт­ня 1942 року з Полтавщини (Микола Петренко родом із міста Лохвиці Полтавської області. — Авт.) перевезли у Янівський концтабір — начебто за те, що писав підпільні вір­ші. Табір тоді був перехідним пунктом, через який проходили ті, кого згодом мали переправити до Німеччини. Змушували нас рити канави, копати газони. Таке собі трудове виховання для знущання.

Через два тижні я опинився у Бухенвальді. Довго там не пробув, бо після розподілу опинився у “легшому” таборі при військовому заводі Штокбах. Вставали о шостій ранку усі, крім тих, хто працював у нічну зміну (було три робочі зміни), і йшли на роботу голодними, бо сніданку не було. Давали лише рідкий чай або каву. О другій годині був обід — суп, хліб і двадцять грамів маргарину. На вечерю давали суп. Згодом почали вечеряти через день... Почувалися вічно голодними та втомленими.

Пробувши у таборі місяць, разом із ще двома людьми вирішив втікати. Через три дні нас упіймали і переправили до Бухенвальда. Згодом відправили до Штокбаха. Працював з дротами для радіоапаратури у гарячому цеху. Температура була близько 40 градусів. Був підручним в одного німця — колишнього комуніста. Коли Гітлер тільки прийшов до влади, той німець жив у Швейцарії. Однак керівництво нацистської партії знайшло його і поставило ультиматум — якщо не зречеться власних поглядів, членів його родини (жили у Німеччині) покарають. Німець зрікся своїх комуністичних ідей, повернувся на батьківщину, почав працювати на військовому заводі... Щодня приносив мені на роботу декілька картоплин або шматок хліба.

А ще була німкеня (Габі Штраус), яка постійно ходила у траурі, бо сини її загинули на східному фронті (написав про неї вірш “Жінка у чорному”). Щодня комусь із табірних в’язнів ця жінка приносила їстівні передачі. Німецькі журналісти розшукали її і запросили мене в Хенштедт (там вона жила), щоб відвідав героїню власного вір­ша. Спочатку не хотів цього робити (ворожа ж земля), однак потім все-таки поїхав.

11 квітня 1945 року був дуже гарний день — сонячний, теп­лий. Кудись зникло наше табірне начальство. А потім побачили, що до нас їдуть три танки (як згодом з’ясувалося, американські). Ми наче із пекла потрапили до раю. Почалися зустрічі, братання, пошуки земляків...

У той час познайомився з полячкою Людою. Вона до табору жила у Краковці. Працювала на табірній кухні. Їй ще шістнадцяти не минуло. Ми з нею заприязнилися, та супроти нас стала польська родина. У таборі було два сімейні бараки, один з них — польський. Прийшла до мене їхня делегація зі словами: “Не баламуть дівчині голову, у вас нічого не може вийти”. Запитав: “Чому?”. Дівчина неповнолітня, Сталін ваш не дозволить, та й дороги у вас різні”, — пояснили мені. Я тоді ще не знав, що Сталін заборонив радянським громадянам одружуватися з іноземцями. А що дороги різні — то Міжнародний і Червоний Хрест так вирішив: французів і данців після визволення відправили додому, а польська табірна громада отримала запрошення на реабілітацію у німецький гірський санаторій.

А у 2000-х роках отримав лист від Люди. “Дорогий Колю! Щасливий випадок допоміг мені знайти твою адресу. Минуло вже шістдесят років, шістдесят три... Чи пам’ятаєш ти дівчинку, яка працювала на табірній кухні, Люду? Сьогодні у неї є вже діти, внуки та правнуки... Мене разом із родиною американці вивезли на два місяці на відпочинок у гори. Потім ми повернулися у Польщу на возз’єднані землі. Надсилаю тобі частину ксерокопій твоїх віршів. Я бережу їх і часто читаю. Тоді повертаються спогади — хороші і погані. Із цього складається життя... Людмила Зелінська-Хоїнська”.

Після визволення потрапив до фільтраційного табору у Львові (на місці Янівського концтабору). Там перебували десятки тисяч колишніх в’язнів нацистських концентраційних таборів. Офіцери КДБ допитували нас: “Чому зрадив Батьківщину?”, “Чому не вчинив диверсії на виробництві?”, “Чому не покінчив життя самогубством?”... Відправили мене на Донбас, на шахти. Робота була каторжною, та хоч харчування терпиме — триразове в їдальні та ще пайка хліба. Провів на Донбасі два роки, аж поки не захворів, і мене відправили на Камчатку рубати ліс і ловити рибу.

У 1951 році повернувся до Львова і пішов у десятий клас школи. Вступив у Поліграфічний інститут. Через рік наш редакторський курс перевели у Львівський університет імені Івана Франка на тодішнє відділення журналістики при філологічному факультеті. Коли навчався на другому курсі, вийшли друком кілька моїх віршів та фейлетонів. Згодом мене запросили на роботу у газету “Ленінська молодь”...