Любити диктатора

Дослідники стверджують, що племінниця Гітлера Ангеліка ділила з ним ложе, а згодом... покінчила життя самогубством. А красуня Єва Браун довгий час вважалася лише однією з його секретарок, у той час, як молода жінка мріяла, щоб увесь світ дізнався про їхню любов... Самогубством завершилося життя дружини Сталіна Надії Аллілуєвої... Жінку, яка більше за життя любила батька італійського фашизму і разом із ним пішла на розстріл, звали Клара Петаччі, вона була молодша за Муссоліні майже на 30 років... Одна із численних дружин югославського “м’якого диктатора” Тіто — Йованка 25 років провела під домашнім арештом.

Красуня Йованка

“Йованка була дружиною президента Тіто, а попередні жінки — дружинами маловідомого комуністичного діяча Тіто, — розповів “ВЗ” сербський історик, журналіст, сценарист, автор книг про колишню Югославію і нинішню Сербію Михайло Рамач. — Більшість громадян Югославії навіть не знала про них”.

...Майора Йованку у 1946 році призначили господаркою резиденції президента Тіто. Вона була сербка з Хорватії. Партизанкою стала у 17 років. У час війни отримала поранення й два ордени. У резиденції керувала командою кухарів та прибиральниць. Дружиною глави держави офіційно стала у 1952 році. Їй було 28, йому 60 років. Коли у Югославії хотіли сказати комплімент жінкам, то говорили: “Красива, неначе Йованка”.

Дружина президента не була учасницею політичного життя. З Тіто її бачили, коли він їздив по країні та під час закордонних візитів. Всі знали, що Тіто не дозволяє жінці та синам втручатися у політичні й громадські справи. Автори спогадів про ті давні роки (період з 1952 до середини 1970-их) сходяться у тому, що Йованка дбала про здоров’я чоловіка та домашній порядок. Інше її не цікавило.

“Йованка щезла з телевізійних екранів у 1977 році, — продовжив розмову Михайло Рамач. — Були різні чутки. Скажімо, що Тіто (85-річний!) має коханку, що Йованка планувала переворот з групою генералів, що конфліктувала зі Службою безпеки, що передавала секретні документи чи то росіянам, чи то американцям... Більш правдоподібною виглядає версія, що вона прагнула вберегти Тіто від щоденних хвилювань, коли йому вже було понад 80 років. А найближчі співробітники Тіто не хотіли чути про його відставку й пенсію. Останні три роки вони жили в окремих будинках, але шлюб формально існував.

Востаннє бачили Йованку на похороні Йосипа Броз Тіто, у травні 1980 року. Тоді розпочалася її справжня драма, котра тривала до кінця життя. Керівництво компартії сформувало комісію, котра змусила вдову президента покинути резиденцію з однією валізкою особистих речей. У неї відібрали навіть фотографії, приватні листи, одяг, ордени, сувеніри. Ніхто ніколи не пояснив, чому політична поліція вважала її небезпечною.

Поки Тіто був живим, Йованку поважали. Коли помер, про неї забули. У пресі не було матеріалів про неї. Лише час від часу, на замовлення політичної поліції, були надруковані деякі нісенітниці: що Йованка пише спогади, які стануть політичною бомбою, що вона передала мемуари за кордон, що сховала документи з державними таємницями... Йованка ж жила у скромному будинку, який чомусь називали державною віллою. До неї пускали лише її рідну сестру, деяких родичів та подруг з часів війни. Формально йшлося не про арешт, а про захист. Від кого — не пояснювали.

Ніхто з колишніх політичних діячів — тих, що упродовж років зустрічалися з Йованкою й спілкувалися з Тіто, що безліч разів обідали й вечеряли за їхнім столом, — не заступився за неї. Чи через відсутність моралі, чи через заздрість.

Йованка ніколи не давала інтерв’ю, не залишила спогадів. Кожного року у день смерті Тіто клала квіти на його могилу. Лише у ті моменти її показували по телебаченню — п’ятнадцять секунд, не довше.

Оскільки офіційного арешту Йованки як такого не було, не було й звільнення. Починаючи з 2000 року демократичні уряди час від часу пропонували їй певну допомогу та ремонт напівзруйнованого будинку. Кажуть, вона це відхиляла.

Йованка померла у 2013 році. Після смерті Тіто отримувала лише свою підполковницьку пенсію. Не трактували її як вдову президента. Проти неї не було жодних офіційних звинувачень. Ця жінка нікому не заподіяла лиха. Останні роки часто хворіла, жила без відповідної опіки, навіть без нормального опалення квартири, котру майже не покидала. Після чверть століття щасливого життя з главою держави ще чверть століття була сповнена страху, самоти, тривоги й людської злоби. Похорон її відбувся гідно. Зібралося кількасот ветеранів — її ровесників, прийшли навіть деякі члени уряду. Проводжали Йованку під звуки італійської партизанської пісні “Чао белла, чао”. Поховали її поблизу могили Тіто у Белграді, у так званому Домі квітів, у котрому свого часу була його резиденція (перетворили на родинний склеп)”.

Сталін плакав на похороні дружини

Увесь величезний Радянський Союз понад три десятиліття підкорявся владі однієї людини — тирана Йосифа Сталіна. Та чи підкорилася Сталіну одна найближча, дружина Надія Аллілуєва?

Існує міф, що у 1903 році дівчина впала у річку, а Сталін її врятував. У 1917 році він повернувся в Петроград після заслання. Саме тоді між наркомом і 16-річною Надією почався роман. У 1918 році вони одружилися.

Аллілуєва двічі намагалася піти від Сталіна і... поверталася. Картала себе за слабкодухість. Остання сварка з чоловіком відбулася 7 листопада 1932 року у квартирі Ворошилова. Причина досі залишається загадкою. Аллілуєва у сльозах вибігла з-за столу і разом з дружиною Молотова довго гуляла Кремлем. Скаржилася на своє життя. Потім, за офіційною версією, закрившись у власній кімнаті, вистрелила у серце з пістолета.

Сталін наказав організувати пишну похоронну процесію, яка могла “з гідністю” витримати порівняння з траурними кортежами російських імператриць. Поховання відбулося на старовинному кладовищі Новодівичого монастиря. На могилі поставили пам’ятник з білого мармуру з написом: “Надія Сергіївна Аллілуєва-Сталіна, (1901-1932), член ВКП (б), від Й. В. Сталіна”.

Молотов у своїх мемуарах описував, що Сталін плакав на похороні дружини і докоряв собі, що не зміг уберегти Надію. Свідчать, що Сталін написав матері через два роки після загибелі Надії Аллілуєвої: “Після смерті Наді моє особисте життя важке. Ти питаєш, як я живу. А я не живу, я працюю”.

Гітлер мав єдину «наречену» — Німеччину

Ангеліка (Гелі) Марія Раубаль, дочка зведеної сестри Адольфа Гітлера — Ангели Раубаль-Гітлер. Після смерті батька у сім’ї Раубаль настали злидні. Майбутній фюрер ніколи не допомагав сестрі. Він згадав про своїх родичів лише тоді, коли йому знадобилася прислуга. Господарство почала вести зведена сестра Ангела Раубаль разом з двома доньками. Гітлер став фліртувати з племінницею, яку на честь матері назвали Ангелою. Гітлер називав її Гелі. Зв’язок з Гелі тривав з 1925 року і до самої її смерті. З 1929 року вона жила в апартаментах Гітлера. Племінниця супроводжувала дядька на мітингах, конференціях, у театрах. Улітку 1931 року Гелі Раубаль, втомлена від пліток, заявила, що збирається переїхати до Відня, де хоче брати уроки музики. Фюрер заборонив їй це робити. А вранці 19 вересня 1931 року у мюнхенській квартирі вождя Національно-соціалістичної німецької робітничої партії Адольфа Гітлера виявили труп Гелі Раубаль. Куля пройшла поряд з серцем і пробила легеню. Гітлер запевняв, що він у момент самогубства перебував у Нюрнберзі.

Після смерті Гелі Гітлер перебував у важкій депресії, відмовлявся від їжі і води, перестав розмовляти. У мюнхенській квартирі Гітлера у кімнату Гелі ніхто, крім нього, не мав права зайти. На похороні у Відні він так і не з’явився, бо не здатний був це зробити ні фізично, ні морально... Обставини та мотиви самогубства Гелі Раубаль дізнатися неможливо. Існують версії щодо причин її загибелі. Були записані свідчення отця Бернарда, духовного батька Гелі. Після похорону отець сказав: “Ніколи не повірю в те, що ця дівчинка наклала на себе руки. Я дуже добре знав її...”. Через деякий час після цих слів отець Бернард був випадково застрелений під час полювання.

Ще однією фатальною жінкою у житті нацистського диктатора стала молода красуня Єва Браун. Гітлер був старший за неї на 23 роки. До самого закінчення війни про їхній зв’язок знало тільки вузьке коло наближених фюрера. Усі інші вважали молоду жінку лише секретаркою. Ім’я Єви Браун залишалося невідомим Третьому рейху. Гітлер побоювався, що наявність подруги негативно позначиться на його іміджі “батька нації”, який жертвує всім заради величі німецького народу. “Моя наречена — Німеччина! — з пафосом вигукував він. — Я повінчаний з німецькою нацією! Це моя доля!”

Навіть після того, як Єва оселилася в альпійській резиденції Гітлера (її спальня була поряд з покоями фюрера) і “вела дім” за його відсутності, командуючи численними слугами, вона не виходила, коли господар приймав там офіційних гостей. Зате “відривалася”, коли Гітлер був відсутній, запрошуючи подруг і влаштовуючи застілля з шампанським.

Єва лише зовні була схожа на той ідеал жінки, який прославляла нацистська пропаганда: блондинка з блакитними очима, спортивна, прекрасно каталася на лижах... Однак спосіб життя вела неарійський. Вона курила (потайки, бо Гітлер не виносив жінок, що курять), користувалася косметикою і дорогими парфумами (що під час війни всіляко осуджувалося), замовляла сукні та хутра у Франції, взуття — в Італії, читала книги забороненого у Третьому рейху Оскара Уайльда... Політикою не цікавилася. Коли фюрер після вечері в колі наближених починав свої нескінченні монологи, відверто нудьгувала. А ще мріяла, щоб увесь світ впав до ніг Гітлера та дізнався про їхню любов.

... За однією з версій, історія Адольфа Гітлера та Єви Браун завершилася 30 квітня 1945 року. Обидвоє поклали собі до рота та розкусили капсули з отрутою, що швидко діє. Гітлер при цьому ще й вистрелив собі у голову. Через кілька хвилин після пострілу соратники Гітлера відчинили двері і побачили, що він та Єва мертві.

Відважна Клара

Жінкою, яка щиро віддала серце Муссоліні, була його остання коханка — Клара Петаччі. Клара народилася у багатій і знатній родині лікаря, який керував однією з римських клінік і якийсь час лікував самого Римського Папу Пія XI. У Муссоліні Клара закохалася ще зовсім дівчинкою, але тоді це почуття було платонічним. Дівчинка писала Муссоліні захоплені листи, але жодного з них він, зрозуміло, не прочитав. У квітні 1932 року на автомобільній прогулянці вона зустрілася з кумиром свого дитинства. Кларі тоді ледь виповнилося двадцять, Муссоліні було сорок дев’ять. Різниця у віці дівчину не відштовхнула. Навпаки — її дитяче почуття обернулося шаленою пристрастю. Муссоліні відповів закоханій панночці взаємністю.

Якщо вірити наближеним Муссоліні, у 1936 році Клара зробила аборт у присутності коханця і ледь не померла.

...До кінця Другої світової війни, коли вже ніхто не сумнівався, що Гітлер зазнає поразки, проти Муссоліні виступили і ті, хто був йому раніше беззастережно відданий. Беніто попросив Клару таємно виїхати з Італії. Про від’їзд вона не бажала й чути. Клара заявила, що розділить його долю, якою б вона не була. У липні 1943 року Муссоліні арештували, фашистська партія була розпущена, а у вересні Італія офіційно вийшла з війни. Вождя звільнив німецький десант, і незабаром Муссоліні оголосив себе главою Італійської соціалістичної республіки, створеної у Ломбардії. Однак повноти влади він уже не мав, будучи лише маріонеткою Гітлера і розуміючи, що фінал близький.

“Своєї” години колишній диктатор очікував, перебуваючи у пригніченому стані. Клара залишалася поруч з ним, і неважливо для неї було, що коханий постарів, погладшав і “придбав” живіт. У квітні 1945 року Муссоліні спробував втекти до Швейцарії. Вірна подруга, знехтувавши усіма небезпеками, поїхала з ним. Перейти кордон не вдалося: машину диктатора захопили партизани. Вбивати жінку ніхто не збирався. Існує версія, що Клара Петаччі зробила безглуздий, але безсумнівно героїчний вчинок — побачивши автомат, спрямований на її коханого, вона вискочила з машини і закрила Муссоліні від куль власним тілом. Слідом за нею розстріляли і колишнього італійського вождя. Тіла Муссоліні і Петаччі привезли до Мілана, де на автозаправці біля площі П’яцца Лорето їх повісили догори ногами. Після цього мотузки підрізали, і тіла деякий час лежали у стічній канаві. 1 травня Муссоліні і Петаччі поховали на міланському цвинтарі Чімітеро Маджиоре, на ділянці для бідних.