Мелодії щастя

Фільм «Звуки музики», який побив касові рекорди та врятував студію «ХХ століття Фокс» від банкрутства, відзначив 50-річчя

2 березня 1965 року на американські кіноекрани вийшов мюзикл “Звуки музики” (на фото кадр з фільму). З бюджетом 8 млн. доларів фільм упродовж чотирьох років приніс студії 115 мільйонів, обігнавши багатолітнього фаворита каси — картину “Розвіяні вітром”. “Звуки музики” врятували студію “ХХ століття Фокс” від банкрутства. У Львові, на початку 1970-х, фільм теж мав нечуваний успіх, а кінотеатр “Дружба”, який демонстрував “Звуки музики” упродовж двох місяців, здобув неофіційну назву — “Кінотеатр ім. Капітана фон Траппа”.

Успіх 1960 року “Вестсайдської історії” Роберта Вайза був несподіваним для Голлівуду, і причини успіху стали зрозумілі не одразу. Ще два-три роки у Голлівуді знімали традиційні мюзикли, суто розважальні. Потрібен був ще один “урок” від Вайза, щоб Голлівуд хоч чого-небудь та навчився. Ним і став фільм “Звуки музики”.

Стрічку витримано в канонах традиційної мелодрами. Це ще одна історія Попелюшки, але з естетичними амбіціями. Спочатку планувалось, що фільм зніме Вільям Вайлер (“Римські канікули”), який вже було почав підбирати місця для натурних зйомок і працювати над сценарієм. Однак він збирався ставити зовсім іншу — і за духом, і за стилем — картину. Роберт Вайз, котрий змінив Вайлера, мав своє бачення майбутньої стрічки. На роль капітана фон Траппа він розглядав кандидатуру Юла Бріннера (“Чудова сімка”). Коли той відмовився, велися перемовини з Шоном Коннері (агент “007”) та Річардом Бартоном (Антоній “Клеопатра”). На роль дітей пробувалися юні Курт Рассел, Річард Дрейфус, Вероніка Картрайт та четверо учасників групи Osmond Brothers.

За два роки до того, як мюзикл “Звуки музики” вперше з’явився на Бродвеї, студія “Парамаунт” придбала права на його сюжет з надією на те, що головну роль в екранній версії виконає Одрі Хепберн. Після того, як та відмовилася зніматися у фільмі, “Парамаунт” втратила інтерес до цього проекту.

Студія “ХХ століття Фокс” придбала права на створення кіноверсії у 1960 році. Спочатку роль Марії була запропонована Доріс Дей, але вона від неї відмовилася. Джулі Ендрюс також мало не відмовилась від цієї ролі, оскільки не хотіла повторюватися після “Мері Поппінс” (1964). Переконливі докази режисера, який хоча і збирався ставити традиційну мелодраму про чергову історію Попелюшки, про те, що це буде мюзикл з естетичними амбіціями, зробили свою справу, і Джулі погодилася.

Джулі Ендрюс на той час вже була досвідченою актрисою, яку Голлівуд переманив з Великої Британії. Крім великого акторського таланту, вона мала прекрасний голос і чудову танцювальну техніку. Роль Елізи Дуліттл у “Моїй чарівній леді” (на бродвейській сцені) і Мері Поппінс в однойменному фільмі, які з’явились роком раніше, напередодні “Звуків музики”, зробили цю англійську актрису улюбленицею Америки і, як зазначали журналісти, найціннішим надбанням Голлівуду після Грети Гарбо.

Героїні Джулі Ендрюс ведуть свій родовід не від грішних ангелів, а від наївних героїнь Мері Пікфорд і Ліліан Гіш, їхнє багатство — не еротизм і не риси фатальної “жінки-вамп”, а душевне тепло, великодушність, самовідданість. Їхня любов духовна і терпелива, їм незнайомі шаленства пристрасті, прагнення до авантюр. Усе їхнє життя без залишку вписується у встановлені рамки християнської моралі, з відповідними уявленнями про кохання, шлюб, сім’ю. Героїні Джулі Ендрюс — Мері Поппінс і Марія — виховательки. Вони люблять дітей, доброчесні й покликані навчати, бути самою зразком для наслідування. Тому і сюжет “Звуків музики” так приваблював глядачів, змушуючи їх плакати, а дівчат писати в анкетах на запитання, якими вони хотіли б стати, — “подібними на Марію”, “такими ж потрібними людям...”. І це головне. “Звуки музики” — це своєрідний урок життя, а окремі сцени фільму — навіть “подих раю”.