Як «велика трійка» ділила Європу на трьох

На Ялтинській конференції, що розпочалася 4 лютого 1945 року, США, СРСР та Велика Британія розмежовували сфери впливу після Другої світової війни

Друга cвітова наближалась до завершення. Німеччина потопала у крові власних солдатів. Антигітлерівська коаліція постала перед низкою невирішених питань: вступ СРСР у війну проти Японії, післявоєнний устрій Німеччини, польське, югославське питання... Президент США Рузвельт, прем’єр-міністр Великої Британії Черчілль та радянський диктатор Сталін зустрілися у колишньому царському палаці в селищі Лівадії, що неподалік Ялти (у Криму), і під час Ялтинської (Кримської) конференції, що тривала від 4 до 11 лютого, ухвалили рішення про подальше ведення війни й повоєнний уклад.

Союзники домовилися про післявоєнну окупацію і спільний конт­роль над Німеччиною. Запропонували заздалегідь визначити точні кордони окупаційних зон союзників. Було вирішено створити три зони окупації (згодом виділили ще й зону для Франції). Для узгод­ження цих питань утворили Центральну конт­рольну комісію (пізніше її назвали Союзною контрольною радою для Німеччини).

На конференції союзники проголосили головну мету: «Знищення німецького мілітаризму та нацизму і створення гарантії того, що Німеччина ніколи не спроможеться порушити мир у всьому світі». Союзники наголошували, що у їхні плани не входить розчленування німецької держави.

“Навіть не обговорювали питання, щоб на Кримській конференції були французькі делегати, — розповіла “ВЗ” кандидат історичних наук, доцент кафедри Світової історії нового та новітнього часу історичного факультету Українського католицького університету Лілія Питльована. — Це була зустріч держав-союзників так званої “великої трійки”: США, Великої Британії та СРСР. Це ті країни, які воювали проти Гітлера, і які перемогли його. Францію лише у серпні 1944 року визволили від німецької окупації. Крім того, у Франції на той момент були проблеми із визнанням уряду де Голля. Зрештою, Франція і не розраховувала на те, що її запросять. Але оскільки Франція відновила незалежність, то хотіли того союзники чи ні, ця держава займала помітне геополітичне місце на карті Європи. Отже, повинна була влитися в систему міжнародних відносин після завершення Другої світової війни”.

Німеччину покарали репараціями

На Ялтинській конференції узгодили питання про репарації з Німеччини. Мета репарацій — відшкодування збитків жертвам нацистської агресії. Сума збитків була величезною: США — 1,3 мільярда доларів, Англії — 6,4 мільярда доларів, Франції — понад 20 мільярдів доларів, Радянському Союзу — понад 128 (!) мільярдів доларів. Водночас радянська й американська сторони погодилися встановити загальну суму репарацій на рівні значно меншому, ніж справжні збитки (20 мільярдів доларів, з яких 50% — Радянському Союзу). Вирішили стягувати репарації з Німеччини у трьох формах: вилучати промислове обладнання, транспорт тощо протягом двох років після капітуляції країни; отримувати щорічні товарні поставки продукції; використовувати працю військовополонених.

Створення ООН — крок на перспективу

Сторони антигітлерівської коаліції домовилися 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско скликати міжнародну конференцію для створення ООН (Організації Об’єднаних Націй). Проект Статуту ООН виробили ще на конференції у Думбартон-Оксі (серпень-вересень 1944 року).

Під час Ялтинської конференції, коли розглядали ситуацію щодо створення ООН, радянська делегація наполягала на одноголосності («праві вето») і єдності рішень держав — постійних членів Ради Безпеки. Апелювала тим, щоб не протиставляти одні держави іншим. Делегації США й Англії загалом не заперечували проти «права вето», але бачили у ньому потенційну загрозу своїм інтересам. Зійшлися на компромісній пропозиції: поділити конфлікти на дві категорії — з використанням воєнних, політичних та економічних санкцій і суто мирних процедурних засобів. У першому випадку постійні члени Ради Безпеки мали «право вето», у другому — учасник суперечки мав утримуватися від голосування.

На Ялтинській конференції міністр закордонних справ СРСР Молотов 7 лютого 1945 року запропонував включити у число членів-засновників ООН Україну й Білорусь. Казав, що ці республіки «зазнали найбільших жертв у війні та були першими територіями, на які вдерлися німці». Рузвельт і Черчілль погодилися з цим. Наступного дня,

8 лютого, міністр закордонних справ Великої Британії Іден заявив, що їхня держава і США «підтримують СРСР у тому, щоб серед первинних членів організації були дві радянські республіки». 11 лютого вирішили включити у число фундаторів ООН Україну й Білорусію.

“На Ялтинській конференції обговорення ООН не було найважливішим питанням, — розповів “ВЗ” історик, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн ЛНУ імені Івана Франка Андрій Козицький. — Створення ООН, себто міждержавної організації, котра мала би сприяти, аби конфлікти між країнами налагоджувалися у мирний спосіб, — було кроком на перспективу. Це робили для того, аби у майбутньому сфери впливу залишалися під контролем тих країн, які ділили Європу.

ООН мала прийти на зміну Лізі націй — міждержавній організації, що існувала в міжвоєнний період. Ліга націй показала свою неефективність і нездатність запобігти міжнародним конфліктам. ООН мала би стати чимось кращим. Однак, попри певні успіхи, у нинішній момент себе не завжди виправдовує. Перетворилася на величезний бюрократичний апарат, який має надто мало реальних важелів впливу на країни-агресори чи ті держави, котрі порушують міжнародний порядок”.

“Принцип ООН — одна країна — один голос. СРСР хотів домогтися того, щоб Україна та Білорусь були членами цієї організації, щоб мати більше голосів, — пояснила Лілія Питльована. — Формально Україна та Білорусь мали власні міністерства закордонних справ, на відміну від інших союзних республік. Де-юре, це полегшувало можливість ввести їх у статусі країн-засновниць в ООН. Та наявність міністерств закордонних справ не означала, що Україна та Білорусь вели самостійну міжнародну політику”.

Надали перевагу тимчасовим урядам...

Щодо польського питання, то існували два польські уряди: один із реальною владою у самій Польщі (Тимчасовий Національний польський уряд у Любліні), з яким СРСР 5 січня 1945 року встановив дипломатичні відносини, другий — емігрантський (у Лондоні), з яким СРСР розірвав дипломатичні відносини. Згідно з рішенням конференції, майбутній уряд Польщі мав утворитися на базі Тимчасового Націо­нального польського уряду з включенням деяких польських діячів з Лондона.

Щодо Югославії вирішили сприяти об’єднанню в уряді й парламенті демократичних сил серед прибічників Тіто та Шубашича і створити Тимчасовий об’єднаний уряд.

Учасники конференції вирішили утворити постійну нараду міністрів закордонних справ СРСР, США і Великої Британії, яка мала збиратися раз щотри-чотири місяці для консультацій і практичних рішень.

11 лютого сторони підписали таємну угоду про вступ СРСР у війну з Японією через 2-3 місяці після капітуляції Німеччини. Угода передбачала задоволення висунутих СРСР умов: збереження статусу-кво у Монголії, повернення Радянському Союзові Південного Сахаліну з його островами, спільну з Китаєм експлуатацію Китайсько-Східної й Південно-Маньчжурської залізниць, передання СРСР Курильських островів. Водночас радянські війська мали визволити від японських військ Маньчжурію і Північну Корею.

Ялтинська конференція, зрозуміло, проходила без участі Німеччини, як країни-агресора. Можливо, нова, подібна конференція буде проходити без участі Росії, якщо Кремль, який порушив основоположні принципи міжнародного права, що були сформульовані в Ялті в 1945 році, не схаменеться.