«Людина повинна противитися злу всіма доступними для неї засобами»

тудент філософського факультету Карлового університету Ян Палах разом з іншими празькими студентами брав участь у численних страйках проти введення радянських військ в країну, однак через їхню неуспішність почав думати про радикальніший крок. 16 січня 1969 р., обливши себе бензином, 20-річний юнак вчинив акт самоспалення поблизу Національного музею на Вацлавській площі у Празі. На запитання, чому він це зробив, відповів, що хотів пробудити суспільство та висловити протест проти того, що відбувалося в країні — радянської окупації та придушення «Празької весни». «Зробив це для того, щоб пішли росіяни», — заявив він під час транспортування до лікарні. Коли йому сказали, що це навряд чи допоможе, він навів приклад чеського національного героя Яна Гуса, який був спалений на вогнищі інквізицією. «Людина повинна противитися злу всіма доступними для неї засобами», — сказав він. За три дні після свого вчинку Ян Палах помер у клініці Карлового університету.

25 січня 1969 р. похорони студента на кладовищі Ольшани перетворилися на політичну маніфестацію. Його приклад надихнув ціле покоління чеських студентів, які протестували проти комуністичного режиму. Після смерті студента Чехословаччиною прокотилася хвиля публічних самоспалень: впродовж наступних трьох місяців ще 26 осіб у такий спосіб протестували проти придушення «Празької весни», семеро з них загинули. Один з них Ян Заїц наклав на себе руки також на Вацлавській площі через місяць після вчинку Яна Палаха. 20 лютого 1969 р. в Плзні підпалив себе 25-літній робітник Йозеф Гловатий. Під час Оксамитової революції 1989 р. в Чехословаччині Палах став справжнім символом свободи, на його честь був названий перший тиждень демонстрацій в Празі. Пам'ять чеського студента вшановували в різний спосіб: чеський астроном-емігрант Лубош Когоутек назвав астероїд в його честь, італійській музикант та виконавець Франческо Гуччіні присвятив йому пісню «Празька весна», а чеський бард Карел Крил — кілька своїх пісень. Сьогодні в Празі відкриті пам’ятник і меморіального дошка на честь Яна Палаха, іменем якого названа одна з центральних вулиць цієї столиці.

Спроби вчинити самоспалення як вираження протесту проти комуністичного тоталітаризму були до і після смерті Палаха. Першим вдався до такої форми політичного спротиву 59-річний філософ Ришард Сівець, який 8 вересня 1968 р. на «Стадіоні десятиліття» у Варшаві після закінчення урочистостей з нагоди Свята врожаю демонстративно облив себе бензином і згорів на очах у людей. 5 листопада 1968 р. українець Василь Макух, виступаючи проти комуністичної системи, колоніального становища України та політики русифікації й радянської агресії проти ЧССР, вчинив акт самоспалення на Хрещатику в Києві. Комуністичний режим залишав для інакодумців обмаль можливостей для опору. Через декілька років, 14 травня 1972 р., 19-річний Ромас Каланта з викликами «Свобода Литві!» спалив себе на центральній вулиці Каунаса, залишивши послання: «В моїй смерті винен лише режим». 22 січня 1978 р., у 60-ту річницю проголошення самостійності УНР, український дисидент Олекса Гірник вчинив акт самоспалення біля могили Т. Шевченка в Каневі на знак протесту проти русифікації. Інформація про ці вчинки радянська влада всіляко замовчувала, оскільки боялася широкого розголосу. Однак доведені до відчаю інакодумці та натхненні прикладами своїх попередників люди використовували усі можливі способи вираження власної незгоди із тоталітаризмом. Їхні трагічні й відчайдушні вчинки були спрямовані на те, щоб пробудити суспільство від летаргічного сну й активізувати до спротиву.