Соколики поділили навпіл...

Розлога долина річки Сяну. Прикорданна смуга. Серед заростей верболозу самотньо височить баня церкви Св. Великомученика Димитрія Солунського (на фото). За декілька кілометрів від неї — залізнична станція Соколики, що в Турківському районі на Львівщині. Ця церква є символом невмирущої пам’яті людей, єдиною святинею, що вціліла у колишньому великому селі. Жителі Соколиків змушені були чужою волею покинути рідну землю. Село за 70 років стерте з лиця землі. Залишилися назва станції і декілька будинків коло неї.

У вересні 1939 року, відповідно до пакту Ріббентропа — Молотова, було встановлено кордон між Німеччиною і СРСР по річці Сян. Соколики поділили навпіл. Радянська влада тоді провела перше зачищення кордону, і жителі Соколиків зазнали виселення. Під час німецької окупації люди поверталися на малу батьківщину. А після війни, у 1944-1946 роках, відбулася повторна операція зачищення прикордонної смуги і насильне переселення. Така доля, як у Соколиків, спіткала мешканців ще 11 сіл, що були розташовані у 30-кілометровій зоні обабіч річки Сяну. Біля 10 тисяч осіб вимушені були виїхати і обживати нові місця. Давні, відомі ще з ХV — ХVІ ст. бойківські села: Беньова, Буковець, Журавин, Дидьова, Локіть, Звиняч Горішній, Тернава Нижня, Тернава Верхня, Соколики і Сянки, що біля Сяну, пішли в небуття. Залишилася спустошена територія, прикордонна смуга, в якій відбували і відбувають службу прикордонники. З плином часу в колишніх селах зруйновано садиби, церкви, залишилися лишень руїни, фундаменти, придорожні хрести, порослі цвинтарі. Лише в Соколиках вціліла, хоча пошкоджена і розграбована, церква Св. Димитрія. Ні людям, ні часу не вдалося її зруйнувати.

...Надворі було ще темно, коли приїхала на приміський вокзал. О 6 годині 40 хвилин електричкою “Львів-Сянки” вирушаю до Соколиків. За Старим Самбором поїзд петляє вздовж річок. Починаються невисокі гори, вкриті темними ялинами, серед них пломеніють модрини, які ще не скинули своїх барвистох голочок. Перед Туркою частішають тунелі, поїзд підіймається на хребет. Наступні після неї станції — Яблунька, Нижня Яблунька і Нижній Турів. Побільшало людей у вагоні. Як потім виявилося, вони теж їдуть на храмове свято до Соколівської церкви. На станції мене зустрів голова організаційного комітету із реставрації церкви Св. Димитрія Степан Трескот. Несподіванкою була жахлива дорога зі станції до храму: яма на ямі, на додачу ще й великі калюжі. При в’їзді в прикордонну браму вимушена зупинка — нас зустріли прикордонники для перевірки паспортів. Дорога зовсім недалеко від Сяну, по якому проходить кордон України з Республікою Польща. До церкви добиралися люди хто як міг: і пішки, і трактором, і кіньми, і вантажними машинами.

Церква Св. Димитрія збудована в 1931 році. Її потужні стіни товщиною близько метра вимурувані з каменю. Ніхто не міг назвати автора святині. Вже у Львові я зустрілася з дослідником сакральної архітектури Василем Слободяном, автором книги “Церкви Турківського району”. У ній є опис церкви і вказано, що збудована вона за проектом відомого архітектора Євгена Нагірного. У радянські часи храм використовували, за одними даними, як склад і стайню, за іншими — як спостережну вишку.

Поруч церкви — старий цвинтар, де залишки кам’яних надгробків поросли травою. Зберігся лишень один вгрузлий у землю кам’яний хрест з 1902 ро­ку, до якого хтось пізніше приставив залізне поржавіле розп’яття. Поблизу — водойма, я якій живуть бобри. В болоті стирчать залишки погризених бобрами дерев. Далі — колишня плебанія, в якій була школа, а в радянські часи — прикордонна застава. Оце і все, що тут залишилося від давніх Соколиків.

Це село заснував у ХVІ ст. краківський воєвода Кміть, воно було власністю його нащадків. 1791 року в ньому побудовано тризрубну дерев’яну церкву Св. Димитрія, а вже 1931 року напроти, через дорогу, — мурований храм, і теж Св. Димитрія. Місцевість здавна була етнічною українською територією. У 1880 році в селі проживало 510 греко-католиків (українців), 5 римо-католиків (поляків), 55 іудеїв. В 1905 році була прокладена залізниця, що сполучала Львів з Ужгородом, і тоді побудована станція Соколики. В селі почала розвиватися деревообробна промисловість, працювали тартаки і фабрики бочок. Діяли українська і польська школи. Було засновано товариство “Просвіта”, кооператив “Зоря”. Соколики стали відомі як популярне місце літнього відпочинку. В 1931 році в селі проживало 1716 осіб.

Історію села згадували люди, що зібралися того дня коло церкви. Це мешканці навколишніх сіл, нащадки депортованих, які знають про виселення із розповідей людей старшого покоління. Приїхав на Богослужіння зі села Піддубного, що на Сокальщині, Іван Голованич, який родом із сім’ї депортованих, привіз Євангеліє, яке було колись у церкві. Зберігає вдома ще й ікони з іконостасу, намальовані на блясі, обіцяє віддати їх церкві після її реставрації.

Подружжя поляків — Малґожата і Едвард Стиґари не вперше приїжджає сюди. Пані Малґожата має українське коріння, її прадід жив у Соколиках. Вони відкрили сайт в Інтернеті, в якому розповідають про село і вказують рахунок для переказу коштів на відновлення святині.

Як розповів Степан Трескот, 2012 ро­­ку з метою реставрації церкви розпорядженням голови Львівської обл­держадміністрації зареєстровано Ко­мітет Української автокефальної церкви св. Великомученика Димитрія в селі Нижньому Турові, який діє на основі статуту. За сприяння голови сілької ради Петра Шкрамка було прийнято рішення щодо відновлення церкви. Пан Степан зі своїми прихильниками обійшов 18 сіл і зібрав 63 тисячі гривень. Допомогли і спонсори, приватні особи. Цього року розпочався ремонт церкви — на 80% накрито дах, поміняно стару бляху на куполі, оновлено дерев’яні конструкції. Попереду ще багато роботи: засклити вікна, поштукатурити стіни, зробити іконостас... Необхідна допомога в робочій силі. Пан Степан звертається до нащадків переселенців із Соколик з проханням взяти участь у будівельних роботах.