З глухих лісів і гір, де «світ дошками забитий»...


Гортаю сторінки книги “Чарівна Криниця”. Криниця, яка напувала знаннями. Мова про Українську вчительську семінарію у куротному містечку Криниця на Лемківщині. Тепер це назавжди втрачений для українців дивовижний край на території Польщі, бо у 1944-1947 роках українців з корінням вирвали з рідної землі. У семінарії, яка діяла у Криниці у 1940-1944 роках, навчався і талановитий художник, різьбяр по дереву Осип Величко. Він розпочав роботу над книгою “Чарівна Криниця”, та видати не встиг. 2000 року відійшов в інший світ. Справу батька довершила Ярослава Величко. Їй це вдалося, коли добровільно пішла з посади головного редактора газети “Аудиторія”.

Криниця — курортне містечко, перлина в оправі Карпат. Славилося цілющими мінеральними водами. 1939 року тут відпочивали і лікувалися близько 40 тисяч курортників...

1939 року Німеччина окупувала Польщу. Як не дивно, саме за німців на етнічних українських землях на території Польщі почала активно розвиватися шкільна освіта. Виникає запитання: навіщо німцям потрібно було вчити українців? Німці вважали слов’ян нижчою расою. Окупантам потрібні були грамотні робітники, керівники середньої ланки у всіх сферах виробництва, щоб було кому працювати на “тисячолітній” рейх. Вчительських кадрів для українських шкіл тоді катастрофічно бракувало.

Чому гімназію у Криниці відкрили не 1939, а 1940 року? Зі скупих рядків деяких спогадів можна зробити припущення, що німецька окупаційна влада якось узгоджувала це питання з радянськими органами. Бо ж до 1941 року Сталін і Гітлер клялися один одному у вічній дружбі...

Зі спогадів директора семінарії Омеляна Цісика: “Мені часто було необхідно контактувати з німецьким шкільним відділом у Кракові, звідки одержував різні вказівки і поручення, які мені приходилося опісля виконувати або... розумно оминати. Школа підлягала шкільному відділові при Генеральному губернаторстві. Шефом якого був симпаттичний і культурний віденець, шкільний радник Шуберт. Він весь час попирав мене. Годився з моїми пропозиціями, а дечого “не бачив”... Німці постійно намагалися “висмикувати” хлопців із семінарії до так званого фляку, загонів протиповітряної оборони. Ось як реагував на подібні атаки директор семінарії: “Відповідно з проведеною мною “контрпропагандою” хлопці мали зголоситися на “завтра”, порадившись вдома з батьками. Наша школа, чи радше наші юнаки, мали щастя, що німці з тим набором “спізнилися”. У нас недавно уже відбувся іспит зрілості, а тепер якраз роздавали учням кінцеві річні свідоцтва. Наші “новобранці” порозбігалися по своїх хатах, деякі, для певності, на якийсь час поховалися...” Крім того, хлопці мусили примусово працювати у каменоломні, що була навпроти інтернату, — розбивали скелі на будівництво доріг, а на посадці лісу працювали і хлопці, і дівчата. Такою була умова, щоб окупанти не забирали учнів на примусові роботи до Німеччини”.

Вихователька учительської семінарії Наталія Волошинська-Ожибко у своїх спогадах ніби сама у себе запитувала: “...Хоч нині дехто вважає, що лемки — не українці, я запитую: звідки тоді малі 12-13-річні хлопчики з села, “де світ дошками забитий”, знали, що вони українці? Чому так хотіли вчитися у рідній школі?”

“Війна. Голод і холод. Ми терпіли і вчилися...” Спрагу знань засвідчує і та обставина, що навчання у семінарії вимагало від батьків учнів чималих коштів. За свідченням Йосипа Мілянича, щомісяця треба було платити 30 злотих за навчання і 30 злотих за бурсу (гуртожиток). Багатьом учням доводилося під час вакацій підробляти, щоб заплатити за навчання. Окремо треба було вносити оплату харчовими продуктами — мука, картопля, овочі... Бідніших учнів частково звільняли від оплати або витрати на їхнє утримання покривали зі стипендійного фонду від парафіян та Українського допомогового комітету.

Студенти ходили у дерев’яних черевиках. Йосип Мілянич згадує, як у бурсі знайшли кусок лінолеуму, порізали на кавалки і підбили дерев’яні черевики, щоб не так стукотіли... Більшість випускників згадує відчуття голоду. Володимир Масляк: “Доки продукти з дому не вичерпалися, життя протікало весело, легко... Всі харчі скоро закінчилися. З цього моменту для мене почалися постійні чорні голодні дні, і я вирішив повернутися додому. На залізничній станції Сянок зустрів мене батько. Він пояснив суть справи, заново наповнив кошики продуктами, “поблагословив” мене ременем і відправив назад до Криниці...” Спогади семінаристів спростовують фальшиві твердження деяких польських публіцистів про те, що укранці в Генеральній губернії отримували такі самі, як німці, харчові картки...

Попри усі лихоліття, Українська учительська гімназія завдяки відданим справі викладачам (тоді їх називали професорами) дала випускникам ґрунтовні знання. В останній навчальний рік 1944 року у семінарії було близько 500 учнів. Були ще річні курси виховательок для дитячих садків. Їх називали “садівничками”... Розмаїтим було життя семінаристів. Щоранку — руханка, потім спортивні тренування і змагання. Після обіду — рекреація: всіх виганяли надвір... Коли учні йшли строєм з бурси до семінарії і назад, співали так гарно, що люди відчиняли вікна, щоб послухати. Усі передвоєнні вчителі у Галичині і Польщі повинні були мати музичну підготовку. Перевагу надавали тим, хто мав свій музичний інструмент. Тато Степана Кищака з великим трудом придбав у лемківського цигана скрипку. Щоправда, Степан грати на ній не навчився, але підкорив професора Романа Левицького голосним співом. Про Романа Левицького частенько згадують у цій книжці. Яскравий епізод хору семінаристів під керівництвом Романа Левицького — участь у конкурсі хорів на честь 100-річчя від дня народження Миколи Лисенка. У конкурсі взяли участь 100 хорів з Галичини і Лемківщини. Хористи виступили у Львівському оперному театрі та мали честь заспівати “Многая літа” митрополиту Андрею Шептицькому...

Після відступу німецьких військ у 1944 році, а потім — насильницької депортації лемків пересохла освітня Криниця...