«Кожне фото, зроблене у ці дні в Україні, – історичне»

Польські фотографи із Варшави Славомир Ользацкий та Гражина Мислінська працюють над альбомом «Рік в Україні»

Взимку, ще до кривавих подій, Славомир та Гражина побували у Києві на Майдані та зробили там сотні світлин. А вже навесні вони знову приїхали і фотографували родини загиблої Небесної сотні… Згодом фотографували в Одесі...

Ми зустрілися з поляками у Чернівцях, де на власній фотовиставці вони представили кілька світлин на згадувану тему, а також серію робіт «Багатокультурна багатоетнічна Буковина». Славомир і Гражина їздили у найвіддаленіші села Буковини. Фотографували весілля у гірській Путильщині і готують на цю тему книжку.

Фотографи добре знані у Польщі, працюють в агенції «Форум». Мають престижні нагороди, є авторами знакових робіт. А як люди, випромінюють особливі позитив і щирість.

— Гражино та Славомире, у вас надзвичайно багато світлин, зроблених в Україні. Скільки саме разів ви відвідали нашу країну?

Гражина. Дуже багато разів! А скільки саме, можна дізнатися за печатками у паспорті (сміється. — Авт.). Бо тільки на українському кордоні їх ставлять. В інших країнах печаток не ставлять. А їздимо ми завжди зі Славомиром. Бо у роботі ми — професійна пара.

Ми зі Славеком поїхали подивитися, як люди зустрічають на Майдані Новий рік. І побачили багато радісних людей, які з надією чекали на зміни. Молоді люди грілися біля вогнища зі старшими, співали разом, пили чай. Незвичні щирість і дружба. Польща теж пережила історичні зміни, але в Україні це відбувалося і відбувається масштабніше і, на жаль, трагічніше…

— Славомире, читаючи про вас в Інтернеті, зрозуміла, що ви належите до тих людей, які своєю професією живуть із самого дитинства, тому й ваші високі відзнаки на престижних конкурсах цілком закономірні…

Славомир. Більш-менш професійно фотографувати я почав років у 18, для тижневика. Але ще у 12 років батьки купили мені фотоапарат, хоч перед тим я мав апарат, який мені дав мій вуйко. І десь саме в той час я вперше побував у лабораторії і побачив, як на папері з’являється образ. У 19 років я вже отримав місце фотокореспондента у газеті Na przelaj, а паралельно був студентом соціологічного інституту Варшавського університету. А вже у 1976 році отримав першу високу нагороду на конкурсі пресової фотографії. До слова, відтоді і дотепер я є наймолодшим лауреатом того конкурсу, бо мав тоді 20 років. А у 1987 році був ще поважніший конкурс — Word Press Photo, і я був там сьомим поляком, який отримав нагороду на такому престижному світовому конкурсі. А соціологією я так ґрунтовно і не зайнявся.

— Тобто ви живете з того, що фотографуєте?

— Так. Але ціну цих фотографій важко встановити. Бо хто може заплатити за мій стрес, за те, в яких умовах роблю фото. Це не оплачується. Наприклад, в часи повалення комуністичного режиму у Польщі в 1980 році чи демонстрації в Будапешті, де я також фотографував, а над головою літало каміння. Коли Польща боролася за краще життя, я фотографував перші маніфестації. Але, власне, саме тоді як фотограф мав перерву, бо викладав соціологію студентам. Тема моєї дисертації була дуже цікава: “Про мову лідерів комуністичної партії”. О, то була дуже особлива мова. Якщо серйозно те все прочитати, що і як вони говорили, і так само серйозно все те описати, то це виходить щось ще краще, аніж комедія...

— Одна річ, фотографувати мирний Майдан, і вже зовсім інша — робити світлини у домі загиблих героїв Небесної сотні. Наскільки важко було заходити в дім тих, хто втратив на Майдані рідних?

Гражина. Дуже важко… Кожна така зустріч була для мене емоційним стресом… Та це було важливо для нас, а для них — рідних героїв — ще важливіше. Спочатку ми познайомилися з татом Устима Голоднюка зі Збаража. Мама Устима розповідала, як її син ріс, чим займався. Як ліпив фігурки козаків… Це був дуже свідомий хлопець, свідомий своєї історії, свого походження. Батько Устима пригадав, як запитав Устима після першого повернення з Майдану (а Устим тоді повернувся з пораненням), чому він не питав дозволу, чи їхати до Києва, на що Устим відповів: “Коли ти їхав на Помаранчеву революцію, ти своїх батьків запитував?..”. Для мами то було єдине щастя, яке загинуло, бо Устим був у них один... Також ми побували у родині Андрія Дигдаловича у Сокільниках на Львівщині, в якого залишилися дружина і дві доньки. Коли снайпери відстрілювали людей, польське телебачення робило сюжет, і туди якраз потрапив кадр, коли гинув Андрій, отримавши кулі. Його дівчата знайшли це відео в Інтернеті. Коли ми приїхали, дівчатка сиділи і дивилися це відео майже безперестанку — так я цей момент і сфотографувала. Це було для мене найважче — реакція доньок, які бачать смерть батька. Ще ми були в родині Богдана Ільківа і його дружини. Вона телефонувала до нього, коли він був поранений і його забрали до шпиталю, облаштованого в церкві. І він їй відповів, що поранений і помирає. Вона приїхала до Києва, щоб побачити свого чоловіка, але він вже був неживий… Я дуже важко переживала кожну зустріч із родинами загиблих. Але вважала, що це дуже потрібно зробити саме зараз. Щоб нічого не загубилося, бо пам’ять про них мусить бути. Зі Славомиром двічі робили виставку фотографій з Майдану та з родин героїв у Польщі. Тепер хочемо видати книжку “Рік в Україні”, працюємо над цим.

— А поляків, які підтримували українців, ви фотографували?

— Так, звісно. Я була на акції підтримки у Варшаві. На одній із таких демонстрацій зробила гарне фото зв’язаних докупи прапорів України та Польщі. Фотографувала також перших поранених з України, доставлених на лікування у Польщу. Розмовляла з пораненими, навіть з ними заприятелювала, і досі товаришуємо.

— Яку ще серію світлин вам би хотілося зробити в Україні саме в цей час?

Славомир. У цій хвилині кожне фото, зроблене в Україні, є історичним. Варто би було показати працю лікарів у військових шпиталях, а ще тих, хто втратив здоров’я у боротьбі за Україну. Бо коли був Майдан, кожна смерть була трагедією. А зараз новини про смерть українців, які воюють на сході, — вже як статистика… Люди слухають про смерті нарівні з рекламою парфумів, взуття… Тому важливо показати людей, які можуть загубитися у цій статистиці… Бо це важливо і для поляків також. Коли українці вийшли обстоювати європейське майбутнє, ми теж це підтримували, бо хотіли, щоб ваші люди були щасливі, почувалися вільними у країні, де не буде корупції. І коли комусь кривда, то поляки знають, що мають допомогти, тому й допомагали українцям. Це саме з фотографією. Добрий фотограф завжди стає на бік бідних, принижених, побитих людей — така моя думка…