«Під час війни ідеологій держави не зважають на людей...»

28 жовтня в Україні відзначатимуть «День визволення України від фашистських загарбників». Саме таке формулювання запропонував екс-президент Віктор Ющенко

в 2009 році. Зараз, до 70-ї річниці повного витіснення угорських і німецьких військ із західного регіону України, Інститут національної пам’яті запропонував президенту Петру Порошенкові змінити назву свята на «День вигнання німецьких окупантів».

Шістсот вісімдесят діб гнали з України «коричневу чуму». За цей час загинуло три мільйони радянських солдат, два мільйони україн­ців вивезено для примусової праці в Німеччину, знищено понад 700 міст, 28 тисяч сіл, 16 тисяч підприємств. Понад сто тисяч українців поклали життя, визволяючи від нацистів території Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Австрії. Однак, незважаючи на цей внесок у перемогу над Гітлером, Україна вільною не була аж до 1991 року: німецьких окупантів замінили окупанти радянські... Про хронологію боїв за Україну, ціну перемоги та уроки Другої світової війни журналіст «ВЗ» розмовляв із доцентом Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка» Іваном Хомою.

«На момент, коли Радянська Армія почала витісняти нацистів, територія сучасної України являла собою Дистрикт Галичину, підпорядкований польському генерал-губернаторству з центром у Кракові, українські землі Буковини та Бессарабії, що входили до складу Румунії, і Райхскомісаріат Україна, який охоплював усю іншу частину українських земель, — розповів Іван Хома. — На цих землях реалізовувався план «Ост» — глобальна програма із затвердження Третього рейху в Східній Європі. Еріх Кох — райхскомісар, який керував цими територіями — був одним із найближчих поплічників Гітлера, командир жорстокий і фанатичний. Саме цей чоловік під час вигнання нацистів із Лівобережної України завдавав Радянській Армії найбільш відчутних контрударів.

Вигнання розпочалося з Ворошиловградської області (нині Луганська) у 1942 році, коли військами 1-ої гвардійської армії під командуванням генерала Кузнецова було зайнято перший український населений пункт — село Півнівка. Після цього в планах радянського керівництва була зачистка від німців Донбасу та Харкова. Справжній перелом у ході війни не на користь фюрера відбувся після Курської дуги. Саме тоді Червона Армія розпочала повномасштабний наступ. Нацистська Німеччина, своєю чергою, відповіла масовою депортацією працеспроможних українців на територію Німечини. Цей час експерти називають добою народження терміну «остарбайтер». Хлопців вивозили на вантажні роботи, хазяйновитих дівчат — допомагати по господарству. Українські дармові робочі руки становили на той час ледь не чверть усієї німецької виробничої потуги.

Проте найбільш драматичною на Лівобережжі стала операція з форсування Дніпра. Ця сторінка Другої Світової найбільш показово розкриває весь цинізм законів воєнного часу. Звільнення Києва в листопаді 1943 року — трагедія для українського народу. Під час війни ідеологій великі держави ніколи не зважали на окремих маленьких особистостей. Згадайте хоча б фразу, яку приписують маршалу Жукову: «Солдат не жалеть — бабы ещё нарожают». Радянський уряд прагнув звільнити Київ до найближчого «червоного дня» — річниці Жовтневої революції (більшовицького перевороту). Це одна з основних причин, чому в ході тої операції за десять днів загинуло близько тридцяти тисяч воїнів.

Не менш складно відбувалося й звільнення від німецьких окупантів Криму. Гітлер тримав Севастополь як стратегічну позицію, зосередив у місті понад сімдесят тисяч військового контингенту. СРСР же для оточення півострова підтягнув до Керчі усі можливі збройні сили: німців атакували з суші, води та неба. Є також і замовчувана донедавна частина історії, яку цього року черговий раз актуалізували в Україні, представивши перший кримсько-татарський фільм «Хайтарма». У ході депортації кримських татар 1944 року, навіть згідно із даними «визволителів», до Казахстану, Узбекистану і Таджикистану виселили 150 тисяч людей. З них 25% загинуло протягом трьох років, не витримавши переселення, двісті людей загинуло ще в дорозі.

Згідно із офіційною версією, татар виселяли з Криму за колабораціонізм — співпрацю з німцями. Проте вже навіть у часи перебудови СРСР визнавав депортацію злочином. Зараз же науковці вбачають у цьому суто політичні причини — депортація почалася одразу після війни.

Незважаючи на те, що серед кримських татар були фронтовики, навіть Герої Радянського Союзу, які відвойовували і кримські землі. Але таким був принцип сталінського терору — «чистити» ті осередки національного духу, які могли би завадити розбудові та укріпленню інтернаціональної авторитарної імперії.

Жорстокими і тривалими були бої і за Правобережну Україну. Тут велася партизанська війна, воювали загони Української повстанської армії, взяттю Карпат перешкоджав складний рельєф. Останньою, проте знову ж таки — неймовірно дорогою з точки зору людських ресурсів, стала Карпатсько-Ужгородська операція. Повним складом гинули батальйони для того, аби “червоні” просунулися ще на кілометр. Російські історики, звичайно, наводять цю операцію як приклад мужності та відваги, але стратегічно вона мало що вирішувала. Гітлер уже не мав шансу на реванш, тому людей можна було поберегти.

Місто Львів нищівні бої оминали. За три роки німецької окупації нацисти лише скинули бомбу на греко-католицьку духовну семінарію в районі сучасної будівлі головної пошти. Жодних масштабних зіткнень у місті не відбулося. Протягом трьох днів у готелі “Жорж” зупинявся фюрер. Проте крові у Львові пролилося не менше, ніж у будь-якому іншому населеному пункті Західної України. Найжахливішим, що зробили німці у Львові, були єврейські гетто. З десятків синагог до наших днів збереглася лише одна «Бейс Аарон Ве Ісраель», що на вул. Братів Міхновсь­ких, 4. Євреїв, яких не вбивали одразу, скеровували в Янівський концентраційний табір для примусових робіт, але він був транзитний.

Український письменник і драматург Ігор Малишевський зняв про цей табір документальну стрічку «Вісім тактів забутої музики», де розповів про те, як німці завозили в табір музикантів львівської консерваторії та філармонії. Цей табірний оркестр грав цілодобово, аби не було чути криків катованих людей.

У Львові на Винниківському цвинтарі є братська могила німців — жителів колонії Вайнберґен. Цих невинних людей лише за їхню національність розстріляли більшовики після звільнення Львова. Цвинтар лише в дев’яностих роках відновила церковна громада Винників.

До мирного життя Україна поверталася складно. По-різному сприймали українці прихід радянських військ на їхню землю. Попри те, що збитки, заподіяні Україні нацистською окупацією, становили понад 40% загальних втрат СРСР, республіці виділили кошти, що покрили ці збитки лише на 6%. За відбудову імперії взялися чоловіки, жінки та підлітки. І доки за рахунок їхньої праці набирав обертів знесилений СРСР, вище керівництво почало відновлення на території України репресивно-каральних органів”.