Гуцульські Ромео і Джульєтта півстоліття не сходять з екрана
У Карпатах є затишне село Криворівня. Сто років тому у цю мальовничу місцевість закохався Михайло Коцюбинський і дав українській літературі шедевральну повість «Тіні забутих предків». А через півстоліття у Криворівні режисер Сергій Параджанов створив справжню гірську казку — знаковий фільм про гуцулів.
Рік тому мені пощастило побувати у старому дерев’яному будинку подружжя Петра та Євдокії Соруків, збудованому у 1930 році, який розташований у присілку Жаб’євський Потік поблизу гори Глифи. Тут вже понад десять років діє Музей фільму «Тіні забутих предків». У 1963 році у будинку Соруків разом з господарями жили режисер-постановник фільму Сергій Параджанов, художник Юрій Якутович та композитор Мирослав Скорик. Просто з ґанку — вхід до кімнати, де жили ґазди, а наліво — тимчасове помешкання постановника «Тіней...». Експонати музею — фотографії, гуцульський одяг… «Сергій Параджанов жив як усі члени сім’ї. Разом їли, одне від одного не замикалися. Параджанов допомагав у господарці. Щовечора розпитував про гуцульський побут та звичаї», — розповіла кореспонденту «ВЗ» екскурсовод Галина Мокан.
На роль головної героїні — Марічки — запросили російську акторку, тоді вже дружину Іллєнка Ларису Кадочникову. Ще тоді екскурсовод нам розповіла, що Кадочникова не сприймала цієї ролі, ніяк не могла перетворитися на гуцулку. Та й Іллєнко з Параджановим мали творчі конфлікти. Настав момент, коли подружжя Кадочникова-Іллєнко вирішило покинути зйомки. Але Сергій Параджанов зумів їх переконати…
Минули роки, і Лариса Кадочникова стала українською актрисою. Перебралася до Києва і стала дружиною колишнього директора Драматичного театру ім. Лесі Українки Михайла Саранчука. На моє запитання, у чому секрет успіху фільму “Тіні забутих предків”, Лариса Кадочникова відповіла:
— Тут нема жодної таємниці, бо успіх фільму завжди залежить від сценарію. Це класика, геніальний твір Коцюбинського. Крім того, зібралася група однодумців — талановитих людей, які захотіли зробити справжнє кіно: режисер Сергій Параджанов, оператор Юрій Іллєнко, художник Юрій Якутович, який шалено любив Карпати, актор Іван Миколайчук, який виріс там і якого Бог створив саме для цієї картини. Можливо, ще й через те, що фільм аполітичний, про щире кохання. Недаремно один французький журнал писав, що це фільм про гуцульських Ромео і Джульєтту.
— Знаю, коли знімали фільм, в Івана Миколайчука були закохані всі дівчата з навколишніх сіл. А ви?
— Іван Миколайчук — з особливої породи людей: у ньому не було ні краплини провінційності. Таке враження у мене склалося з першої хвилини, коли я його побачила. Насамперед він вразив зовнішністю, вродою незвичайною. Такої краси герой не міг не подобатися, інакше ми б не могли зіграти Ромео і Джульєтту. Але я тоді була дружиною Юрія Іллєнка, наші стосунки були настільки міцними, що, крім симпатії і поваги до Івана Миколайчука, у мене інших почуттів не було. Пригадую, ми з ним полетіли в Аргентину на Міжнародний кінофестиваль. Удвох, адже не пустили ні Параджанова, ні Юру Іллєнка, зате поїхали з нами чиновники з Києва і Москви. Перші дні нас там ніхто не знав, але після перегляду картини Івана оточили такою увагою... А були там актори далеко не рядові. Але у центрі — Іван. Ні на кого не схожий своєю красою гуцульською. Я навіть не можу пояснити, що таке було в ньому… Причому ніякого шикарного вбрання не мав — два светри і чорний костюм. Ця його постать, зріст, голова, його очі... Всі упадали за ним, були в нього закохані, він був у центрі уваги. Звичайно ж, насамперед завдяки картині. Якби не картина, яка справила надзвичайне враження, то, можливо, такого ставлення й не було б.
За словами Лариси Кадочникової, у фільмі спільних сцен з Іваном Миколайчуком у неї було не так і багато, але вони визначають суть картини, вони ключові в долі героя — Івана Палійчука. Сцена у церкві й після церковної служби, сцена танцю, прощання, коли Іван іде на полонину, і вже фінальна сцена — «Срібний ліс». На зйомку цього «Срібного лісу» вони виїжджали разів з п’ятдесят.
— Це взагалі було якесь безумство, — каже пані Лариса. — Не так пофарбовано, не так вирубали, не та погода, не так покладені рейки — і це тривало безкінечно. А в результаті вийшло диво: маленький фрагмент, зате який шедевр! Тепер чудово розумію, з огляду на серіали, що таке справжнє кіно, а що — дурниці, які тепер знімають.
Сцена розставання, коли Іван іде на полонину, а Марічка прощається з ним, також, за словами актриси, виявилась випробуванням. Її постійно відкладали, а знімали тоді, коли було холодно.
— Знайшли малодоступне місце. Юра (Іллєнко. — Г. Я.) завжди знаходив такі місця, куди підібратись було неможливо. Хіба вантажними машинами. Внизу текла вузенька річка, і з неї дощовою установкою треба було качати воду нагору — для забезпечення дощу. Вгорі обладнали майданчик, на якому встановили кінокамеру, а знизу качали воду, щоб ми опинилися під дощем. У річці крижана вода, це було десь на початку листопада. Хоча на екрані враження, що тепло. Я розуміла, що одним дублем не обійдеться. Коли почалася зйомка і пустили воду, я від холоду вже не пам’ятала ні тексту, нічого. Це добре, що Іван зняв капелюха і надяг мені на голову — він мене врятував. Розуміла: все — захворію! І зйомки зупиняться. Нас переодягли — і знову все спочатку. І так — разів чотири чи п’ять. Але сцена вийшла переконлива, зворушлива. Крижана вода ввела мене в стан якогось шаленства, передчуття нещастя, наші герої ніби відчували, що розлучаються назавжди. Взагалі, все було дуже складно, зйомки складні, важкі, та щось нам допомагало. Обставини були за те, щоб це вийшло. І, звичайно, якби не було Івана, не уявляю, що б вийшло і чи була б картина?
