«На «чужій війні» ми пережили жорстокість та смерть. На рідній землі прагнемо миру та спокою»

Анатолій Іванович знає, що таке війна. У складі радянських військ одним із перших опинився в Афганістані. Тоді йому, старшому лейтенантові, ледь виповнилося 25. Вдома залишилися дружина й однорічний син. Він (як і товариші по службі) не знав, що саме доведеться пережити на «чужій війні»... За два роки афганського пекла надивився на тортури, насилля, безліч пошматованих тіл. Ці жахи досі воліють не згадувати ані Анатолій Янков, ані його бойові побратими, — аби не травмувати себе і зайвий раз не завдавати болю. Проте після останніх кривавих подій в Україні вони думками повертаються на ту страшну війну, яка майже за 10 років (з 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989-го) забрала 3360 українських життів, а 80 — пропало безвісти.

- Анатолію Івановичу, коли повідомили, що їдете в Афганістан, здогадувалися — що на війну?

— У грудні 1979-го я служив у Північній групі військ (Польща). Начальник штабу групи генерал-лейтенант Рінат Різатдінов повідомив: військову частину для подальшої військової служби переводять… «на південні рубежі батьківщини». Через три доби у військовому містечку вже не було ні дружин, ні наших діточок. Що чекало попереду — не знали.

Військову частину (560 солдатів і 120 офіцерів) на військовому аеродромі посадили в літаки. В Туркменистані частину доукомплектували бойовою технікою, стрілецькою зброєю, боєприпасами, сталевими шоломами та іншою амуніцією. І наш 1996-ий окремий батальйон розвідки (я був старшим помічником служби ракетно-артилерійського озброєн­ня) колоною (це була автомобільна, спеціальна та бронетехніка) перетнув кордон Афганістану, а далі — через всю країну (пустелями і горами, над ущелинами і прірвами) аж на південь до міста Кандагара. Ми долали заміновані дороги і завали, лабіринти тунелів, іноді під вогнем душманів.

Нашу колону почали обстрілювати вже на перших кілометрах, переважно вночі. Солдати не мали досвіду водіння машин у горах і з переляку вимкнули фари. Гнали машини в горах на підфарниках на великій швидкості майже в пов­ній темряві: з одного боку — скала, з іншого — глибока прірва.

Тоді на причепі однієї з машин, заповненому боєприпасами, відірвалося дишло. Колона пішла далі, а ми з двома машинами залишилися в горах. Та як надати технічну допомогу, якщо зварювального апарата нема?! Залишатися надовго не могли, душмани в будь-яку хвилину могли напасти. І в прірву машину не скинеш, — зброя та боєприпаси дісталися б противнику. Причіп з обох боків закріпили до машин тросами і так тягнули. Їхали швидко: з одного боку — скеля, з іншого — прірва, а зверху — кулі свистять. Це була реальна загроза загинути в перші дні перебування в Афганістані. Бог милував!

— Ви і ваші бойові побратими були молодими і необстріляними. Поняття зеленого не мали, що таке війна...

- Тому й були і дезертири, і ті, в яких психіка не витримувала…

Джелалабадська долина, в якій розмістилася одна із рот нашого батальйону, — в котловині. Навколо гори, і було видно, звідки стріляють. Зі страху аж коліна тремтіли. Згодом до пострілів почали звикати. Побачиш вистрілену ворогом кулю і розумієш: «Не твоя». Та від розір­ваних тіл осад залишається на все життя. Спочатку трупи переносили у плащ-наметах, на носилках. Пізніше клали у цинкові труни.

Душмани — прекрасні стрілки і дуже жорстокі. Хлопчикам-немовлятам дарують зброю. Над полоненими знущалися: відрізали частини тіла, виколювали очі.

- В яких умовах ви жили?

— Кілька перших місяців на снігу поставили намети. Спали на… брезенті і ним накривалися. Потім на землі з дерев’яних ящиків і бомботари збирали нари. А навесні привезли ліжка, білизну, і ми вперше помилися в польовій бані. Важко було переносити клімат: у Кабулі в січні — до мінус 25 градусів, а за 120 км на південний схід — плюс 18.

Пам’ятаю, як їхали через тунель Саланг (там загинуло багато людей, бо душмани підірвали систему вентиляції). Тунель (з’єднує північну і середню частини Афганістану) — у скелі довжиною майже чотири кілометри і понад три кілометри над рівнем моря. Дихати нема чим, повітря розріджене. Коли їхали зі швидкістю 20-25 кілометрів на годину, вода в радіаторах машин закипала при 80 градусах. Недарма зародився вислів: де були ми — там чорти вимерли…

- Що писали в листах додому?

— Нічого не описував. Нам рекомендували цього не робити. Адже наша преса тоді писала, що в Афганістані йдуть маневри та навчання. Цензура листи перечитувала, бо конверти, що надходили від мене і до мене з дому, були переклеєні. Та й не всі надіслані мною фотографії отримували в Україні. Коли повертався додому, на митниці позабирали більшість світлин, непроявлених плівок, адже я впродовж двох років «війну» фотографував власним фотоапаратом. Шкода, що не всі фотофакти вдалося зберегти…

- Вояки, які вижили і повернулися додому, були зраджені батьківщиною…

— Бо Закон «Про статус ветеранів війни і гарантії соціального захисту» уже 25 років не виконується вповні… Вони роками оббивають пороги державних структур у пошуках справедливості, а у відповідь — ані обіцяних квартир, ані пільг, ані роботи. Коли нерви здають і не бачиш виходу, спрацьовує так званий «афганський синдром», — війна в організмі багатьох «відгукнулася» серйозними захворюваннями. А візьмемо батьків, діти яких загинули в Афганістані. Ще кілька років їм доплачували до пенсії за втрату годувальника аж… 29 гривень. Хіба це не знущання?! Нині — понад 100 гривень.

Чимало “афганців” на війні проявили себе героями — а в мирний час не могли адаптуватися. Повсякденні проблеми серед ветеранів війни в Афганістані, на жаль, породжують пияцтво, штовхають за тюремні ґрати...

Коли в Афганістані під час бою на моїх руках помирав друг, я підняв голову до неба і кричав: «Боже, якщо ти є, і я залишуся живий, — до смерті буду допомагати бойовим друзям». Євромайданівцям передаємо теплий одяг, продукти харчування, медикаменти. Нині на Майдані понад сто членів нашої організації. Якщо чиновники на проблеми «афганців» дивляться крізь пальці, допомагаємо один одному.

- Яку позицію займають «афганці» щодо останніх подій в Україні?

— Спілка воїнів-інтернаціоналістів засуджує дії можновладців, насильство у країні. Ми, які заглядали смерті у вічі, які бачили ріки крові і скалічені тіла, — за мирне, законне, конституційне вирішення проблеми. Колишній міністр оборони України Анатолій Гриценко не раз закликав людей оборонятися зі зброєю в руках. Це нонсенс. Нині в Україні — понад два мільйони одиниць зареєстрованої зброї (лише у Києві її більш ніж 400 тисяч одиниць). Уявіть, якщо всі власники зброї почнуть стрілянину…

Ми проти, аби «афганців» втягували у «бійню». Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) вирішила зай­няти позицію між силовими структурами та агресивно налаштованими радикалами. «Афганці» допомагають визволяти полонених і викрадених активістів Євромайдану. Саме вони звільнили козака, над яким знущалися силовики. Ми налаштовані вирішити конфлікт цивілізовано, без крові, шляхом переговорів і переконань.