«У чотири роки мене оголосили «ворогом народу»...
Дивлячись на цю енергійну жінку, не віриться, що їй уже 71. Незважаючи на важкий життєвий шлях та перипетії долі, на обличчі Марії Браги завжди сяє усмішка. Чотирирічною дівчинкою її оголосили ворогом народу та відправили на Сибір.
Рівенська область
Згодом із маленькою дитиною на руках втікала від чоловіка-алкоголіка. Коли ж, як їй здавалося, врешті знайшла своє жіноче щастя, кавалер зажадав, аби віддала доньку в інтернат...
Марія Брага народилася на хуторі у Львівській області. Мала трьох старших сестер. Після війни НКВС влаштовували в селах облави. Попри те, що батько пані Марії звичайний селянин і жодного разу не брав участі у повстанських акціях, був змушений переховуватися... Чоловіка застрелили під час однієї з нічних облав. Коли тіло принесли до хати, мати шепнула дітям, аби не говорили, що це їхній тато. Однак родину відправили на Сибір, оголосивши «ворогами народу». Марії Бразі було тоді лише чотири роки.
— У заслання їхали товарними потягами. Досі пам’ятаю, що було дуже холодно, хотілося їсти, — пригадує нелегке дитинство Марія Василівна. — На Сибіру пробули лише три місяці. Весь цей час мама потай збирала сухарі, аби повернутися додому. Проте в рідному селі її знову затримали й відправили назад у заслання. Нас сховали сусіди. Якщо старших люди брали, не вагаючись (бо могли виконувати якусь роботу по господарству), то мене, зайвий рот, ніхто не хотів приймати до себе...
У дев’ятирічному віці Марія Брага потрапила до дитячого будинку в Маріуполі. У шістнадцять вступила до тамтешнього профтехучилища. Згодом влаштувалася працювати на будівництво, вийшла заміж. Чоловік непробудно пиячив, тож за рік молода дружина пішла від нього, залишившись із немовлям на руках.
За кілька років жінка знову закохалася. Обранець поводився як справжній кавалер: дарував квіти, обіцяв золоті гори… Коли ж дійшло до одруження, вимагав, аби Марія віддала доньку в інтернат.
— Його слова прозвучали як грім серед ясного неба, — розповідає жінка. — Людина, з якою планувала провести решту свого життя, всадила мені ножа в спину. Вигнала залицяльника без найменшого вагання. Досі не вкладається в голові: невже думав, що я зраджу свою Оленку?
Згодом Марія Брага повернулася у Західну Україну. Осіла в Рівному. Працювала прибиральницею, різноробочим на будівництві, потім пішла до музичного училища лаборантом. Проте, каже, які б випробування їй не посилала доля, ніколи не опускала рук.
— Я, донька та внучка жили в однокімнатній квартирі. Коли ж найменша зібралася заміж і постало питання житла, поїхала працювати в чужу країну з туристичною візою. В Італії пробула чотири з половиною роки, доглядала стару синьйору, — розповідає. — Бабуся, вередуючи, не давала спати ночами, її донька забувала вчасно виплатити зарплату. Я не мала жодного вихідного. Але заробила на дві квартири, ще й на ремонти у них. Внучці придбала житло у Рівному, сама оселилася у Здолбунові.
Через багато років Марію Василівну відшукала її сестра Ірина. Від неї жінка дізналася, що на засланні мама вдруге вийшла заміж, а після смерті чоловіка наклала на себе руки. Протягом останніх років Ірина мешкала з ненькою, після Сибіру переїхали у Казахстан. Жінки хотіли повернутися в рідну Україну, проте їм не дозволили.
Про покійних батьків Марії Василівні нагадують лише старі фотографії, акуратно зібрані у фотоальбомі. Нерідко жінка береться за перо й пише вірші про маму. У них просить пробачення, що так і не відшукала її…
