У концтаборі готувався до погибелі. А потім врятував життя своєму... катові


Ось уже 14 років немає на білому світі Василя Даціва, але жителі Гірського і навколишніх сіл досі тепло згадують колишнього голову місцевої кооперації. Прожив нелегке життя. Односельці розповідають, що коли у клубі демонстрували фільм Сергія Бондарчука «Доля людини», пан Василь щоразу ішов туди з усією сім’єю. І заливався сльозами. У головному герої картини — якого хотіли розстріляти фашисти, але не зробили цього, вражені його стійкістю, — бачив себе. У минулу війну Василь Даців теж був на волосину від смерті.

За гнилий бурячок повели на страту…

У дитинстві, щоб дати синові «кусок хліба», Даціви-старші посилали Василька на науку до сільського кравця. Згодом бабуся продала корову, поїхала до Стрия, купила швейну машинку «Зінґер», і хлопець став обшивати усе село.

Майстром міг і не стати. Влітку 1944-го, коли радянські війська виганяли фашиста із Західної України, гітлерівці масово відправляли тамтешню молодь на невільницькі роботи у Німеччину. І 20-річний Василь теж змушений був туди виїхати — якби сховався, за непослух розстріляли б когось із домашніх.

До Ужгорода багатотисячна колона бранців добиралася пішки. Там їх повантажили у товарняки і завезли до Гамбурга. У цьому портовому місті невільників чекала виснажлива праця — завантажували німецькі підводні човни акумуляторами, цементом, продуктами. Від тих тягарів так вибився із сил, що важив заледве 40 кг. Незважаючи на це, йому знову і знову кидали на спину 50-кілограмові мішки. Хто спотикався і падав — того не піднімали, на місці пристрілювали. Українці намагалися одне одного підтримувати. Коли знеможений каторжною роботою і хворобами Василь ледве волочив ноги, земляки з Гірського ховали його у бараку. Засували під нари, накривали лахміттям — лиш би оклигав. Бо кожного дня есесівці добивали по 10 «доходяг», відразу на тачку — і у крематорій…

Годували наймитів бруквою, хлібом з тирсою, який перебирали у роті як жуйку цілий день. Голод був таким нестерпним, що уночі у пошуках їжі бідолахи лазили у вигрібну яму, куди скидали помиї з кухні. Під час однієї з таких вилазок Василя Даціва помітив наглядач. Записав його номер на робі. А наступного ранку за хлопцем прийшли табірні поліцаї. Кинули у машину і повезли у концтабір. По дорозі попросив в одного із солдатів дати олівець і папір — щоб написати передсмертну записку. Попрощався з рідними і близькими, викинув папірець через заґратоване вікно на дорогу. Такою була невільнича пошта, через неї живі дізнавалися про недолю колеги.

У концтаборі Василя і декілька десятків інших нещасних вивели посеред плацу. Перед тисячами інших в’язнів «порушників дисципліни» показово карали — стріляли у потилицю. Трупи падали на спеціально приготовлений візок, їх штабелювали і везли у крематорій, звідки безперестанку валив чорний дим. Щоб не тратити куль, декого били по голові важкою гумовою палицею.

Василь приготувався до смерті. Закрив очі, промовляв молитву. Підійшов молодий есесівець з вівчаркою. Запитав, навіщо Василь уночі лазив у яму. «Бо дуже їсти хотів», — відповів українець. Кат пильно глянув на свою жертву, а потім каже: «Більше того не роби! Відійди вбік». Василь зрозумів, що того дня розстрілювати його не будуть...

Через кілька місяців Гамбург почали інтенсивно бомбити англійські і радянські літаки. Фронт наближався. Щоб уникнути розплати за свої розбої, обслуга концтаборів почала масово втікати на захід, у Латинську Америку. Полонених залишали напризволяще. В’язні групами бродили полями у пошуках їжі. Василя з іще кількома нещасними покликала допомогти на господарстві якась німкеня. Підгодовувала їх наваром зі свинячих кишок.

Одного разу в’язні запримітили, як по дорозі іде якийсь пан — довгий плащ, дорогий капелюх, у руках — велика валіза. Його зупинив спеціальний загін антифашистів, які відловлювали колишніх членів каральних загонів. Підкликали табірників у смугастих робах, запитують, чи ті не впізнають у ньому есесівця? Напарники Василя сказали, що не знають цього чоловіка (не могли знати, бо ті, хто бачив його діяння, згоріли у крематоріях). Василь глянув на затриманого — погляди їхні зустрілися. Українець упізнав того самого офіцера, який збирався його розстріляти, але пошкодував. На очах ката виступила сльоза, він подумки прощався з життям — як недавно прощався з ним Василь. «Чи знаєш ти цього чоловіка, чи не був він часом у загонах СС?» — знову запитали українця антифашисти. «Ні, не знаю його!» — почули у відповідь.

«Есеса» відпустили. Василь теж почимчикував своєю дорогою. І враз відчув, що в спину йому хтось дивиться. Оглянувся — а той «фріц» стоїть повернутим до нього. Низенько вклоняється. «Подякував мені за те, що врятував йому життя, — розповідав згодом Василь Васильович своєму синові Дмит­рові. — І я йому тоді також вклонився — бо і він подарував мені життя…».

Дивна зустріч з німецьким пенсіонером

У 1994 році син Василя Даціва, Дмит­ро, на запрошення стрийка, який жив у бразильському Сан-Паулу, вибрався у гості за океан. З Івано-Франківська літаком добрався до Франкфурта-на-Майні, а звідти — три чверті доби до кінцевої точки. У гігантському німецькому аеропорту губився від величезних потоків народу. З нетерпінням чекав, коли вже оголосять посадку на його «Боїнг». У просторому залі багато вільних місць. І тут раптом до Дмитра, що сидів у закутині, прямує якийсь літній поважний чоловік. На вигляд йому було за сімдесят — підтягнутий, жодного зайвого кілограма, постава рівна, хода упевнена, рухи розмашисті. Все це видавало у нього колишнього військового. Присів поруч і запитує: ви — турок? Ні. Поляк? Ні. Росіянин? «Ні, я — українець!» — сказав Дмитро. «О, Кравчук!» — радісно вигукнув сусід ім’я тодішнього нашого президента. Дмитро показав свій квиток, прочитавши прізвище, німець стрепенувся. Якось так оживився, ніби зустрів давнього знайомого. Сказав, що летить у Болівію. У салоні літака постійно пригощав українця. На проміжній зупинці, у Ріо-де-Жанейро, допоміг Дмитру зідзвонитися зі стрийком. Просив, щоб спершу летіти у гості до нього, а вже потім, мовляв, заглянеш до своєї бразильської рідні. Зробив галичанинові презент. Коли розходилися, тиснув руку, наче своякові.

Уже згодом, після повернення у Гірське, Дмитро шкодував, що не взяв адреси того німця. Майнула думка, чи не є він, бува, тим самим німецьким офіцером, який у далекому 1944-му під Гамбургом хотів розстріляти його батька, але передумав. Тим самим, якого згодом сільський кравець з Галичини у віддяку «не здав» антифашистам. Надто часто цей попутник повторював прізвище «Даців»...