Текля Поронюк – українська Мати Тереза

Щодня на поріг її хати приходили нужденні по допомогу


“Щасливий той, хто більше дає, ніж отримує”, — гласить відоме прислів’я. Керуючись цим твердженням, все життя прожила Текля Поронюк (на фото), родом із села Побужани, що на Львівщині. Важко перерахувати усіх хворих та знедолених, які на порозі цієї блаженної жінки знайшли добре слово та безкорисливу допомогу. Після смерті Теклі Поронюк цю місію добра продовжила її донька Ірина. Вона є активним громадським діячем, організатором мітингів на підтримку сиріт, виступає на захист бездомних тварин, видає просвітницьку літературу. У пам’ять про свою матір пані Ірина видала книгу “Текля Поронюк — українська Мати Тереза”, аби показати людям, що ділитися з ближнім — найбільше щастя.

«Щовечора перед нашою брамою, що була біля підніжжя Високого замку, мама чекала на мене, — розповідає “ВЗ” Ірина Поронюк. — Ми не могли прожити одна без одної більше двох годин. Наші життя були переплетені як одне дихання. У грудні 2003 року, в передніч на Святого Андрія, мама відійшла у вічність. Але її присутність я відчуваю щомиті ось уже десять років. І живу увесь цей час так, щоб повторити її життя у своїх щоденних справах».

Пані Ірина розповідає, що слава про жінку, яка готова простягнути руку помочі кожному, невпинно ширилась. Щодня на поріг Теклі Поронюк приходили сироти, каліки, скривджені та хворі. І, незважаючи на те, що Текля із донькою жили в тісній однокімнатній квартирі, знаходили там місце і для нужденних. “Перелічити усіх людей, які знаходили у нас притулок важко, але деяких із них запам’ятала на усе життя, — сказала пані Ірина. — Коли мені було шість років, до нас прийшла на милицях Люся. Вона сказала: “Мені 18 років. Я не хочу закінчити своє життя у будинку інвалідів. Візьміть мене до себе”. Прожила Люся у нас півтора року. Потім їй дали житло. Вона знайшла доброго хлопця. Народила трьох чудових діток. Товаришуємо з нею досі. Пригадую також сироту при живій матері Василька. Його мати вдруге вийшла заміж, і у її домі не знайшлося місця для хлопця. Вона попросила мою маму прийняти до себе хлопчину. Він жив у нас, доки не пішов у військо. Знайшла у нас теплу постіль та догляд і хвора Марія Грядова. Довго не могли підняти її на ноги. Але любов та підтримка роб-лять чудо. Жінка видужала...”.

Ірина Поронюк розповідає, що разом з мамою їй доводилось працювати на декількох роботах, аби мати можливість допомагати іншим. “Ніхто ніколи не питав, де ми беремо кошти на їжу, ліки для людей, які приходили до нас, — зазначила пані Ірина. — Але у нашому домі завжди все було. І головне — були радість та любов. Особливо радісно було перед великими святами. Ми готували багато різних страв, пекли пляцки і несли їх у притулки та лікарні. Яке щастя світилося в очах людей, які вже й забули, що таке дарунок. Але найбільше щастя світилось у маминих очах”.