Антоніна Аксьонова: «Налякана арештами мама передала валізу з рукописом полковнику Смирнову…»

Інтерв’ю із прийомною донькою Євгенії Гінзбург та сестрою відомого російського письменника Василя Аксьонова

У передпасхальні дні 2013 р. заслужену акторку Білорусі Антоніну Аксьонову покликало до Львова із Франкфурта —на-Майні, де вона тепер мешкає, відкриття документальної фотовиставки „Епізоди: Олександр Солженіцин, Євгенія Гінзбург” у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького”. Прийомна донька Євгенії Гінзбург приїхала до міста своєї юності, щоб нагадати львів’янам, що саме тут було створено перший варіант роману „Крутий маршрут” і спробувати віднайти сліди втраченого рукопису.

Інтерв’ю із прийомною донькою Євгенії Гінзбург та сестрою відомого російського письменника Василя Аксьонова Антоніною розтягнулося на всі дні її перебування у Львові: весняна негода, що супроводжувала приліт акторки, несподівано перешкодила відльоту. Отож Антоніна отримала на побачення зі Львовом більше часу і використала його сповна, щоб відновити зв’язки 50-річної давності. Не сподіваючись вже на зустріч із знайомими людьми, ішла до знайомих церков, будинків, і там — о, диво! — на неї чекали сльози упізнавання.

—Які відчуття переважали під час теперішнього візиту: розминання із часом чи навпаки — упізнавання?

—Насамперед я вдячна Львову і львів’янам за пам’ять про маму загалом і за виставку „Епізоди” у Національному музеї-меморіалі „Тюрма на Лонцького”. Наша сім’я завжди була вдячна цьому місту за те, що воно нас прихистило і прописало тоді, коли із колимськими документами не приймали інші міста.

Приємно було не тільки побачитися із Олегом Введенським, який фотографував маму в середині 1960-их ( його фото склали частину виставки), а й із однокашниками та учителями. Багатьох людей, із якими ми тоді спілкувалися, у Львові вже нема. Воно й не дивно, бо стільки часу збігло, хтось помер, хтось виїхав. Нема уже ані Брандорфів ані Сталінських, ані Бейлісів, — ці, пригадую, мешкали на колишній вул. Жовтневій...

Але зустріч із містом не розчарувала: воно таке прекрасне своєю історичною архітектурою! От тільки не ображайтеся, — надто вже якесь неприбране. Мова не тільки про снігові траншеї на вулицях, а про відсутність дбайливої доглянутості споруд і доріг. На відміну від Німеччини, де будь-яка старовина ретельно й фахово відреставрована. І хоч я розумію, що реставрувати таку розкішну архітектуру у Львові дорого, але ж можна з любов’ю та акуратністю підтримувати побут, не занедбувати під’їзди, не спотворювати фасади клаптиковими побілками. Колись це місто сприймалося цілісніше. Утім, добре, що його історичний центр не стоїть пусткою, як у тих містах країн Прибалтики, де внаслідок реституції кам’яниці повернули у приватну власність нащадкам колишніх господарів, а ті не спроможні підтримати життєздатність споруд. Хоч Львів змінився, а однак не втратив привабливості.

— Ви упізнавали його й на духовній хвилі, постановила собі відвідати костьоли і греко-католицькі церкви?

—Так, і не тільки тому, що приїхала на Свято, — це також данина пам’яті прийомному батькові — доктору Антону Вальтеру, із яким Євгенія Гінзбург побралася у Магадані, дочекавшись його звільнення. Після реабілітації вони оселилися у Львові, бо це було місто костелів і органів, а Антон Вальтер був німцем із колоністів і ревним католиком. Його релігійність багато в чому позначилася і на зміні світогляду Євгенії Гінзбург, яка також прийняла католицьке хрещення і причастя. Із спогадів львівського періоду зринає така картина: трамвай на Привокзальній минає костел, Антон Вальтер неодмінно скидає капелюх…На жаль, цей дивовижний чоловік, який як лікар практикував гомеопатію, невдовзі 60-річним помер від наслідків страшної табірної цинги. Його смерть була великим горем для мами й для мене. Я тоді ще не знала, що є адаптованою дитиною в прийомній сім'ї, — мене оберігали від небажаної інформації про репресованих родичів. Про це мама розповіла набагато пізніше, коли я вже увійшла в повноліття, а „Крутий маршрут”, у якому описані всі перипетії удочерення, вже вийшов на Заході й поширювався у самвидаві.

—Євгенія Гінзбург дала вам, як і рідному сину Василю, прізвище та по батькові свого попереднього чоловіка Павла Аксьонова, а чи відомі Вам дійсні обставини вашого народження?

—Я пізно зрозуміла, чим завдячую прибраній мамі, коли б не вона, не знаю чи була б досі живою. Нас, дитдомівських по війні було треба було утримувати, то щоб менше клопотів, — топили баржами як кошенят… Удочерення мене врятувало. Але цікавість до родинного коріння примушувала розшукувати рідню. Приїхавши до Магадана в зрілому віці, подавала численні запити. Тільки нещодавно вдалося з’ясувати, що батько Хінчинський походив із познанської єврейської родини, під час війни переховувався в лісі, як комуніст перейшов на радянський бік, повернувся до Польщі, де потім був знищений. Уцілілі після 1950-их років родичі, по цій лінії тепер мешкають у Ізраїлі. Це знаю вже тепер, а все життя для мене рідною була сім’я Антона Вальтера, Євгенії Гінзбург та Василя Аксьонова.

—Як складалися стосунки із братом Василем, він також мешкав у Львові?

—Мама узяла мене із дитбудинку трирічною, тоді ж до Магадана приїхав підліток Вася. У Магадані він закінчив 9-10 класи, і поїхав поступати у Ленінградський медичний інститут. Під час навчання він приїздив на лікарську практику до Магадана. А Євгенія Гінзбург та Антон Вальтер через згадану в „Крутому маршруті” табірну подругу Юлію Карепову, яка звільнившись раніше за них оселилася у Львові, напитали тут купівлю помешкання. Придбали якусь кімнатчину на третьому поверсі будинку на вул. Акад. Колесси (я навіть кілька місяців ходила до школи №9), але та історія закінчилася трагічно. Антон Вальтер був уже смертельно хворим, люди які продали ту кімнату — незряча господиня та її син — викинули нас на вулицю, сказавши, що жодних грошей від нас вони не отримували, потім з’ясувалося, що господиня була не сліпою, а її син був бандитом. Ми залишилися без колимських збережень, без даху над головою, без речей. Розпач був такий, що мама навіть пробувала викинутися із вікна того третього поверху…

Важко було. Згодом вивільнилося підмінне житло, закріплене за творчими спілками, — мама тоді співпрацювала із такими періодичними виданнями як „Учительска газета”, „Львівська правда”. Із того помешкання на колишній Академічній вибиралося подружжя артистів балету (згодом я зустріла їх у США, а після того, як мама перебралася до Москви, у тій квартирі замешкала сім’я Федора Стригуна). Отож ми оселися на просп. Шевченка, 8, на жаль, уже без Антона Вальтера. Саме сюди до нас приїжджали і Лев Копелев з дружиною Раїсою Орловою, і Василь Аксьонов, який попри лікарський диплом, став на той час популярним молодим письменником, чиїх „Колег” читали до постановки у театрі ім. Марії Заньковецької.

Приїзди Васі справляли на мене, школярку, велике враження. Він брав мене як партнерку на танці, і я з цього дуже тішилася. Довкола нього завжди були повно молодих вродливиць, художників, акторів та людей інших творчих професій. Зараз я чомусь не зустріла у Львові стільки гарних дівчат, як бачила тоді. Ось ув очу стоїть одна картинка: проводжаємо Васю на потяг. Мама нервує: лишається кілька хвилин до відправлення, а сина нема. Раптом перон заповнює велика мальовнича компанія. У вагон в останній момент залітає валіза, за нею — неймовірної краси чи не сама Бріджит Бардо, за дівчиною — Вася! Довкола сміх, вигуки прощання, шампанське, — мама вражена. Хоч вона не схвалювала такого стилю життя Васі, але порозуміння щодо принципових речей між ними існувало.

Так, у Львові було бурхливе нічне музичне життя: філармонійні концерти, джазові вечірки. Васько був старшенним піжоном, стилягою, любив завжди модно одягатися. Цікаво, що мама не мала цього хисту до моди, її одяг був нецікавим, а от Вася у цьому виявляв свою нестандартну натуру. Любив спілкування у кав’ярнях (вони й тоді в місті були такі, як ніде інде!), творчих спілках, майстернях, на танцях. Тоді у Пороховій вежі відкрився Будинок архітекторів, там грав джаз ансамбль Ігоря Хоми „Медикус”, де виступав у ролі конферансьє Богдан Ступка, — саме через його заньківчанське середовище мистецтвознавець Богдан Горинь познайомив із Василем Аксьоновим братів Ігоря та Олега Введенських, а вже Вася привів їх до нашого дому на зустріч із Євгенією Гінзбург. Скільки пригадую, то все біля мами було безліч молодих друзів. І чим тільки їх могла привабити ця вже немолода жінка!

—Припускаю, що життєвим оптимізмом, а ще поезією, у ній велика притягальна сила. Це відчувається й зі сторінок „Крутого маршруту”.

—Справді, поезії мама завдячувала своїм не тільки духовним, ментальним, а й суто фізичним виживанням у роки, проведені в тюремній одиночці, й у таборі, й на засланні. Культурний фундамент її втримав. Вона знала напам’ять багато віршів й цілих поем, часто цитувала й декламувала тексти повністю. Молодь слухала це зачаровано. Загалом мама була яскравою людиною, у якій вроджена жіночність поєднувалася із колосальною ерудицією, знанням мов та літератур, великою працездатністю та іскрометним гумором. Пережити 18-річне ув’язнення і не втратити душевного тепла, не кожен може. Ви тільки погляньте на світлини, виставлені у музеї „Тюрма на Лонцького”, — вона на кожній весела! Завжди любила сміятися і жартувати. І не тільки вона, — наскільки пригадую людей із Магадана, там було багато таких. Дивовижні люди! Це край світу, в місті, зведеному на кістках в умовах вічної мерзлоти, і ще холоднішого ставлення до „ворогів народу”, мене виплекали люди й надзвичайно теплій і доброзичливій атмосфері дружби й поваги. Вони навчили мене багато чому, зокрема у Антона Вальтера золоті були руки до будь-якої роботи. І коли тепер треба виготовити якісь театральні декорації, костюми, освітлення, — я не тушуюся!

—А хто вас навчав у львівські школі?

—Хоч загалом школу я не дуже любила, та й вчилася не на блискучі оцінки із точних предметів (виняток: література, біологія, хімія), а з поведінки взагалі із незадовільних не вилазила і маму часто викликали до учительської, — однак любила окремих учителів.

Пригадую, що навіть перебігала до паралельного класу, коли там читала літературу моя улюблена учителька Марія Марініна. Діти ходили за нею назирці, обсідали гронами — так любили! Донька французьких репатріантів, вона після філологічного факультету Львівського університету вчителювала у школі №35, де я закінчила 10 класів (далі ввели 11 класів, і щоб хоч якось покращити украй скрутне матеріальне становище я перевелася до вечірньої школи здобувати атестат, і парлельно пішла працювати нянею у дитсадок біля входу у Стрийський парк, хоча як неповнолітня заробляла мізер). Отож, із нашою улюбленою учителькою, яка за покійним чоловіком носить тепер прізвище Свистунова, ми із моїм однолітком Михайлом Шерманом — він у Львові очолює Центр памяті про Голокост — зустрілися тепер. Було приємно довідатися, що Марія Ярославівна й досі викладає у тій же школі мову й літературу, голос її за півстоліття аніскілечки не змінився. Це була зворушлива зустріч! Відвідали ми й шкільне подвір’я, де я у хлопчачих компаніях грала у всі можливі спортивні ігри( була тоді худюща, як дошка, довгонога й мала прізвисько Жеребець), зайшли до класу, посиділи за партою, написали на дошці крейдою свої імена й роки навчання. Коли б не ця виставка, не відомо чи така зустріч стала б можливою. Тому я за це знову дякую і мамі, і Львову.

— Чого іще окрім зустрічі із містом юності Ви очікувала від цього приїзду до Львова?

— У дорогу із Франкфурта- на-Майні, де я викладаю акторську майстерність на відділенні кіно й театру факультету славістики Університету Гете, покликала насамперед виставка в „Тюрмі на Лонцького”. Хотілося приїхати не з порожніми руками, а розповісти львів’янам, що за перекладеним і виданим на 36 мовах автобіографічним романом Євгенії Гінзбург „Крутий маршрут” створено художній фільм, кошти на який зібрали німці. “Mitten im Sturm” — міжнародний проект, до якого причетно 5 країн, але, що показово — не Росія! Фільм не був навіть узятий туди до прокату, хоча там виступили феноменальні актори. Загалом, у теперішній Росії дуже дивне ставлення до теми ГУЛАГУ. Взагалі, коли керівник країни із КГБ, — мені не по собі. Там зараз щось сказати по телебаченню не можливо, журнальні видання та газети — також принижені. Коли продюсер стрічки, яку знімали в Польщі, звернулася до Москви за дозволом, аби їй дали можливість зняти засніжені табори під Архангельськом (за гроші, звісна річ!), московські чиновники довго зволікали, а потім відмовили, і ця відмова, як то не прикро усвідомлювати, виходила від Микити Михалкова. Але ж замовчувати сталінські репресії злочинно! Це справжня чума! Особливо важкий удар прийшовся по Україні: голодомори, депортації, арешти, висилки, масові вбивства... Це нелюдські жорстокості! Про це писали і Євгенія Гінзбург, і Олександр Солженіцин, і Варлам Шаламов, й інші письменники. Але як у 1960-ті не хотіли цього друкувати, так тепер, на жаль, не хочуть показувати на екранах. Так, у Росії з незмінним успіхом ось уже чверть століття іде вистава, що її у театрі „Современник” поставила режисер Галиною Волчек за романом „Крутий маршрут”. Там у головній ролі виступила дивовижна акторка Марина Нейолова (незмінна головна героїня, незважаючи на вікову відповідність персонажа). Окрім Нейолової там ще зайнято багато відомих акторок. Квиток на виставу дістати важко. Значить це потрібно людям бачити, щоб хоча б у такий опосередкований спосіб співпереживати. Але поза тим глухо. Нічого нема: не друкують, не знімають, не показують чогось серйозного. Надзвичайно прикро. От хіба що у тому ж „Современнику” знайомий ще із львівського періоду Роман Віктюк поставив „переказ” фантасмагоричних снів Гафта, задіявши як акторів самого Валентина Гафта та Олександра Филипенка, відомого за моноспектаклем із Солженіцинською прозою в основі та великою картою ГУЛАГА на задньому тлі. Віктюківська вистава також про це.

—В Україні також не густо талановитих творів, які розкривають тему репресій, і щонайбільше дивує хвиля неосталінщини…

—Це немислимо. Таке не повинно повторитися більше ніколи й ніде. Цьому слід протистояти. Культурою, літературою, театром, музикою. Розповім один випадок, який багато що може пояснити. Я громадянка Білорусі — пострадянської країни, де народ працьовитий і сумлінний, але в принципі режим закритий від світу. Молодь намагається виїхати за будь що на Захід, бо не бачить перспектив на батьківшині. Паспорти в нас внутрішні і зовнішні водночас. Я повинна була їхати до Німеччини у театральних справах, але не мала візи. Подала документи без особливих сподівань, зважаючи на черги біля посольства та численні відмови у візах. Коли це раптом телефонують із посольства Німеччини й запрошують до посла. Ошелешена я пішла, мене заводять, туди куд не пускають, проводять коридором до зали, де я залишаюся віч-на-віч із якоюсь жінкою. Вона падає переді мною на коліна і каже, що кланяється пам’яті Євгенії Гінзбург, яка написала у „Крутому маршруті” про її бабусю — Гертруду Ріхтер-Барток, колишню партійну ортодокску, доктора філософії, майстриню на закручені силогізми, покликаними пояснити й теоретично обґрунтувати будь-які вчинки «геніального Сталіна». Онука цієї Ріхтер також вважає, що те що відбулося із поколінням її бабусі, не повинно ані повторитися, ані піти в забуття. Європа однаково постраждала як від фашизму, так і від сталінізму, у нас це почалося раніше і пізніше завершилося, коли зважити на те, що дисидентів й правозахисників ізолювали як політв’язнів до самого розпаду СРСР. Що й казати, — візу я отримала без проблем.

—Що іще хотіли б зробити ви, для того. щоб пам’ять про Євгенію Гінзбург, яка прожила у Львові замалим не десятиліття, не забувалася у цьому місті?

—Сподіваюся не те, що Львів зможе відкрити мені одну із своїх таємниць. Принаймні я на це дуже надіялася, коли їхала сюди на виставку. Річ у тім, що мене досі не покидає думка про, те що перший варіант роману „Крутий маршрут”, який відзначався набагато різкішою й сильнішою критикою сталінізму (Євгенія Гінзбург назвала його „Під крилом Люципера” і не давала читати нікому), мама не спалила, як про це ми довідуємося із мемуарів Раїси Орлової. Я точно пам’ятаю, що налякана арештами серед української інтелігенції 1965 року ( знову все починалося з України!), мама передала валізу із рукописами на зберігання своєму другу — полковнику у відставці Леоніду Васильовичу Смирнову, з яким вони познайомилися у редакції „Львовськой правды”. На початку травня 1966 року полковник Смирнов раптово помер у неї на руках. І це буквально підкосило маму. Залишатися у Львові не було сенсу, вона рвалася до Москви, де був син, онук, Копелев і Орлова, інші друзі, зокрема й із покоління молодих, літературне середовище… Знаю, що у полковника Смирнова було три доньки. І можливо, вони досі зберігають ту валізу.

—Оскільки за запевненнями класика „рукописи не горять”, то так хочеться вірити, що ця публікація, допоможе ухопити обірвану ниточку. Принаймні старійшини львівської журналістики Григорій Храмов і Генріх Єрьомін пригадуть полковника Смирнова, от тільки нічого не знають про його родину.

—Але, можливо, хтось із читачів „Високого замку” щось знає про доньок Леоніда Васильовича Смирнова і повідомить редакції. Нехай на 99 відсотків можна вважати, рукопии втраченими, але ж один відсоток залишається за надією! Буду вдячна усім, хто зможе розповісти щось про Євгенію Гінзбург чи Леоніда Смирнова, а ще більше буду втішена, коли вдасться розшукати перший варіант маминого роману, тому залишаю свою адресу в редакції.