На горі Піп Іван оживає Білий Слон


Верховинський р-н, Івано-Франківська обл.

Ця вершина — третя за висотою в Українських Карпатах піcля Говерли (2061 м) та гори Бребенескул (2032). Висота Піп Івана — 2022 (дехто вказує 2020,5 м). Усі найвищі наші гори вишикувались у Чорногорський хребет. Неймовірно мальовничий.

…Гори миттєво змінюють свій настрій. Щойно синіли різними відтінками у прозорій далечині, і ось вже повіяло холодом, верхівки затягнуло туманом. «Небезпечно нині йти на Піп Іван», — зроняє наша господиня, а ми вже й самі вирішуємо — завтра. І справді, на ранок «погода шепоче», і гори кличуть вперед.

Ми піднімалися на гору від села Дземброні. Перший підйом — до спорожнілої вже колиби та кошари. З травня по вересень тут живуть пастухи, випасають овець, а тепер — нікого. Перший рівень пройдено заввиграшки. Весела прогулянка, без втоми та напруження, під захопливі зойки «яка краса навколо!». Верховинка Оксана, яка пішла з нами, попередила, що вона піднімається на Піп Іван вперше. Та й господиня зізналась, що ніколи не була «на горі». Так нерідко трапляється: те, що близенько, виявляється найвіддаленішим.

Біля першого на шляху джерела Оксана розповіла нам про одне з гуцульських повір’їв: хто протягом дня вип’є води з дев’яти головиць — цілий рік буде здоровий. Головиці по-гуцульськи — джерельця з-під землі. Ми йшли усе вище і вище, по траві та камінню, не проминаючи жодної «головиці», аж поки на одній з полонин стежка повернула до лісу. Старі високі смереки створили напівтемряву, яку перерізала відшліфована століттями стежка з каміння.

Попереду просвіт і шум води — виходимо на річку, на водоспад. Звідси піднімалися вже по відкритій місцевості. Зробиш кілька кроків угору — озирайся, бо здивуєшся, як змінюється краєвид: небо виростає з гір, гори розсуваються, повітря усе більше, а ноги топляться у м’якому мохові, немов у подушці. Навколо — розсипи чорниці. Її сезон вже давно минув на нижчих «поверхах», а тут вона і далі рясна, лиш трохи прив’ялена сонцем. Верховинці називають її «афини». Зараз на високогір’ї збирають (хто сюди видряпається) яскраво-червоні гіркуваті брусниці, по-місцевому «гогодзи». Смак однієї гогодзи — це одне, смак жменьки — зовсім інший. Вони підсилюють одна одну, коли опиняються поруч.

Г ребінь хребта їжачиться кам’яними фігурами — гігантськими брилами химерних форм. Доводиться йти вузькими стежками у густих жерепах — між чорними коренями повзучих смерек, верхівки високогірних смерек лагідно лягають під руку. Перед очима — вершина Смотрича, рухаємось просто на Вухатий Камінь. Він тут — найпомітніший вказівник, його і з цього боку хребта добре видно, і з того; він у ясну погоду заблукати не дасть. І ось він, нарешті, — хребет Смотрича. Тут, біля підніжжя каменя Вуханя, відкривається новий краєвид. Вдалині — Піп Іван. Його ні з чим не сплутаєш, бо на його верхівці — Білий Слон. Так називають обсерваторію, побудовану 1938 року. Спускаємось на гірське сідло — і рухаємось далі. На підступах до Піп Івана — лише трави, мох та камені, помережані сірими і зеленими лишайниками. І вітри гудуть, мов з ланцюга зірвалися. Шапку з наплічника витягай, каптур стягуй шнурком на підборідді.

Біля обсерваторії чути звуки сокири, стоїть запах свіжих дощок. Білий Слон тепер — «об’єкт», як зазначено на табличці. Астрономічно-метеорологічну обсерваторію від­новлюють, замовник — Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. Тут до ІІ Світової війни був потужний комплекс, побудований силами військово-повітряних сил Польщі, його відкрили у липні 1938 року. Важко тепер повірити, проходячи по руїнах усередині, забираючись у підземелля колись потужної будівлі, що тут було 43 кімнати, на першому поверсі — конференц-зал та житлові приміщення, на другому — їдальня, кабінети, готель, приміщення для зв’язку, а ще вище — зал для астрономічного та метеорологічного устаткування. Згодом обсерваторія переходила з рук у руки, обладнання вивезли, і усе поступово занепало. Залишилися стіни, розібрати які було неможливо. Зовні вони викладені з природного каменю, всередині — з цегли, видно теплоізоляційний шар у кілька сантиметрів завширшки, з просмоленого корку, який свого часу кріпився на металевих сітках, а тепер стирчать лише металеві тримачі, схожі на гігантські цвяхи…

Тут колись були чудові умови для роботи та життя. Кажуть, навіть басейн був…

Зворотною дорогою зустрічаємо кілька груп. Ставлять намети ближче до води, збирають віття для вогнища… Усі одні з одними вітаються як давні приятелі. Хто в гори йде — усі свої.

Спускаємось без жодної зупинки у максимально можливому темпі, дякуючи Чорногорі за те, що немає дощу, з очищеною душею, зі світлими думками, бо тяжкі забрали пронизливі вітри, з розумінням, що у житті важливо, а що — ні. І спробувавши води з дев’яти головиць! Мабуть, заради цього люди й ходять на вершини, а не лише, щоб побачити те, чого не видно знизу.

Вгору йшли 6,5 години, спуск з гори починаємо за дві з половиною години до сутінків. Останні десятки метрів над селом Дземброня долаємо у темряві. Якби не місяць уповні, схожий на гігантський ліхтар у чорному небі, йшли б навпомацки.