Молочна проблема

Українських селян втішили — тепер їм платитимуть за молоко не менш як 2,2 грн. Такі мінімальні закупівельні ціни встановив Кабмін. Це нововведення урядовці подають мало не як геніальне вирішення проблеми скорочення поголів’я худоби в селах. Адже нині людям платять за літр молока по 1,5 гривні, а то й менше. За таких цін вигідніше виливати молоко свиням, домашнім сиром годувати курей, ніж здавати його на переробку. Утім, експерти вважають, що навряд чи введенням мінімальних закупівельних цін можна вирішити «молочну проблему», а такі ініціативи — не більш ніж спроба задобрити сільський електорат перед виборами.

По-перше, встановлення мінімальних закупівельних цін на молоко не є якимось ноу-хау цього уряду. Їх уже кілька разів намагались встановлювати, але ніхто цього не дотримувався. Переробники все одно платять селянам та фермерам стільки, скільки вважають за потрібне. По-друге, ціна — далеко не єдина проблема, яка відбиває бажання тримати корів, аби здавати молоко на переробку.

«Найвища ціна, яку платять нині за молоко селянам, — 1,8 гривні за літр. Фермерським господарствам трохи більше. Але це все одно менше від собівартості, — каже директор Аг­рарної дорадчої служби Іван Паньків. — Собівартість літра молока на товарній фермі — 1,8-2,5 гривні. В особистих селянських господарствах — 3 гривні. Тому молоко здають переважно ті селяни, які тримають корову для себе. Хоча якби людям створили такі умови, щоб вони могли заробляти на молоці, то селяни могли б тримати більше корів спеціально для того, аби здавати молоко на переробку. Таким чином проблема зайнятості на селі була б частково вирішена».

Ще одна проблема — оподаткування. Якби селяни здавали молоко офіційно, то мусили б платити податок з доходу фізичних осіб. При цьому, якщо людина здала молока на 200 гривень, то мусить платити податок з усієї цієї суми. «І це при тому, що ціна збиткова і селянин насправді не заробив, а зазнав збитків. Адже ніхто не рахує витрат на побудову та утримання приміщення, де тримають корів, працю, яку селяни вкладають, корми... — каже Іван Паньків. — Зараз усі особисті селянські господарства, за винятком тих, що входять до кооперативів, працюють без будь-яких договорів з закупівельниками. Під чесне слово. А ті, буває, і по два-три місяці не розраховуються ані з селянами, ані з фермерами. Уже було кілька випадків, коли молокопереробні підприємства «забували» розрахуватись з постачальниками. І якщо фермери ще якось обстоювали свої права (заборгованість перед окремими фермерськими господарствами інколи сягає кількох десятків тисяч гривень), то селяни, які не мають договорів, лишалися ні з чим».

Самі ж молокозаводи мають свою «відмазку», чому так пізно розраховуються за молоко — супермаркети перераховують їм гроші за готову продукцію лише до 90 днів з моменту її реалізації. Чому так довго — загадка. Адже більшість молочної продукції має невеликий термін придатності, тож ані молоко, ані сметана три місяці на полиці магазину не залежується. Попри це, молокопереробні підприємства могли б розраховуватись за сировину принаймні щомісяця. Особливо ті, які випускають не лише молоко та сметану, а й різноманітні молочнокислі продукти. Адже молокозаводи, особливо ті, які уже працюють на сучасному обладнанні, — прибуткові підприємства. Якщо вони закуповують молоко, скажімо, по 2 гривні за літр, то пакетоване коштує 7-8 гривень. І це при тому, що з нього вилучили частину жирів та білків. «При цьому багато виробників додають воду, соєву муку, тваринні жири заміняють рослинними. До нас за рік ввозять 240-250 тисяч тонн пальмової олії — зрозуміло, куди вона йде. Не машини ж нею заправляють. Якщо говорити про окремі молочні продукти, зокрема про йогурти, то прибутковість там до 300%», — каже Іван Паньків, який свого часу працював на великому молокопереробному підприємстві.