Усі ми живемо стереотипами, картинками і символами

Тетяна Мокріді
- 06.02.2026, 16:00
- 478

І деякі люди закарбовуються в нашій памʼяті як успішні, безпроблемні, енергійні, сильні… Але чи може бути так протягом усього життя? У цих відомих і успішних розриваються месенджери з криками про допомогу. Але часто буває так, що їм самим потрібна допомога. Вони просто мовчать… Бо хто ж повірить?

Я давно вже в клубі 50+. Звісно, маю чимало подруг. Життя кожної - це яскрава книга. І чим вона яскравіша, тим важче написати чи сказати «допоможіть» публічно.

Одна колишня телевізійна зірка соромиться написати, що їй потрібні гроші на дуже дорогу операцію і береться за будь-яку роботу аби вижити, а операція відтерміновується на невизначений термін.

Друга строчить тексти за мізерні гонорари в різні видання і намагається знайти гроші на лікування брата, якого комісували після кількох важких поранень. І при цьому боїться написати пост про допомогу в фейсбуці.

Третя вперше в житті написала резюме, бо нема роботи… Ніякої… І розіслала всьому світові. І тихо плаче щодня, бо нема жодної відповіді. Або ще гірше: «Вау, яке у вас минуле. Пишіть книгу. А нам потрібні працівники до 45 років».

Насправді допомога потрібна багатьом. У кожного стільки проблем, що навіть не хочеться відкривати кришку цього ящика. Бо є ризик того, що почуєш: «А що вам?». І не дай, Боже, спробувати відповісти на питання, що далі.

Бо далі? Це просто прокинутися, почути по телефону батьків, не замерзнути, не впасти, попити гарячого чаю, а ще краще супу; переконатися, що діти не перелякалися і не плакали через втому; це просто мати гроші купити їжу і оплатити ці кляті рахунки.

Ми стали забувати дні народження друзів і їхніх дітей, інколи не орієнтуємося в днях тижня і датах. Ми сотні разів на день втрачаємо віру і сотні разів знаходимо приводи сказати собі: «І це пройде. Переживемо. Є ті, кому набагато гірше». Ми дивимося в дзеркало і проговорюємо: «Все буде добре. Ще трішки - і весна».

Ми відчайдушно шукаємо відповіді, але буває так, що їх просто нема. І не може бути. А ті, які на поверхні, емоційно вбивають. Ні-ні, тільки не це.

Чому бояться попросити про допомогу? Може, це визнання власної безпорадності? Це інше, обнулене життя, а всі успіхи в минулому? Не хочеться, аби знайомі мили кістки? Просто соромно? Це ця клята війна? Чимало злих людей, інколи - навіть серед рідних? Думаю, всього потрошку.

Але втомлюється і метал…

Джерело