Уроки історії у переповненому автобусі до села

У салоні не те, що кроку немає де ступити - дихнути тяжко. Місця, прохід, задню й передню площадки заповнили охочі до праці люди. Переважно жінки і студентська молодь. У кожного в руках по дві сумки гостинців для баби-діда. 

По дорозі ще підсідають пасажири у робочому одязі. Сезон - нічого не вдієш! На критику про тісняву водій виправдовується: призначили на цей маршрут ще один рейс, але на виїзді з автопарку щось там попсулося. Тому везе своїх «картопляників» і підбирає «чужих». Не можна людей підводити…

Біля мене тяжко дихає, затиснутий з усіх боків сивий дядько. Не верещить, як ота нервова пані у перших рядах, а сприймає ситуацію, в яку потрапив, як даність. Заспокоює інших: завжди так не буде - колись, мовляв, було гірше. І поринає у спомини:

— Років п‘ятдесят тому такі переповнені автобуси були нормою. Люди почувалися шпротами у банці. Одні задихалися від тісняви і спеки, були, як риби, викинуті на берег. Інші кричали, аби не відчиняти вікон і люків, бо їм від протягів поскручує шиї і спини, а лікуватися нема за що.  Шофери далеких рейсів примудрялися возити зі собою дощечки, які вставляли між кріслами у проході. То були приставні місця для «зайців». «Як у театрі!» — жартували люди.

Найгірше було, коли автобус спиняли працівники державтоінспекції. Побачивши їх на горизонті, водій голосно кричав: «Лягайте!» - і народ, для якого забракло квитків  (а тому змушений був впресовуватися у проходи) дисципліновано виконував команду. Старші, немічні, ставали у позу букви «Г», якомога нижче нагинаючи спини. А молоді сідали на підлогу у проході і травили анекдоти до теми. Не завжди вдалося замаскувати переповненого ЛАЗа. Коли міліціонер спиняв його, водій,  чортихаючись, брав документи, засував туди весь денний «калим» і йшов «каятися». Виховної розмови було всього декілька секунд. А коли водій повертався за кермо, ті, що були спереду, співчутливо запитували: «Скільки віддались’те?» Шофер лише нервово відмахувався: «Все, що мав... Але добре, що протокол не написав. Було б гірше…» Досі дивуюся, продовжував дід, чому тодішня влада не могла допетрати, що заради блага «пролетарів», щоб вони почувалися людьми, треба було всього-на-всього на маршрут випустити ще кілька автобусів... 

Дядько розповідає, а біля нього, стоячи на одній нозі, жують бутерброди і запивають «колою» два студенти. Дядько продовжує:

— А я у ваші роки їв хліб наполовину з кукурудзою і дертю, наполовину з тирсою. І запивав кавою з жолудів… Страшний то був час за Хрущова! Людей мали за рабів. Тяжко гарували за трудодні. Платили нам по 17 копійок. Вистачало заледво на буханець чорного хліба і пачку сірників. Поле, домашнього коня, плуги-борони забрали. Хто не записався до колгоспу, мусів здавати контингент. Здавав навіть шкіру від свині і кози…

Обліковці рахували кожну яблуньку, кущик смородини на подвір‘ї - за все треба було платити податки. Люди не мали вихідних. Ходили в однакових ватяних куфайках, які у дощ ставали важкі, як мішок із цементом.  Щоб не втекли з колгоспу, селянам не видавали паспортів... 

Студенти перестали жувати. Слухали дядька і переглядалися. Їм здавалося, що чують щось із містичних романів.

А мені здалося, що студенти на очах стали дорослішими. І ще - для продовження розмови взяли у дядька номер його телефону. За тією розмовою незчулися, як прибули на кінцеву зупинку.  До студентів під´їхав тракторець з причепом і мішками з сіном - замість сидінь.

Бабуся, яка вийшла зустрічати помічників, сказала, що вже зготувала обід з печеною куркою. І пообіцяла, що онуків не буде «мордувати після науки» - бо картоплю тракторець вже викопав, залишилося лишень її зазбирати. Тільки всієї роботи.

Хлопці сказали, що не бояться працювати. Але взяли з бабусі слово, що, як тільки впораються з бульбою, вона розкаже їм про те, як жилося їй у молоді літа…