Як дружина пече штолен... моїми руками

А потім якогось вечора я мав роботу.

Шось там готуюсь, збираюсь…

Приходить жінка, і таким мило-спокусливо-загадковим голосом каже:

- Чуєш, а шо ти зараз робиш?

- Та збираюсь на виступ.

- А що якщо… (тут вона трошки примружується і її очі стають маленькими чорними цятками, як у бісенятка)... ти зараз поможеш замісити мені тісто на штолен?

- Що ти маєш на увазі? - запитую з осторогою.

- Я вже все наготувала, а ти просто візьмеш і замісиш? Як тобі таке?

Я дуже люблю штолен. Тим більше - домашній. І моє “просто замісиш” проти її “Я ВЖЕ ВСЕ ПРИГОТУВАЛА” було настільки мізерним, що я пішов на кухню та й просто замісив.

- Тісто має настоятися десь годинку і далі замішу в нього родзинки, цукати та горіхи і поставлю пектись - по-діловому повідомила жінка і пішла працювати.

За пів годинки вона появилась на кухонному обрії із ще хитрішим поглядом.

- Чуєш, а шо ти зараз робиш?

- Ну за хвилин п'ятнадцять хотів виходити.

- А що якщо… (тут вона знов трошки примружується і її очі стають маленькими чорними цятками, як у бісенятка)... ти зараз вмісиш родзинки, цукати та горіхи в тісто?

- Але ж тісто мало підходити годину?

- Але ж хто нам забороняє поекспериментувати і вмісити за пів годинки? Я ВЖЕ ВСЕ ПРИГОТУВАЛА, тобі треба просто… Ну і викласти на бляшку, щоб я вже руки не замазувала…

- Але я маю вийти за п'ятнадцять хвилин!

- То займе не більше п'яти. Максимум - десять.

В жінки цьогоріч вийшли смачнезні штолени.

Вміє, коли захоче.

Джерело