Про українських кінематографістів — заздрісників і нездар

Лише зараз побачила ці коментарі Олександра Роднянського. Не стримався, захищаючи «дико трогательный» фільм Сергія Лозниці «Вторжение», різко і не дуже розумно відповів, буває. Коментарі видалив, але позиція зрозуміла. Щодо Роднянського довго існував загальноприйнятий виправдальний аргумент: створені ним українські Плюси 90-х. Така собі індульгенція, яка допомагала закривати очі на мілітарні проєкти «9 рота» чи «Кадетство», втілені ним уже в Москві, чи на українофобський серіал «Белая гвардия».

Я з тих, кому пощастило бути свідком прориву Плюсів кінця 90-х. Український інтелектуальний і розважальний контент, якісна українська озвучка, команда людей, з якими довелось попрацювати на 1+1 у 1998−2000 — це, мабуть, найбільш інтенсивний професійний досвід, який я мала. Все це так. Розумію, що зараз не зовсім справедливо оцінювати той час за нинішніми мірками, уже після масових прозрінь, тому всього кілька деталей.
Тоді, в умовах створення «українського інтелігентного телебачення», виглядало навіть зворушливим те, що реалізують його люди, які ніби вийшли із квартири Турбіних з кремовими шторами на Алексеевском спуске, 13. Люди, вирощені суто з російського культурного ґрунту. Було відчуття природної для топменеджменту каналу культурної гармонії, єдності з росіянами.

А отже, в той час в одній культурно-інформаційній програмі ми говорили і з Іваном Малковичем про українську поезію, і з Олегом Табаковим про російський театр, запрошували і Піккардійську терцію, і про Міхаїла Баришнікова з Дмітрієм Ліхачовим розповідали. Все це відбувалось у самозрозумілому ключі широкого світогляду і інтелектуальної незашореності, яку ставити під сумнів було дивно і непристойно.

Ми знали, що назва 1+1 означала насправді «россия 1» +1 український, це теж виглядало природно. Тобто ця ментальна нерозривність відчувалась чітко. Були зі мною розмови «Славочка, ну же ты же западный человек. Ну зачем это приторное „привіт, моя Україно“? Больше иронии в кадре, больше иронии.». Були і Піховшек з Бузиною в редакції, і ще багато різного було. Хоча високого класу і революційності тогочасних Плюсів це все не скасовує і щирого зусилля теж. Шанс був.

Потім почалася Помаранчева революція, публічне вибачення за упереджену інформацію, яку канал 1+1 поширював згідно з темниками адміністрації президента. Вибачення, яке, очевидно, сам Роднянський не вибачив новій владі, не мені судити і, врешті, не так важливо зараз. Я про інше. Історія, яка остаточно розвіяла чар і моє колишнє захоплення Роднянським, така.

Десь 2007 рік. Роднянський — гість програми «Школа злословия» Татьяни Толстой і Дуні Смірновой. Толстая пушить тему про Помаранчеву революцію — підлий Захід, обдурені простаки українці, які вийшли на Майдан, щось в цій риториці. І тут Роднянський каже таку фразу (цитата з пам’яті): — «Меня больше всего угнетает отсутствие интеллекта в украинской власти. Даже спичрайтеры Ющенко дико невежественны, они пишут ему безграмотные спичи. Президент их слепо произносит. Представьте, недавно он процитировал Петлюру по книжке „Белая гвардия“ Булгакова, художественному произведению, а не по первоисточнику».

Ось це було абсолютне самовикриття. Зрозуміло, що в «Белой гвардии» Петлюра не говорить, цитувати Петлюру звідти неможливо, тобто це брехня. Але річ навіть не в цьому. Річ у тому, наскільки тяжкі моральні компроміси врешті виснажують людину, спрощують, висмоктують силу, свободу та й сам талант. В цьому сенсі коментарі про «нікому невідомих поза контекстом українських нездар і заздрісників, що нахабно існують на гроші платників податків», мух і м’ясо виглядають цілком логічними. Хоч і не менш розчаровуючими. Дуже шкода.

Джерело