Французькі багети в обмін на… усмішку

У черзі з вибраним товаром стоїть і ось ця, сива, як голубка, бабуся з рожевими щічками. Чимось нагадує вчительку з мого далекого дитинства. З її паперового пакета, притиснутого до грудей, як скарб, видніються два довгі французькі багети. Мабуть, основна частина її сьогоднішньої вечері, завтрашнього сніданку. А може, і всієї її трапези на кілька найближчих днів…

Напевно, ця літня жіночка робитиме з багетів канапки. Під вечір у магазині дають великі знижки на хлібні вироби, так що повинна була б заощадити на них. При її скромній пенсії це важливо…

Перед касою бабуся заметушилася — ніяк не могла знайти у своїй сумочці гаманець. Стало їй незручно, що затримує продавця і добрий десяток покупців за собою. Від хвилювання схопилася за скроню — мабуть, піднявся тиск.

Аж раптом з-за спини до неї звертається незнайоме дівча:

— Давайте, я за вас розрахуюся! Мені це не складно! — простягає банківську карточку і просить пані за касою до свого чека приплюсувати вартість бабусиних багетів.

Старенька зніяковіла, ще більше розхвилювалася, руку приклала до серця, ніби хотіла втихомирити його шалене биття.

— А де мені вас знайти, щоб віддати гроші? — запитує, як тільки почула, що спрацював термінал, а продавчиня подякувала за покупку. — Я тут поблизу мешкаю…

— Вам не треба мене шукати…

— Тоді чим же я можу вам віддячитися?

— Просто усміхніться!

І тут уся магазинна черга стала свідком, як засвітилося обличчя 70-річної жінки, як розгладилися на її обличчі зморшки. Уже й не пам’ятає бабуся, коли у неї був привід для усмішки…

Ошелешена пенсіонерка вийшла на вулицю. Стоїть задумана і осмислює все, що тільки що сталося з нею. А ми наважуємося потурбувати оте милосердне дівча, що пакує у сумку свої товари.

— Перепрошуємо — хто ви, звідки?

— А хіба це так суттєво? — усміхається. Але наше прохання виконує: — Звати мене Альона. Я — з Харкова.

Пишу це зараз і думаю: як воно часом корисно постояти у великій черзі…